39 Соціологічні концепції особистості

ДИСПОЗИЦІЙНА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ  (Т. Знанецький, В. Томас). Теорія саморегулювання суспільної поведінки особистості. Диспозиція - це схильність особливості до повного сприйняття умов діяльності і певної поведінки в цих умовах. Диспозиційна теорія дозволяє встановити зв`язки між соціологічною і соціально-психологічною поведінкою особи.

Диспозиції включають:

а) концепцію життя і ціннісні орієнтації;

б) узагальнені соціальні настанови на типові соціальні об'єкти та ситуації.

МАРКСИСТСЬКА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ. Акцент зміщений на класове усвідомлення своєї ролі в суспільстві. Особистості як така, що ігнорується суспільством.

РОЛЬОВА ТЕОРІЯ ОСОБИСТОСТІ. Рольова теорія особистості являє собою інтеграцію досягнень соціології і психології у вивчені особистості. Основні положення рольової теорії особи сформовані в соціальній психології Дж. Мідом, в соціології - Р. Лінтоном. Дж. Мід головну увагу приділяє засвоєнню ролей у процесі міжособистої взаємодії (інтеракції), підкреслює стимулюючий вплив "рольових очікувань" з боку "значущих для даного індивіда осіб", з якими він вступає у спілкування. Р. Лінтон виокремлює перш за все соціокультурну природу рольових настанов і їх зв'язок із соціальною позицією особистості, а також підтримку рольових вимог системою суспільних і групових санкцій. В рамках ролевої теорії особистості був виявлений такий феномен як "рольовий конфлікт".

СОЦІОМЕТРИЧНЕ НАПРАВЛЕННЯ. Представляє групу через аналіз внутрішньогрупових відносин.

ПСИХОАНАЛІТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ . Базується на ідеях З.Фрейда, фокусуючи увагу на мотиваційних і захисних механізмах особи.

ЗАГАЛЬНОПСИХОЛОГІЧНИЙ МЕТОД

Згідно з Р. Кричевським і О.  Дубровською, загальнопсихологічний метод полягає у припущені, що багато уявлень про людську поведінку, які накопичені у загальній психології можуть бути застосовані в аналізі групової поведінки, передусім як навчання, явища когнітивної сфери, мотивація.

40 Соціалізація особистості. Агенти соціалізації

Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із суспільством. Виділяють такі стадії соціалізації:    1. Первинна соціалізація, або стадія адаптації (від народження до підліткового періоду дитина засвоює соціальний досвід некритично, адаптується, пристосовується, наслідує).    2. Стадія індивідуалізації (з'являється бажання виділити себе серед інших, критичне ставлення до суспільних норм поведінки). У підлітковому віці стадія індивідуалізації, самовизначення “світ і я” характеризується як проміжна соціалізація, тому що усе ще не стійке у світогляді і характері підлітка.    Юнацький вік (18-25 років) характеризується як усталено концептуальна соціалізація, коли виробляються стійкі властивості особистості.    3. Стадія інтеграції (з'являється бажання знайти своє місце в суспільстві, “вписатися” у суспільство). Інтеграція проходить благополучно, якщо властивості людини приймаються групою, суспільством. Якщо ж не приймаються, можливі такі виходи: - збереження своєї несхожості і поява агресивних взаємодій (взаємовідносин) з людьми і суспільством; - зміна себе (стати як всі); - конформізм, зовнішнє угодовство, адаптація.    4. Трудова стадія соціалізації охоплює весь період зрілості людини, весь період її трудової діяльності, коли людина не тільки опановує соціальний досвід, але й відтворює його за рахунок активного впливу людини на середовище через свою діяльність.    5. Післятрудова стадія соціалізації розглядає похилий вік як вік, що робить істотний внесок у відтворення соціального досвіду, у процес передачі його новим поколінням.    Більш детальний аналіз процесу формування особистості можливий на основі виділення для кожного віку тієї провідної діяльності, що обумовлює головні зміни в психічних процесах і особливостях особистості дитини на даній стадії її розвитку (табл. 4).    Кожній соціокультурі властивий особливий стиль виховання, і визначається він тим, чого очікує суспільство від дитини. На кожній стадії розвитку дитина або інтегрується у товариство, або відторгається.

Агенти соціалізації - це структурні групи або оточення, в яких протікають найважливіші процеси соціалізації.У всіх культурах найважливішим агентом первинної соціалізації для дитини є сім'я. Однак на більш пізніхстадіях життя вступає в дію безліч інших агентів соціалізації. Агентами вторинної соціалізації індивіда єшкола, вуз, армія, церква. Крім того, велике социализирующее вплив на людину надають групи однолітків, і засоби масовоїінформації. Розвиток засобів масової комунікації збільшило число можливих агентів соціалізації.Поширення масових друкованих видань було пізніше доповнено засобами електронного зв'язку.

41 Поняття девіантної поведінки. Делінквентна та адитивна поведінка.

Делінквентна поведінка – це сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися покарання згідно статей цивільного й кримінального кодексів.

До протиправних дій відносять проступки (провини), правопорушення та злочини.

Серед типових проступків виокремлюють лихослів’я, систематичне порушення дисципліни в школі, бійки з однолітками, бешкетування (наприклад, кидання з балкону в перехожих різних предметів; дзвінки по телефону до незнайомих осіб).

Правопорушення – це порушення адміністративних та правових норм, які проявляються через дрібні крадіжки, здирництво, хуліганство.

Злочин – протиправне, суспільно небезпечне діяння, що класифікується за певними нормами кримінально-процесуального права (згвалтування, вбивство, нанесення тяжких тілесних пошкоджень).

Передумовою девіантної поведінки є важковиховуваність. Термін “важкий учень”, “важковиховуваний” характеризує дітей з негативним ставленням до навчання та норм моральної поведінки.

З точки зору медичної психології відхилення у поведінці неповнолітніх поділяють на патологічні (хворобливі) і непатологічні. Важковиховуваними в непатологічному плані є загалом повноцінні діти з деякими відхиленнями у фізичному здоров’ї, дещо розладнаною чи ослабленою нервовою системою внаслідок дій психотравмуючих факторів. У їхній поведінці можуть спостерігатися неадекватні реакції, надмірна агресивність, лицемірство, розбещеність, ослабленість, заздрість. Найбільш характерними проявами важковиховуваності дітей є ледарство, схильність до безцільного проведення часу, безвідповідальність, неорганізованість, неуважність, емоційна нестійкість, слабка спроможність до опору негативному впливові інших.

Психологи виокремлюють такі групи делінквентних осіб: 1) індивіди, які здійснюють правопорушення під впливом певних обставин чи оточуючих людей; 2) особи з достатнім рівнем правосвідомості, але пасивним ставленням до інших порушників та правових норм; 3) люди, що випадково здійснюють правопорушення; 4) особи, що свідомо порушують правові норми.

Адиктивна поведінка – це поведінка людини, для якої притаманне прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану завдяки прийому різноманітних хімічних речовин чи постійні фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку та підтримання інтенсивних емоцій. У результаті такої поведінки людина існує у своєрідному і “віртуальному” світі. Вона не тільки не вирішує своїх проблем, але й зупиняється в особистому розвитку, навіть деградує. Розрізняють три групи різновидів адиктивної поведінки:- нехімічні адикції (патологічна схильність до азартних ігор (гемблінг), комп’ютерна адикція, трудоголізм);- проміжні форми адикції (анорексія – відмова від їжі, булумія – прагнення до постійного споживання їжі);- хімічні адикції (вживання та вдихання психоактивних речовин: тютюну, алкоголю, наркотиків, медичних препаратів, речовин побутової хімії).

Адиктивну поведінку непонолітніх визначають ще як поведінку, яка передує формуванню патологічної залежності від наркогенних речовин. При цій формі поведінки негативна пристрасть людини до хімічних речовин ще не досягла психічної та фізичної залежності, тобто, захворювання на наркоманію, алкоголізм і токсикоманію.

Розрізняють два шляхи розвитку адиктивної поведінки підлітків: полісубстантний та моносубстантний. При полісубстантній адиктивній поведінці підлітки пробують на собі дію різних речовин. Це етап так званого пошукового “полінаркотизму”, коли вживаються багато речовин. Поступово підліток починає надавати перевагу певній хімічній речовині, що означає перехід до етапу фонового “полінаркотизму”. При моносубстантній адиктивній поведінці підлітки зловживають лише однією речовиною. Найчастіше це обумовлено доступністю певного наркогенного засобу.

42 Соціологічні теорії пояснення причин девіації.

 Теорія аномії  Е. Дюркгейм стверджував, що девіація грає функціональну роль у суспільстві, оскільки девіація і покарання девианта сприяють усвідомленню кордонів того, що вважається допустимим поведінкою, і виконують роль факторів, що спонукають людей підтвердити свою прихильність моральному порядку суспільства. Дюркгейму належить ідея аномії - громадського стану, який характеризується розкладанням системи цінностей, обумовлених кризою всього суспільства, його соціальних інститутів, протиріччям між проголошеними цілями і неможливістю їх реалізації для більшості. Люди виявляють, що їм важко координувати свою поведінку відповідно до норм, які в даний момент стають слабкими, неясними або суперечливими. У періоди швидких суспільних змін люди перестають розуміти, чого чекає від них суспільство, і відчувають труднощі в узгодженні своїх вчинків з діючими нормами. «Старі норми» не видаються слушними, а нові, що зароджуються норма ще дуже туманні і нечітко сформульовані, щоб служити ефективними і значущими орієнтирами в поведінці. У такі періоди можна чекати різкого зростання кількості випадків девіації. 

 Теорія культурного перенесення  Ряд соціологів підкреслює схожість між способом вироблення девіантної поведінки і способом вироблення будь-якого іншого стилю поведінки. Одним з перших до такого висновку прийшов французький соціолог Габріель Тард (1843 - 1904), ще в кінці XIX ст. сформулював теорію наслідування для пояснення девіантної поведінки. Працюючи окружним мировим суддею і директором відділу кримінальноїстатистики, він переконався, що повторення в людській поведінці відіграє значиму роль. Тард стверджував, що злочинці, як і «порядні» люди, імітують поведінку тих індивідів, з якими вони зустрічаються в житті, яких знали або про які чули. Але на відміну від законослухняних громадян вони імітують поведінку злочинців.  У 1920 - 1930-і рр.., Соціологи Чиказького університету, намагаючись пояснити високий рівень злочинності в ряді районів Чикаго, провели ряд досліджень, в результаті яких виявили, що в окремих кварталах міста рівень злочинності залишалися стабільними протягом багатьох років, незважаючи на зміни в етнічному складі населення. Вчені зробили висновок, що кримінальна поведінка може віддаватися від одного покоління до іншого, тобто молодь, яка живе в зонах високої злочинності, засвоює злочинні моделі поведінки. Більше того, коли в ці райони в'їжджають представники інших етнічних груп, їх дітям девіантні моделі поведінки передаються від місцевої молоді.  Інакше кажучи, молоді люди стають правопорушниками, тому що спілкуються і заводять дружбу з тими підлітками, у яких кримінальні моделі поведінки вже вкоренилися.  Едвін Г. Сазерленд, використовуючи висновки чиказьких соціологів, розробив теорію диференційної асоціації, яка базується на ідеях символічного інтеракціонізму і підкреслює роль соціальної взаємодії впроцесі формування поглядів і вчинків людей. Згідно Сазерленду, індивіди стають правопорушниками в тій мірі, в якій вони належать оточенню, наступного девіантною ідеям, мотивування і методам. Такі індивіди можуть навчитися вживати і діставати заборонені наркотичні засоби або красти, а потім збувати крадене. Чим раніше почнуться контакти індивіда з криміногенним оточенням, чим частіше, інтенсивніше і триваліша будуть ці контакти, тим вище ймовірність того, що такий індивід теж стане правопорушником. Але в цьому процесі задіяно не одне просте наслідування. Девіантна поведінканабувається на основі не тільки наслідування, але й настанови; дуже багато чого залежить від того, чого саме і від кого вчаться індивіди.  Теорія диференційної асоціації підтверджує правильність старовинної приказки: «З хороших компаній виходять хороші хлопці, а з поганих - погані». Коли батьки переїжджають на нове місце, «щоб відвезти Майка від його дружків-хуліганів», вони, не усвідомлюючи того, використовують принцип диференціальної асоціації. Цьому ж принципу слідують охоронці у в'язниці, намагаються обмежити спілкування ув'язнених, за якими вони наглядають. Згідно з цим же принципом, тюремне ув'язнення може призвести до явно негативних наслідків, якщо помістити юних правопорушників в одну камеру з закоренілими злочинцями. 

 Теорія конфлікту  Прихильники теорії культурного перенесення підкреслюють, що для індивідів, що належать до різних субкультур, характерні трохи розрізняються моделі поведінки, оскільки процес їх соціалізації базується на різних традиціях. Прихильники теорії конфлікту згодні з цим положенням, але намагаються відповісти на запитання: «Яка соціальна група зуміє висловити свої принципи в законах суспільства і змусити членів суспільства підкорятися цим законам?» Оскільки інституційний порядок викликає зіткнення інтересів основних груп - класів, підлог, расових і етнічних груп, організацій бізнесу, профспілок тощо, виникає ще одне питання: «Хто отримує левову частку переваг від конкретної соціальної системи?» Або іншими словами: «Чому структура суспільства дає переваги одним соціальним групам, а інші групи залишаються в невигідному становищі і навіть клеймуються як переступати закон? »  Хоча в останні десятиліття з'явилося безліч нових напрямків конфликтологическое підходу до проблеми девіації, його походження сходить до марксистської традиції. Згідно ортодоксальної марксистської теорії, правлячий клас капіталістів експлуатує і грабує народні маси і при цьому примудряється уникнути відплати за свої злочини. Трудящі - жертви капіталістичного гноблення - у своїй боротьбі за виживання змушені здійснювати вчинки, які правлячий клас таврує як злочинні. Інші типи девіантної поведінки - алкоголізм, наркоманія, насильство в сім'ї, сексуальна розбещеність і проституція - є продуктами моральної деградації, заснованої на безпринципною гонитві за наживою і пригніченням бідняків, жінок, представників етнічних меншин. Психологічні та емоційні проблеми пояснюються відчуженням людей від засобів виробництва, за допомогою яких вони здобувають собі засоби до життя, тобто від самого базису свого існування. 

Теорія стигматизації  Прихильники теорії стигматизації (від грец. Stigmo - тавро) взяли за основу головну ідею конфліктології, згідно з якою індивіди часто не можуть порозумітися один з одним, так як розходяться у своїх інтересах і поглядах на життя; при цьому ті, хто стоять при владі, мають можливість висловлювати свої погляди і принципи в нормах, керуючих інституційної життям, і з успіхом навішують ярлики негативні на порушників цих норм. Їх цікавимо процес, у результаті якого окремі індивіди отримують клеймо девиантов, починають розглядати свою поведінку як девіантна.  Прихильники теорії стигматизації Едвін Лемерт, Говард Бекер і Кай Еріксон стверджують, що, по-перше, жоден вчинок сам по собі не є кримінальним або некримінальним по суті. «Заперечність» вчинку обумовлена ​​не його внутрішнім змістом, а тим, як оточуючі оцінюють такий вчинок і реагують на нього. Відхилення завжди є предмет соціального визначення.  По-друге, всім людям властиво девіантну поведінку, пов'язане з порушенням якихось норм. Прихильники цієї теорії заперечують популярну ідею про те, що людей можна розділити на нормальних і мають якісь патології. Наприклад, деякі перевищують швидкість їзди, здійснюють крадіжки в магазинах, шахраюють з виконанням домашнього завдання, приховують доходи від податкової інспекції, напиваються, беруть участь в актах вандалізму на честь перемоги улюбленої футбольної команди, порушують права приватної власності або без попиту розгортають у машині свого приятеля. Прихильники теорії стигматизації називають такі дії первинної девіацією, визначаючи її як поведінка, що порушує соціальні норми, але зазвичай вислизають від уваги правоохоронних органів.  По-третє, чи будуть конкретні вчинки людей розглядатися як девіантні, залежить від того, що роблять ці люди, і від того, як реагують на це інші люди, тобто ця оцінка залежить від того, якими правилами краще суворо дотримуватися суспільство, в яких ситуаціях і стосовно яких людей. Не всіх, хто перевищив швидкість їзди, зробив магазинну крадіжку, приховав доходи, порушив права приватної власності тощо, засуджують. Так, в США чорношкірих можуть засудити за вчинки, дозволені для білих, а жінок - за вчинки, дозволені для чоловіків; деяких можуть засудити за ті самі вчинки, що безкарно здійснюють їх друзі; поведінка окремих людей може бути засуджена як девіантна, хоча воно не порушує жодних норм, просто тому, що огульно звинуватили в таких вчинках, яких вони, можливо, ніколи не робили (наприклад, людина виглядає «женоподібним» і на нього навішується ярлик гомосексуаліста). Особливе значення має соціальне оточення і те, таврує воно конкретного індивіда як порушника чи ні.  По-четверте, навішування ярликів на людей тягне за собою певні наслідки для таких людей. Воно створює умови, що ведуть до вторинної девіації - девіантної поведінки, виробляє в індивіда у відповідь на санкції з боку інших. Прихильники теорії стигматизації стверджують, що таке нове відхилення від норми ініціюється ворожими реакціями з боку законодавчих органів і законослухняних громадян. Індивід отримує публічне визначення, що споруджується в стереотип, і оголошується правопорушником, «божевільним», фальшивомонетником, гвалтівником, наркоманом, неробою, збоченцем або злочинцем. Ярлик сприяє закріпленню індивіда в статусі аутсайдера («людини не нашого кола»). Подібний «головний» статус пригнічує всі інші статуси індивіда у формуванні його соціального досвіду і в результаті грає роль самореализующегося пророцтва. Порушники норм починають сприймати свій статус як конкретний тип девіантності й формувати на основі цього статусу власне життя.  По-п'яте, ті, хто отримав клеймо правопорушників, зазвичай виявляють, що законослухняні громадяни засуджують їх і не хочуть «мати з ними справи»; від них можуть відвернутися друзі та рідні, а в деяких випадках їх можуть ув'язнити або помістити в лікарню для душевнохворих. Загальний осуд та ізоляція підштовхнуть стигматизованих індивідів до девіантною групи, що складаються з людей, доля яких схожа на їх власну. Участь у девіантної субкультури - це спосіб впоратися з критичною ситуацією, знайти емоційну підтримку і оточення, де тебе приймають таким, який ти є. У свою чергу вступ в подібну девіантну групу зміцнює у індивіда уявлення про себе як про правопорушника, сприяє виробленню девіантної життєвого стилю і послаблює зв'язки з законослухняним оточенням.  Отже, відповідно до теорії стигматизації, девіація визначається не самим поведінкою, а реакцією суспільства на таку поведінку. Коли поведінка людей розглядається як відступаюче від прийнятих норм, це дає поштовх ряду соціальних реакцій. Інші визначають, оцінюють поведінку і «навішують» на нього певний ярлик. Порушник норм починає узгоджувати свої подальші вчинки з такими ярликами. У багатьох випадках у індивіда виробляється самопредставлення, що збігається з цим ярликом, в результаті чого він здатний вступити на шлях девіації. 

43 Поняття культури. Види культури. Функції культури. Субкультури.

Культура — історично сформована сукупність соціальних норм і цінностей даної суспільної системи. Норми і цінності куль­тури генетично не успадковуються, тому культура своїм існуванням демонструє соціальну природу, виражаючи в кожен момент спрямо­ваність суспільства на створення, збереження і поширення результа­тів людської діяльності. Культура — не окремі оцінки, норми, не їх­ній набір, сума, а лише ціннісні моменти, узяті як цілісність.

Культуру розрізняють — матеріальну і духовну.

Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, житла, засобу транспорту, предмети побуту), пред­ставляючи матеріалізацію людських ідей, опредмечення знання. По­в'язана з перетворенням навколишнього Середовища, матеріальна культура включає, по-перше, доцільне формування матеріального Середовища виробництва, по-друге, зміна матеріального Середови­ща побуту, і, по-третє, зміна соціального Середовища фізичного роз­витку людини.

Духовна культура — дуже складна і багатогранна система, що включає усі види та форми і рівні суспільної свідомості, сис­теми освіти і виховання, системи установ культури. Сюди ж відносяться усі види пізнання й просвіти, усі форми і типи літе­ратури, мистецтва, філософії, релігії, науки, моральності. Соці­ологія виходить з того, що духовне виробництво розвивається ра­зом з матеріальним, що в антагоністичних суспільствах культур­ний розвиток відбиває боротьбу класів і що в індустріальних, постіндустріальних, соціально-інтегрованих суспільствах форму­ється зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна культура переважно представляє досягнення в оволодінні силами природи, то духовна культура характеризує рівень і глибину пізнання при­роди і суспільства.

Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності на підставі оцінки й виявлення цінностей різних ідей, норм, орієнтацій, засобів, їкі втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від не дозволеного, прибуткове від збиткового тощо. У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в предметно-речових знаково-символічних формах. Вона здатна розвиватися.

Сприйняття культури відбувається в процесі соціалізації особистості, її виховання й навчання. За допомогою книг, засобів масової нформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших та ін.

1. Основні функції культури.

Основні функції культури у суспільстві: людино творча, гуманістична, цивілізаційна; пізнавальна (гносеологічна); інтерактивна (комунікативна); регулятивно-нормативна; ціннісно-орієнтаційна; освітньо-виховна.

1.пізнавально-освітня: Засвоєння надбань матеріальної і духов­ної культури, Оволодіння рідною мовою і вивчення іноземних мов, Вивчення літера­тури і мистецтва, їх розуміння, Набугтя досвіду са­мостійної творчості

2.творення і відтво­рення культури, пе­редача соціальної спадковості :Творення і відтво­рення культурних цінностей (матері­альних і духовних), Зберігання і пере­дача соціальної спад­ковості, Соціальна транс­ляція ,Застосування і удо­сконалення людсько­го досвіду

3.регулятивно-аксеологічна:Формування пра­вильного розуміння цінностей і моралі, Забезпечення від­повідності особи со­ціальним нормам та ідеалам, Регулювання пов­сякденної поведінки людини в усіх сферах соціального життя

4.об'еднувальна (соборна):Забезпечення ціліс­ності суспільства, Об'єднання людей на основі усвідомлен­ня приналежності доєдиної нації, народу,деріжави, Забезпечення на­ступності поколіньі культурно-історичної єдності суспільства

Функції культури тісно пов'язані між собою, реалізація тієї або іншої функції можлива тільки у взаємодії з усіма функціями культури як єдиної системи. В реальному житті всі функції куль­тури здійснюються водночас, більшою або меншою мірою допо­внюючи змістовно одна одну.

1. Пізнавально-евристична функція. Знання матеріальної і духо­вної культури тієї чи іншої епохи дає можливість адекватно судити про ступінь пізнання природи і суспільства. Культура дає не тільки цілісну картину пізнання й освоєння світу за допомогою усіх форм суспільної свідомості, але і сприяє здійсненню евристичних цілей людини, її по­шукам найбільш ефективних форм посилення влади людини стосовно навколишнього світу. Будучи реалізацією сутнісних сил людини у всіх сферах її діяльності, культура нерозривно пов'язана з творчістю.

2. Функції передачі соціальної спадщини. Поряд з генетичною програмою, розвиток людини здійснюється шляхом освоєння соці­ального досвіду попередніх поколінь. Це стає можливим переважно завдяки особливій суспільній системі — культурі, яка виступає фор­мою збереження, соціальної трансляції, застосування й удосконалю­вання людського досвіду.

3. Регулятивно-аксіологічна, ціннісна функція. Культура з по­зиції такої функції виступає як система суспільних норм і цінностей у сфері міжособистісних відносин. Регулятивна функція культури підтримується суспільною думкою, мораллю, правом.

44. Поняття суспільної свідомості. Види суспільної свідомості. Громадська думка.

Свідомість у широкому значенні цього слова е сферою люд. духовності, яка включае в себе світ думок, світ почуттів і волю. Люд. е единою істотою на Землі, якій притаманна свідомість, дух життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях люд. буття у світі. Люд. здійснюе свій зв”язок зв світом в 3 формах- практичній, пізнавальній, і дух.- практичній. Вона не просто пристосовуеться до навколишнього середовища, але й активно перетворюе, освоюе світ і опановуе його закони. Таке активне опанування світом як об”ектом відбуваеться в формі практ. діял. і теоритичної, пізнавальної діял., засобом і вищою формою якоі е мислення. Пізнавальна діял., і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, об”ективне зображення люд. і світу. Проте люд.-ка дух. активність не обмежуеться лише спрямованностю на об”ект, на реалність “поза себе”. Е і інша форма ідеальної діял., яка спрямована саме на перебудову люд.-кої душі. Це – дух – практична, ціннісна форма свідомості. Люд. свідомість не можна ототжнювати тільки, зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своею сутністю свід. е здантістю люд. не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом у суб”ект. значенням, співставляти своі знання з цілями власного існування, оцінювати світ свого життя. Свід. е усвідомленням своіх вчинків, іх наслідків, вона нерозривно пов”язана з совістю, з відновідальністю люд. за своі стосунки зі світом природи і сітом людей. Отже, свід, з одного боку, е формою об”ект відображення, формою пізнання дійсності, як незалежнох від люд.-ких прагнень та інтересів. Результатом і метою свід. е як пізнавальної діял. е отримання знань, об”ективної істини. З другого боку, свід. містить в собі прояв.

Взагалі, більшість вчених сходяться на тому, що громадська думка — це стан масової свідомості, який включає в себе приховане чи явне ставлення різних соціальних спільностей до проблем, подій і фактів дійсності. Громадська думка виступає у експресивній, консультативній, контрольній та директивній функціях — займає визначену позицію, дає поради, виносить рішення з тих чи інших питань, регулює поведінку індивідів, соціальних груп і установ, підтримуючи чи відкидаючи ті чи інші уявлення, цінності, норми. У залежності від змісту висловлювань громадська думка виражається в оціночних, аналітичних та директивних судженнях.

Громадська думка діє практично в усіх сферах життя суспільства, але висловлюється далеко не з кожного приводу. У поле зору громадської думки потрапляють лише ті проблеми, які викликають громадський інтерес, виділяються актуальністю і в принципі допускають багатозначне тлумачення, можливість дискусії. У якості суб'єкта — носія громадської думки виступають як ті чи інші соціальні спільності в цілому, так і сектори, що їх складають, в незалежності від змісту і знаку висловлюваних ними суджень, від того, чи складають вони "більшість" чи "меншість". У відповідності з цим громадська думка за своєю структурою може бути моністичною, одностайною чи плюралістичною, складеною з різних, не співпадаючих точок зору. У кожному конкретному випадку ці та інші характеристики громадської думки визначаються дією багатьох факторів — складом спільності, мірою збігу інтересів прошарків і груп, що входять до неї, характером обговорюваного питання тощо.

Процеси формування і функціонування громадської думки можуть протікати стихійно, але у сучасному суспільстві найчастіше на них впливають численні соціальні установи — політичні партії, мас-медіа тощо.

45. Влада та авторитет. Різновиди влади.

Влада – це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, в яких ті, хто має владу, визначають поведінку підвладних осіб. Це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав’язування її іншим людям при використанні різних засобів і методів, включаючи примус. Звідси, влада – це завжди двобічні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладного.

Владу можна класифікувати за різними підставами:

а) за сферою реалізації розрізняють економічну і політичну владу;

б) відповідно до суб’єктів, що беруть участь у владовідносинах – державну владу, владу формальних і неформальних об’єднань.

Ми зупинимося на понятті політичної та державної влади.

Політична влада – це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи1.

Державна влада здійснюється за допомогою соціального управлінського апарату на визначеній території, на яку поширюється державний суверенітет, має можливість використовувати тут засоби організованого і законодавчо встановленого примусу і насильства.

Ідея поділу влади має далеку історію. У Біблії можна прочитати про владу Божу і владу кесареву. Монтеск’є, видатний філософ ХVІІІ століття, доводив, що поділ влади є найпершою умовою правової організації суспільства і держави, що рівновага влад покликана забезпечити існування політичних свобод.

Єдина державна влада за принципом поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні згідно з Конституцією.

Особливе місце в системі органів державної влади в Україні має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини та громадянина.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на підставі державних програм.

Законодавча влада – це влада, на яку покладена функція прийняття та видання законів – нормативних актів вищої юридичної сили, якщо інше не передбачено референдумом.

Виконавча влада – це правозастосовна влада, на яку покладається функція виконання законів. Виконавча влада діє на підставі таких принципів: пріоритет прав і свобод громадян, законність, демократизм.

Судова влада забезпечує належну дію механізму держави, шляхом здійснення правосуддя. Правосуддя здійснюється виключно судами. Завдання правосуддя – захист від будь-яких посягань на суспільний лад України, політичну систему, права і свободи громадян.

46. Форми легалізації влади. Типи легітимного панування за М. Вебером

Легітимність - широке та складне явище, яке виражає зв'язок інтересів з внутрішньою оцінкою людей, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами. Протягом усього розвитку суспільства люди по-різному розуміли саме значення легітимності та поняття про ідеальну державу. Однак легітимність завжди мала вирішальне значення для держави, бо від цього залежало майбутнє існуючого режиму.

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра або ступінь визнання суспільством законної влади може бути раціональною або нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності, то в сучасній політичній науці їх налічують сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний.

Традиційні способи легітимності державної влади пов'язані з особливою роллю релігії. В мусульманських та в деяких європейських країнах існує державна релігія. Проте, в європейських країнах існування та особливий статус державної церкви не обмежує свободи віросповідання, але державна церква отримує субсидії з державного бюджету. Голова держави, монарх, повинен відноситися до державної церкви. Така позиція монарха надає йому додаткової легітимності в уявленні віруючих, особливо прихильників державної релігії.

Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: виникає проблема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів - уникнути "косності" і не втратити любові народу; зміна політичного лідера може призвести до зміни політичної системи країни.

На відміну від традиційної влади, носієм якої може бути і колектив, харизматична влада може бути тільки індивідуальною. Віра у надприродного єгипетського фараона, харизма "доброго царя", зміцнювали їх владу.

47. Соціальна революція. Теорії революції.

Революція соціальна, спосіб переходу від що історично зжила себе суспільно-економічній формації до прогресивнішою, корінний якісний переворот у всій соціально-економічній структурі суспільства.

Марксистська теорія соціальної революції стверджує, що основна причина соціальної революції - це заглиблюється конфлікт між зростанням продуктивних сил суспільства і застарілою, консервативною системою виробничих відносин, який проявляється в загостренні соціальних антагонізмів, посилення боротьби між панівним класом, зацікавленим у збереженні існуючого ладу, і пригніченим класом .

З немарксистська точок зору на причини соціальних революцій виділимо наступні. Перше. П. Сорокін, розуміючи під причинами повстань і воєн збільшення пригнічених базових інстинктів більшості населення, а також неможливість навіть мінімального їх задоволення.

Друге. З точки зору А. Тойнбі, соціальні революції генетично звязані з преддезінтеграціонним переходом розвитку цивілізації і викликаються самою природою суспільного розвитку. Оскільки розвиток окремої цивілізації йде по колу, то соціальна революція відбувається в той момент, коли колесо історії починає рухатися на спад, і тому соціальна революція є ніби точкою відліку, з якої починається процес вмирання цивілізації. По суті соціальна революція у Тойнбі є симптомом занепаду цивілізації і виступає гальмом у розвитку історії.

Третє. А. Токвіль у роботі "Старий порядок і революція" намагався виявити спадкоємність між минулим і "новим порядком" і стверджував, що ліквідація феодального режиму була можлива і без соціальних революцій. При цьому він прийшов до висновку, що причинами соціальної революції може бути як зубожіння суспільства, так і його процвітання.

Четверте. У сучасній західній літературі існує підхід, прихильники якого всі причини соціальної революції зводять до трьох великих груп: 1) довгострокові, 2) середньострокові і 3) короткострокові чинники. До довгострокових факторів належать: економічне зростання, технічні нововведення, наукові досягнення, демократизація ладу, секуляризація, модернізація держави, зростання націоналізму. До середньострокових факторів відносяться: економічні депресії, відчуження інтелігенції, розкладання правлячої групи суспільства, війни, крах чи невдачі політики уряду. Нарешті, до третьої групи відносяться різні неврегульовані субєктивні чинники, яким надається особливе значення. На наш погляд, даний підхід не дає наукового пояснення причин соціальних революцій, підміняючи його описовими схемами. При цьому не виділяються головні (вирішальні) чинники і фактори другорядні.

48. Соціологічне дослідження та його види.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і індуктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методо­логічну роль в структурі соціологічного дослідження:

• для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне значений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

• у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться само нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галузі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Метою її є глибоке вивчення, аналіз і систематизація соціальних фактів, виявлення зв‘язків, залежностей між соціальними явищами і процесами, прийняття на основі зібраної інформації рішень, розробка заходів щодо управління об‘єктом, котрий досліджується, його прогресивним розвитком.

СД — це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і індуктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища.

В цьому контексті не слід ототожнювати і протиставляти одне одному такі різновиди соціологічного дослідження, як теоретичний і емпіричний, кожний з яких має свій гносеологічний статус і методо­логічну роль в структурі соціологічного дослідження:

• для теоретичного соціологічного дослідження вирішальне значений має глибоке узагальнення нагромадженого матеріалу в галузі соціального життя;

• у центрі емпіричних соціологічних досліджень знаходиться само нагромадження, збір фактичного матеріалу у вказаній галузі (на основі опитування, аналізу документів, спостереження, даних статистики і т. д.) і його первинна обробка, включаючи і початковий рівень узагальнення.

Розрізняють такі основні види конкретно-соціологічного дослідження:

1) за метою їх проведення:

• теоретичні (спрямовані на глибоке узагальнення зібраного фактичного матеріалу та отримання на цій основі нового знання про об’єкт пізнання.),

• емпіричні (спрямовані на розв’язання конкретної соціальної проблеми.);

2) за частотою проведення:

• разові (дає інформацію про стан об’єкта аналізу, про кількісні характеристики якогось явища або процесу в момент його вивчення.),

• повторні (останнє може бути когортним (є певна вікова група (когорта), яка залишається постійною в часі повторних досліджень.), панельним (обстежуються одні й ті ж люди через однакові часові інтервали) і моніторинговим (момент повторення якого визначається з врахуванням генези сукупності, що вивчається, тобто з досягненням цією сукупністю певної стадії свого розвитку.));

3) за глибиною вивчення проблеми:

• розвідувальні (йде випробування інструментарію, тобто методичних документів: анкети, бланк-інтерв’ю, опитувального листа, карток спостереження, карток вивчення документів та ін.),

• описові (отримують емпіричну інформацію, яка дає відносно цілісне уявлення про соціальне явище, що вивчається.),

• аналітичні (Воно не лише описує елементи явища або процесу, що вивчається, але й дозволяє виявити причини, які лежать в його основі);

4) за способом забезпечення репрезентативності:

• суцільне,• локальне,• вибіркове;

5) за масштабом проведення:• міжнародне,• загальнонаціональне,• регіональне,• галузеве.

49. Методи збору соціологічної інформації (анкетування, інтерв’ю, аналіз документів, спостереження, експеримен).

Анкетне опитування – метод здобуття соціологічної інформації, за яким спілкування між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою анкети. Анкета – основний документ у анкетному опитуванні, являє собою впорядкований певним чином перелік питань, з допомогою яких збирається первинна інформація.

Іншим типом опитування є інтерв’ю. Інтерв’ю – метод здобуття соціологічної інформації, який полягає у безпосередньому спілкуванні дослідника та респондента.

Виділяють такі різновиди інтерв’ю:

фіксоване (стандартизоване) – такий різновид інтерв’ю, який суворо регламентований питальником;

фокусоване – такий різновид інтерв’ю, у якому респондента заздалегідь знайомлюють з проблематикою бесіди;

вільне (нестандартизоване, неформалізоване) – такий різновид інтерв’ю, у якому тема визначена заздалегідь, а інтерв’юер має відносну свободу у веденні бесіди.

квазі-інтерв’ю у фокус-групах – ретельно спланована дискусія, націлена на збір думок респондентів у неформальних обставинах.

Метод аналізу документів являє собою сукупність методико-технічних роцедур та прийомів для отримання емпіричної інформації, вилученої з окументальних джерел.

Під документом у соціології розуміють спеціально створений людиною редмет для зберігання та передачі інформації. Інформація може бути афіксована за допомогою букв, цифр, стенографічних знаків, малюнків,фотографій, звукозапису тощо.

Спостереження – це метод, за допомогою якого відбувається пряма реєстрація подій їх свідками. Знання, отримане шляхом спостереження, має такі особливості:

• пов’язаність з дослідницькою метою та визначеними завданнями;

• передбачуваність чіткого планування;

• фіксування отриманої інформації у щоденниках або протоколах;

• необхідність контролю на обґрунтованість та сталість отриманих даних.

Експеримент-це загальнонауковий метод отримання нових знань у керованих та контрольованих умовах. Він має широке застосування у соціології і носить назву – соціальний експеримент. Знання, отримані в результаті експерименту, носять характер причинно-наслідкових. Соціальний експеримент виконує дві функції:

• досягнення результату у практичній діяльності;

• перевірка наукової гіпотези.

Соціальний експеримент – це спосіб отримання інформації про кількісні та якісні зміни показників діяльності і поведінки соціального об’єкта під впливом на нього керованих та контрольованих факторів.

50. Вибірковий метод в соціології.

Вибіркова сукупність — це певне число елементів генеральної сукупності, відібрані за суворо заданим правилом.

Елементи вибіркової сукупності (респонденти, документи, що аналізуються і т. п.), які підлягають вивченню (опитуванню, інтерв’юванню) називають одиницями аналізу.

В соціологічній практиці застосовуються різноманітні способи вибірки:

простий випадковий відбір (передбачає, що всі елементи генеральної сукупності одержують однакову ймовірність попадання у вибірку.),

багатоступеневий (застосовують стосовно великих генеральних сукупностей із складною структурою. Для цього генеральну сукупність структурують, розбиваючи її на кінцеве число підсукупностей. Утворюються нова, конкретна і кінцева, генеральна сукупність, елементами (одиницями відбору) якої є виділені підсукупності. Серед них вибираються одиниці аналізу),

систематичний (це відбір із списку з певним «кроком» (наприклад, через 10, 20, 50 і т. д. чоловік)),

стратифікований (обсяг вибірки ділиться між стратами пропорційно їх чисельності, і потім із кожної страти вибирається проста випадкова вибірка),

кластерний (гніздовий) (в якості одиниць дослідження відбираються не окремі респонденти, а цілі групи або колективи),

квотний, та ін.

Метод стихійної вибірки — це звичайне поштове опитування телеглядачів, читачів газет, журналів.

Метод основного масиву зазвичай застосовується при проведенні пілотажного або розвідувального дослідження на невеликих генеральних сукупностях, для яких немає сенсу проводити вибіркове дослідження.

Метод квотної вибірки часто застосовується при вивченні громадської думки.

Метод доступної вибірки застосовується при дослідженнях генеральних сукупностей, які є досить складними для дослідження іншими методами.