Література для вивчення теми

1. Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р.

1. Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 трав­ня 1997 року, №283/97 - ВР.

2. Закон України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціно­чну діяльність в Україні" від 12 липня 2001 року, № 2658-111

2. Закон України "Про оцінку земель" від 11 грудня 2003 року, № 1378-IV.

3. Постанова Кабінету міністрів України. "Про експертну грошову оцінку земельних ділянок" від 11 жовтня 2002 р. №

4. Постанова Кабінету Міністрів України. Про затвердження Національ­ного стандарту №1 "Загальні засади оцінки майна та майнових прав, від 10 вересня 2003 року. № 1440

5. Постанова Кабінету Міністрів України Про затвердження Методики оцінки майна, від 10 грудня 2003 р. № 1891.

6. Постанова КМУ Про затвердження Національного стандарту № 2 «Оці­нка нерухомого майна», від 28 жовтня 2004 р. №1442.

7. Постанова КМУ Про затвердження Національного стандарту № З, «Оцінка цілісних майнових комплексів» від 29 листопада 2006 p., №1655

8. Постанова КМУ Про затвердження Національного стандарту № 4 «Оці­нка майнових прав інтелектуальної власності», від 3 жовтня 2007 p., № 1185.

9. Наказ Міністерства фінансів України Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби». № 92, від 27.04.2000 р.

10. Наказ Державного комітету статистики України Про затвердження змін та доповнень до форми державного статистичного спостереження зі статистики капітальних інвестицій та Інструкції щодо її складання, від 19.08.2004. №487

11. Наказ ФДМ України Про затвердження Методики товарознавчої експе­ртизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, від 24.11.2003, .№ 142/5/2092.

12. Международные стандарты оценки (МСО 2005). 7-е изд. / Пер. с англ. И. Артеменкова, Н. Павлова. М.: Российское общество оценщиков, 2005 г.

Контрольні запитання та завдання для вивчення теми:

1. Визначте характерні ознаки реальних інвестицій.

2. Назвіть основні об'єкти реальних інвестицій.

3. Визначте критерії, за якими відбираються об'єкти для реальних інвес­тицій.

4. Охарактеризуйте стадії кругообігу реальних інвестицій.

5. За якими ознаками класифікують реальні інвестиції.

188

6. Охарактеризуйте основні показники ефективності використання основ­них та обігових фондів.

7. Охарактеризуйте стан ринку реальних інвестицій в Україні.

8. Охарактеризуйте стан ринку нерухомості в Україні.

9). Визначте, за якими принципами здійснюється оцінка об'єктів реального інвестування.

10. Визначте фактори, що впливають на оцінку об'єктів нерухомості.

11. Що таке мультиплікатор валових рентних платежів?

12. Охарактеризуйте зміст методу капіталізації в оцінці нерухомості.

13. Що таке коефіцієнт капіталізації і як він визначається?

14. Охарактеризуйте зміст методу відшкодування капіталу.

15. Що передбачає прямолінійне повернення капіталу; повернення капіталу по фонду відшкодування за ставкою доходу на інвестиції; повернення капіталу по фонду відшкодування за безризикової ставки доходу на ін­вестиції?

16. Визначте особливості оцінки нерухомого майна.

17. Визначте особливості оцінки рухомого майна.

18. Визначте особливості оцінки матеріально-виробничих запасів.

189

- ринкова інновація - створення нового ринку товарів або послуг;

- маркетингова інновація — освоєння нового джерела постачання сировини або напівфабрикатів;

- управлінська інновація - реорганізація структури управління;

- соціальна інновація впровадження заходів щодо покращення життя населення;

- екологічна інновація - впровадження заходів щодо охорони на­вколишнього середовища.

Інновації можна також розглядати і як вкладення інвестиційного ка­піталу в нововведення, які призводять до кількісних або якісних змін в підп­риємницькій діяльності. Інноваціям передує науково-виробнича діяльність, пов'язана з появою нововведення, ідея нововведення може бути зароджена як іптенпія, ініціація або дифузія інновацій.

Інтенція - цс ідея, пропозиція або проект, які після опрацювання пе­ретворюються в інновацію.

Ініціація ~ це рекомендації щодо удосконалення науково-технічної, організаційної, виробничої або комерційної діяльності, метою яких є поча­ток інноваційного процесу або його розвиток.

Дифузія - цс процес передавання нововведення комунікаційними ка­налами між членами соціальної системи в часі. Нововведеннями можуть виступати ідеї, технології тощо, які є новими для суб'єкта господарювання. Це означає, що дифузія інновації - це розповсюдження вже одного разу освоєної і впровадженої інновації у нових умовах.

У реальних інноваційних процесах швидкість дифузії нововведення залежить від таких факторів, як: спосіб передавання інформації; форми прийняття рішення; властивості соціальної системи; властивості самого но­вовведення.

Підготовка, обгрунтування, освоєння та контроль за впровадженням нововведення є інноваційною діяльністю.

Інноваційна діяльність - цс діяльність, що спрямована на викорис­тання та комерціалізацію результатів наукових досліджень іа розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентноздатних товарів та послуг. Вона містить:

- випуск та розповсюдження нових видів техніки та технологій;

- прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

-реалізацію довгострокових науково-технічних програм з вели­кими термінами окупності витрат;

-фінансування фундаментальних досліджень для здійснення які­сних змін у стані виробничих сил країни;

- розробку і впровадження нових ресурсозберігаючих техноло­гій, спрямованих на покращення соціального стану населення, екологічної ситуації тощо.

191

Інноваційна діяльність на підприємстві може здійснюватися у трьох видах, див. рис. 5.1.:

-впровадження нових виробів і технологій, які не є результатом власних розробок;

-виділена участь в інноваційній діяльності;

- спеціалізована діяльність підприємства як новатора.

У випадку, коли інноваційна діяльність підприємства здійснюється у вигляді виділеної участі, або спеціалізованої участі підприємства як новато­ра, така діяльність складається з інноваційного процесу, який охоплює весь комплекс відносин виробництва та споживання та є періодом від зароджен­ня ідеї до її комерційної реалізації, див. рис. 5.2.

Інноваційний процес у різних сферах діяльності внаслідок розвитку науково-технічного прогресу може проходити різні, щодо тривалості та ви­трат, етапи. У виробничому (інвестиційному) середовищі цей процес прохо­дить такі стадії:

1. сертифікація (патентування) ідеї;

2. наукове і техніко-економічне обгрунтування нового продукту або технології;

3. експериментальне освоєння зразків;

4. доведення до промислового виробництва;

5. одержання нового продукту у необхідному обсязі для його коме­рціалізації.

Враховуючи ці стадії, розрізняють три форми інноваційного процесу:

• простий внутрішньо організаційний (натуральний);

• простий міжорганізаційний (товарний);

• розширений.

Простий внутрішньо організаційний інноваційний процес - це процес створення і використання нововведення у межах однієї організації.

Простий міжорганізаційний інноваційний процес передбачає відо­кремлення функцій створення і виробництва нововведення від функції його споживання. Це означає, що воно стає предметом купівлі - продажу.

192

Рис. 5.1. Види інноваційної діяльності на підприємстві

Розширений інноваційний процес знаходить своє відображення в поя­ві нових виробників нововведення, у порушенні монополії виробника-початківця, що сприяє, за допомогою взаємної конкуренції удосконаленню споживчих якостей товару.

Сьогодні в Україні головними напрямами розвитку інноваційного ро­звитку є:

• підвищення ролі наукових та технологічних факторів у подоланні кризових явищ у соціально-економічному розвитку України;

• створення ефективних механізмів збереження, розвитку та ефек­тивного використання національного пауково-технологічного потенціалу;

• технологічне переобладнання і структурна перебудова виробниц­тва з метою нарощування випуску товарів, конкурентоспроможних на сві­товому та внутрішньому ринках;

• збільшення експортного потенціалу за рахунок наукоемких галу­зей виробництва, зменшення залежності економіки від імпорту;

193

5.2. ОБ'ЄКТИ ТА СУБ'ЄКТИ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Інноваційна діяльність містить процес доведення наукової ідеї або технічного винаходу до стадії практичного використання, що приносить дохід, а також прив'язані з цим процесом техніко-економічні та інші зміни у соціальному середовищі. У зв'язку з цим, об'єктами інноваційної діяльнос­ті є:

• інноваційні програми та проекти;

• нові знання та інтелектуальні продукти;

• виробниче обладнання та процеси:

• інфраструктура виробництва і підприємництва;

• організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і соціальної сфери;

• сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

• товарна продукція;

• механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

194

Найчастіше об'єкти інноваційної діяльності мають форму інновацій­ного проекту - це комплекс документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реа­лізації інноваційного продукту або інноваційної продукції. Інноваційним визнається проект, яким передбачаються розробка, виробництво і реалізація інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції, державна підтримка реалізації інноваційного проекту надасться за умови його державної реєст­рації.

Інноваційний проект, зазвичай, містить таку інформацію:

- загальну інформація про проект: пріоритетні напрями; назву проекту, його зміст (повний і короткий); стрижневі слова; дані про заявника проекту;

- науково-технічну характеристику проекту: міру новизни; рівень технології; міру захищеності;

• місце реалізації проекту і основні ринки збуту;

• строки реалізації проекту і його основних етапів;

• об 'сми та інші фінансові показники проекту;

> ефективність проекті': економічна, екологічна, бюджетна, соці­альна.

Усі інноваційні проекти мають пройти державну реєстрацію, яку здійснює за поданням суб'єктів інноваційної діяльності спеціально уповно­важений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльно­сті. Цей орган веде Державний реєстр інноваційних проектів. Необхідною умовою занесення проекту до Державного реєстру інноваційних проектів с його кваліфікування.

Проекти, визнані за результатами експертизи інноваційними, зано­сяться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності до Державного реєстру інноваційних проек­тів. Інноваційні проекти з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною Радою України, визнаються пріоритетними інно­ваційними проектами.

Результатом виконання інноваційного проекту та науково-дослідною та дослідно-конструкторською розробкою нової технології (у тому числі -інформаційної) чи продукції з виготовленням експериментального зразка чи дослідної партії є інноваційний продукт, який має відповідати таким вимо­гам:

а) він є реалізацією (впровадженням) об'єкта інтелектуальної власно­сті (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтеграль­ної мікросхеми, селекційного досягнення тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від вла­сників цих об'єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів. При цьому використаний об'єкт інтелектуаль­ної власності має бути визначальним для цього продукту;

195

б) розробка продукту підвищує вітчизняний науково-технічний і тех­ нологічний рівень;

в) в Україні цей продукт вироблений (буде вироблено) вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представле­ ним на ринку. Крім того, він є конкурентоздатним і мас суттєво вищі тех- ніко-економічні показники. .

Об'єктом інноваційної діяльності може бути і іииоваціїиш продукція — це нові конкурентоздатні товари чи послуги. Інноваційною вона може бути, визнана, якщо відповідає таким вимогам:

а) вона є результатом виконання інноваційного проекту;

б) така продукція виробляється (буде вироблена) в Україні вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншою аналогічною продукцією, пред­ ставленою на ринку, є конкурентоздатною і мас суттєво вищі техніко-' економічні показники.

Інноваційна продукція може бути результатом тиражування чи засто­сування інноваційного продукту, крім того, інноваційною продукцією може бути визнано інноваційний продукт, якщо він не призначений для тиражу­вання.

Суб'єктами інноваційної діяіьності можуть бути фізичні й юридичні особи України, фізичні і юридичні особи іноземних держав, особи без гро­мадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяль­ність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

За характером діяльності та змістом інноваційної діяльності усі суб'єкти поділяють на три групи, див. рис. 5.3.

Активну участь в інноваційному процесі беруть державні органи управління. Вони визначають правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, а також встано­влюють форми стимулювання інноваційних процесів, спрямованих па підт­римку розвитку економіки України інноваційним шляхом. Зокрема:

Верховна Рада України визначає єдину державну політику у сфері ін­новаційної діяльності, а саме: створює законодавчу базу для сфери іннова­ційної діяльності; затверджує пріоритетні напрями інноваційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або у складі Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, на­уково-технічного, соціального розвитку, охорони довкілля; в межах Держа­вного бюджету України визначає обсяг асигнувань для фінансової підтрим­ки інноваційної діяльності.

196

Рис. 5.3. Суб'єкти інноваційної діяльності

■ Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні і районні ради відповідно до їх компетенції, затверджують регіональні інноваційні програ­ми, що кредитуються з бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів; визначають кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів для фінансової підтримки регіональ­них інноваційних програм і доручають Раді міністрів Автономної Республі­ки Крим, делегують повноваження обласним і районним державним адміні­страціям фінансування регіональних інноваційних програм через державні інноваційні фінансово-кредитні установи (їх регіональні відділення) у ме­жах виділених з цих бюджетів коштів; контролюють фінансування регіона-

197

льних інноваційних програм за кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів.

• Кабінет Міністрів України: здійснює державне управління та за­безпечує реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності; готує та подає Верховної Ради України пропозиції щодо пріоритетних на­прямів інноваційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або в рамках Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержав­них програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; здійснює заходи щодо реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності; сприяє створенню ефектив­ної інфраструктури у сфері інноваційної діяльності; створює спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтрим­ки інноваційних програм і проектів, затверджує їх статути чи положення про них, підпорядковує ці установи спеціально уповноваженому централь­ному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності; затверджує положення про порядок державної реєстрації інноваційних проектів і ве­дення Державного реєстру інноваційних проектів.

• Центральні органи виконавчої влади: здійснюють підготовку про­позицій щодо реалізації інноваційної політики у відповідній галузі економі­ки, створюють організаційно-економічні механізми підтримки її реалізації; доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійс­нення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів із пріорите­тних галузевих напрямів інноваційної діяльності і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених законом про Держа­вний бюджет України на відповідний рік.

• Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності, який здійснює заходи щодо проведення єди­ної науково-технічної та інноваційної політики. Таким органом є Державне агентство України з інвестицій та інновацій (Держінвесшицій Украї­ни).

Відповідно до покладених на нього завдань, Держінвестицій України: готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, державних інноваційних програм і щодо необхідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування; координує ро­боту у сфері інноваційної діяльності інших центральних органів виконавчої влади; здійснює державну реєстрацію інноваційних проектів і веде Держав­ний реєстр інноваційних проектів; готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення спеціалізованих державних інноваційних фінан­сово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, розробляє статути чи положення про ці установи; затверджує по­рядок формування та використання коштів підпорядкованих йому спеціалі­зованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ і контролює їх діяльність; доручає державним інноваційним фінансово-кредитним уста-

новам здійснення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбаче­них законом про Державний бюджет України на відповідний рік; організо­вує підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері інноваційної діяльності.

• Представницькі органи місцевого самоврядування - сільські, сели­щні, міські ради відповідно до їх компетенції, затверджують місцеві іннова­ційні програми; у межах коштів бюджету розвитку визначають кошти міс­цевих бюджетів для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм; створюють комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінан­сової підтримки місцевих інноваційних програм за кошти місцевих бюдже­тів, затверджують їх статути чи положення про них. підпорядковують їх своїм виконавчим органам.

• Виконавчі органи місцевого самоврядування відповідно до їх компе­тенції, розробляють проекти місцевих інноваційних програм і подають їх для затвердження відповідним місцевим радам; вжинають заходів щодо ви­конання місцевих інноваційних програм; залучають підприємства, установи і організації, розташовані на підпорядкованій їм території, за їх згодою, до розв'язання проблем інноваційного розвитку населених пунктів; доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам (їх регіональним відділенням) або комунальним інноваційним фінансово-кредитним устано­вам проведення конкурсного відбору інноваційних проектів місцевих інно­ваційних програм і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених у відповідному місцевому бюджеті.

Основним суб'єктом інноваційної діяльності є інноваційне підприєм­ство - це підприємство (об'єднання підприємств) будь-якої форми власнос­ті, якщо більше 70 % обсягу його продукції (у грошовому вимірі) за звітний податковий період становлять інноваційні продукти та (або) інноваційна продукція. Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді техно-полісу, технопарку, інноваційного центру, бізнес-інкубатора тощо.

Інноваційні підприємства розрізняються переважно цілями проектів і місцевою специфікою їх реалізації. Метою їх створення є інтенсифікація процесу розробки і впровадження у виробництво новітніх техніки та техно­логій, підготовка висококваліфікованих кадрів.

З метою створення та широкого застосування конкурентноспромож-них на світовому ринку нових технологій та наукової продукції, посилення впливу інноваційних чинників на структурну переорієнтацію економіки Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про затвердження Поло­ження про порядок створення та функціонування технопарків та інновацій­них структур інших тииів»[6].

Цим документом визначено, що інноваційною структурою є юриди­чна особа будь-якої організаційно-правової форми, створена відповідно до законодавства, або група юридичних і фізичних осіб, яка діє на основі дого­вору про спільну діяльність, з визначеними галуззю діяльності та типом

199

функціонування, орієнтованим на створення та впровадження та наукоємкої конкурентоспроможної продукції.

Найдосконалішими формами інноваційних структур системи «наука - виробництво - соціальна сфера» с технополіси та технопарки. Створенню яких у розвинених країнах останніми десятиліттями надасться виняткове значення.

Технополіс - цс науково-промисловиіі комплекс, створений для виро­бництва нової прогресивної продукції або розроблення нових наукоемких технологій на базі тісних відносин з університетами і науково-технічними центрами. У ньому поєднуються наука, техніка і підприємництво, здійсню­ється тісне співробітництво між академічною наукою, підприємцями, місце­вими і центральними органами влади.

Функцією технополісу є максимальне використання унікального нау­ково-виробничого та трудового потенціалу великого міста, його зручного економіко-географічного положення через формування життєво важливої для інноваційної діяльності інфраструктури.

Основою технополісу є його науково-дослідний комплекс. Він готує радикальні прориви в технології на основі фундаментальних наукових дос­ліджень міжгалузевого характеру, які визначають перспективи розміщених у ньому виробництв.

Технополіси істотно різняться за масштабами, структурою та обсягом послуг, які надаються, за рівнем наукомісткості, складом учасників. До складу технополісів можуть входити:

• науково-дослідні організації та установи;

• промислові підприємства;

• культурно-побутові об'єкти;

• комунальні та інформаційні мережі; проектно-конструкторські центри та дослідні виробництва;

• фінансово-кредитні установи;

• торговельні, посередницькі, консультаційні та інші структури. Технополіс характеризує гнучкість для формування нових структур,

перерозподілу ресурсів, утворення нових суб'єктів наукової, науково-технічної та промислової діяльності. Науково-дослідні, промислові та інші організації в ньому самоорганізуються на основі спільної інфраструктури та інформаційної мережі, певної спеціалізації, а роль органів управління об­межується створенням базової інфраструктури, вирішенням різних органі­заційних питань, стимулювання науково-дослідної діяльності та сприятли­вого економічного клімату.

Зазвичай технополіси створюються в місцях розташування найбіль­ших співтовариств учених та університетів; поряд із найбільшими промис­ловими компаніями і в місцях концентрації висококваліфікованих фахівців; на перетині найбільших авто- і повітряних шляхів; у місцях із сприятливими

200

природними та кліматичними умовами, високим культурним рівнем насе­лення.

Створення технополісів охоплює тривалий інтервал часу і відбува­ється в 4 етапи:

1-й - підготовчий, він займає близько 5 років;

2-й - етап створення базової інфраструктури технополіса, що розтя­гується на 15-20 років;

3-й - етап розвитку технополіса з тривалістю від 10 до 20 років;

4-й - так званий комерційний етап, на якому напрями наукомісткого технологічного процесу, що реалізуються технополісом, починають давати комерційну віддачу. Цей етап завершує створення і розвиток технополіса з визначеною для нього спеціалізацією.

Ключовими факторами успішного розвитку технополіса можна вва­жати розроблення радикального плану його формування, створення критич­ної маси талановитих вчених, інженерів і підприємців, наявність тісних зв'язків академічної науки, промисловості та органів влади, широке залу­чення ризикового капіталу та інших фінансових ресурсів.

Світовий досвід свідчить, що одним з найефективніших шляхів дер­жавної підтримки високотехнологічних, наукомістких, екологічно чистих виробництв є створення регіональних науково-техиологічних парків.

Науково-технологічні парки, або технопарки, складають організацій­ну основу інноваційних процесів, відіграють важливу роль у перенесенні високих технологій із галузі фундаментальних розробок у виробництво і сприяють комерціалізації науки, позитивним структурним зрушенням в економіці, росту конкурентоспроможності продукції на світовому ринку.

Технопаркові структури - найдоступніша форма комерційної реалі­зації науково-технічної розробки в країнах розвиненої ринкової економіки. Автор нової ідеї входить до складу технопарку з метою розвитку власного венчурного бізнесу.

Перший технопарк з'явився в США в 1949 р. на базі Стенфордського університету (штат Каліфорнія). Ідея була проста: здати ділянку універси­тетської землі в оренду компаніям для розміщення там їхніх науково-дослідних підрозділів, що об'єднувалися в комплекс для розробок у сферах передових технологій з університетськими лабораторіями і дослідними гру­пами.

Технопарк створюється для розвитку наукомістких технологій, нау­комістких фірм. Це своєрідна фабрика з виробництва середніх і малих ризи-кових інноваційних підприємств. Одна з найважливіших функцій технопар­ку - постійне формування нового бізнесу і його підтримка. Проте технопарк мас власну, відмінну від інших парків організаційно-функціональну струк­туру.

Науково-технологічний парк - це комплекс дослідних інститутів, лабораторій, дослідних заводів, створюваних на заздалегідь підготовлених

201

територіях навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою (лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлові приміщення) [13, С. 116-117].

В основу створення технопарків покладені такі принципи:

* координація діяльності та співробітництво таких головних ланок, як наука, вища школа, державний сектор виробництва, приватні компанії, місцеві та регіональні органи управління;

* підтримка малого наукомісткого бізнесу;

* концентрація і використання ризикового капіталу.

Діяльність технопарку базується на повному використанні існуючих ресурсів для найкращого забезпечення діяльності дрібних венчурних (ризи­кованих) фірм, які входять до його складу.

Основою ієрархічної будови технопаркових структур с модульний принцип.

Головним елементом, який використовується при їх будівництві, є інкубатор. Технопарк є сукупністю таких центрів, кожен з яких реалізує спеціалізований набір інноваційних послуг. Сукупність технопарків, інкуба­торів і комплекс різноманітних структур, які забезпечують життя міста, утворюють технополіс. Регіони науки та технології можуть містити техно-гюліси, технопарки та інкубаторії, а також розгалужену інфраструктуру, яка підтримує наукову та виробничу діяльність.

Ефективність технопарків значною мірою зумовлена тісними зв'язками з дослідницькими закладами.

Створюючи сприятливі умови для підприємницької діяльності у сфе­рі наукомістких технологій і високотехнологічної продукції, технопарки стають необхідною ланкою між наукою і виробництвом, забезпечують без­перервність процесу відтворення нововведень: їх генерування, доведення до «товарного» вигляду, впровадження у виробництво. Технопарки - інстру­мент активної селективної регіональної політики, що використовується для прискорення соціально-економічного розвитку регіонів, технологічного оновлення виробництва, відродження і стимулювання підприємницької дія­льності.

Одним з найважливіших елементів функціонування технополісів і те­хнопарків є трансфертна технологія (від «трансферт» - переносити, пере­давати). Мета її полягає в максимальному наближенні науки і виробництва; освоєнні ринку наукомісткої продукції. Вона пов'язана з «комерціалізаці­єю» наукових досліджень, забезпеченням швидкого й ефективного впрова­дження їх результатів у практику, реальним впливом їх на підвищення по­питу на продукцію, яка виробляється тут, в технополісах і технопарках, промисловими фірмами.

202

Крім того, розвиток трансфертної технології дає можливість універ­ситетам, академічним та іншим дослідним інститутам продавати результати своєї діяльності і, тим самим, отримувати засоби для заохочення наукових працівників і свого подальшого розвитку, сприяє модернізації їх матеріаль­но-технічної бази і підвищенню рівня наукових досліджень), дозволяє апро­бувати результати наукової діяльності, оперативно усувати недоліки, пра­цювати у тісному контакті з практиками і тому точніше враховувати їх ви­моги, а також краще орієнтуватися в кон'юнктурі ринку.

Промисловим підприємствам і фірмам використання трансфертної технології допомагає створювати конкурентоспроможну продукцію на ос­нові новітніх технологій; вливатися в наукові дослідження, що проводяться університетами і науково-дослідними інститутами; співпрацювати з учени­ми, користуватися їх консультаціями, а також дослідною базою наукових організацій. Основними напрямами розвитку трансфертної технології є:

• проведення університетами і науково-дослідними інститутами на замо­влення компаній досліджень, орієнтованих на створення нових зразків техніки і технологій;

• співробітництво університетів і науково-дослідних інститутів з іннова­ційними фірмами, що виявляється у спільній науковій діяльності та пе­редаванні компаніям перспективних ідей і розробок для реалізації;

• маркетингові консультації з нової продукції, нових технологій і вироб­ничих процесів;

• підготовка за допомогою університетів та інших вищих технічних за­кладів висококваліфікованих працівників для конкретних наукомістких виробництв, організація курсів підвищення кваліфікації та семінарів для співробітників високотехнологічних фірм, менеджерів, спеціалістів з маркетингу в сфері наукомісткої продукції і високих технологій.

Трансфертна діяльність безпосередньо пов'язана з розвитком науко­містких виробництв, впровадженням новітніх наукових досягнень, створен­ням нових зразків продукції і підвищенням техніко-технологічного рівня підприємств. Тим самим вона сприяє становленню якісно нової економіки, що функціонує на базі високих технологій - економіки XXI ст.

Трансфертна діяльність також стимулює маркетингову і управлінсь­ку, адже орієнтується на постійне вивчення змін ринкової кон'юнктури, прогнозування пріоритетних тенденцій соціально-економічного розвитку і пошуку організаційних, фінансових, техніко-технологічних та інших меха­нізмів освоєння ринку наукомісткої продукції. Отже, саме у трансфертній технології найповніше визначається сутність діяльності як тсхнополісів, так і тсхіїоиарків.

Одним із потенційно найефективніших економічних засобів приско­реного впровадження інновації та економічного розвитку вважають оізнес-інкубатори.

203

Головне призначення бізпес-і/ікубатора - першочергова підтримка малого (переважно інноваційного) підприємництва. Вченим, інженерам, винахідникам, що виявили бажання організувати власний бізнес, надається в інкубаторі пільговий доступ до всього необхідного для здійснення своїх ідей.

Фірми - «початківці», зазвичай, зазнають банкрутства через незнання потенційного ринку запропонованих ними послуг, низьку управлінську ква­ліфікацію співробітників, нестачу первинного капіталу. Майже всі перера­ховані проблеми вирішуються бізнес-інкубаторами.

Фірми, що створюються, проходять через бізнес-інкубатор ряд ета­пів:

*відбір нового клієнта з числа претендентів;

*перший рік роботи (надання юридичної, фінансової, технічної допомоги на пільгових умовах);

* другий і третій роки - становлення і зростання фірми, збіль­шення кількості її працівників (скорочується допомога, умови діяльності наближаються до тих, які існують у «зовнішньому середовищі»);

* вихід фірми з бізнес-інкубатора (бізнес-інкубатор надає допо­могу при розміщенні підприємства на новому місці).

Бізнес-інкубатор здає в оренду офісне устаткування і виробничі при­міщення на вигідних для підприємств умовах, надає різноманітні офісні послуги, наприклад, можливість користуватися електронним обладнанням (персональними комп'ютерами, копіювальними машинами, телефаксами тощо), канцелярськими послугами.

Технічна допомога складається з проведення інженерних розробок продукту та технологій, маркетингова - підбір спеціалізованої літератури про продукт і ринки збуту, сприяння реалізації рекламного обслуговування тощо.

Консультації з менеджменту містять аналіз грошових надходжень, податків, огляд і роз'яснення офіційних фінансових документів, юридичну допомогу при реєстрації фірми й організаційно-фінансову підтримку (по­шук і рекомендація потенційного інвестора, складання бізнес-плану тощо).

Створення бізнес-інкубаторів дозволяє підвищити рівень передавання інформації діючим виробництвам. Додаткове пропонування необхідної тех­нологічної та організаційно-господарської інформації спроможне прискори­ти процеси структурного перетворення, стимулюючи створення нових ви­робництв.

Інкубатори, зазвичай, забезпечують себе на засадах самофінансуван­ня. Відомо, що вони бувають трьох типів:

1) безприбуткові - ті, що працюють із залученням коштів міс­цевих органів влади, які зацікавлені у створенні робочих місць та еко­номічному розвитку регіону;

204

2. прибуткові - ті, що не надають пільги при здаванні в оренду свого майна (орендарям пропонується широке коло різноманітних пос­луг, однак сплачують вони тільки ті із них, якими реально скористалися);

3. бізнес-інкубатори при вищих навчальних закладах надають ефективну підтримку підприємствам: необхідні консультації науковців, дослідну та лабораторну базу, обчислювальну техніку, можливість під­вищити рівень своїх знань через спілкування з викладачами та користу­вання бібліотекою. Завдяки такій підтримці підприємства опановують високотехнологічну продукцію або займаються комерціалізацією інно­ваційної продукції, яка розроблена вченими закладу.

В Україні вже створені бізнес-інкубатори при окремих вищих на­вчальних закладах, а також за ініціативою деяких місцевих органів влади (або за підтримки урядових програм іноземних країн). Так, за ініціативою міської держадміністрації для підтримки інноваційної діяльності в столиці створений Київський інноваційний інкубатор (КІБІН), до складу якого входять: безпосередньо бізнес-інкубатор як орган управління; координа­ційні органи для забезпечення співробітництва з місцевими органами вла­ди; самостійні центри, які забезпечують обслуговування інкубованих фірм; інкубовані фірми. У Івано-Франківську в 1996 р. створений Україн­сько-канадський бізнес-центр, який здійснює головні функції бізнес-інкубатора. Інноваційні бізнес-інкубатори діють при державному універ­ситеті «Львівська політехніка», Харківському державному політехнічному університеті, ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана».

Активними учасниками інноваційної діяльності с венчурні (ризикові) компанії. Це підприємства, діяльність яких спрямована на наукові дослі­дження, впровадження нововведень та фінансування інноваційних проектів. Діяльність венчурних компаній пов'язана з дуже високою мірою ризику, але такс підприємство має значні переваги:

• можливість вільної науково-технічної творчості;

• наявність стійкого положення на інвестиційному ринку;

• можливість швидкого збагачення. Такі компанії обіцяють по своїх акціях (сплачують) достатньо високі дивіденди;

• можливість швидкої переорієнтації на інші напрями дослі­дницької діяльності;

• вузька спеціалізація, конкуренція фінансових та матеріаль­них ресурсів на обраному напряму досліджень.

Перевагою венчурних підприємств є, з одного боку, вузька спеціалі­зація, концентрація матеріально-технічних та фінансових ресурсів на обра­ному напрямі дослідження, а з іншого, - можливість швидкої переорієнтації на інші напрями діяльності.

205

Основним критерієм класифікації венчурного підприємництва є дже­рело інвестування. В зв'язку з цим, основними організаційними формами венчурного підприємництва є:

• внутрішні (венчурні фірми, які створюються у вигляді науко­во-дослідних відділів при великих промислових корпораціях;

• незалежні венчурні фірми, які організовуються у вигляді ак­ціонерних товариств, та працюють за рахунок коштів приватних та ін-ституційних інвесторів;

• впроваджувальні компанії, які створюються однією чи кіль­кома великими корпораціями у вигляді науково-дослідних консорціумів і працюють за замовленням засновників;

• зовнішні венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами, компаніями, трастами. Мста таких фірм - акумулювання вен­чурного капіталу у великих обсягах та фінансування спеціалізованих інноваційних (рнзикових) проектів.

Усі венчурні фірми найчастіше обслуговують дві перші стадії інно­ваційного процесу народження або пошук ідеї і техніко-економічне обгру­нтування проекту. Більший фірми можуть також виготовляти дослідні зраз­ки та вивчати ринки збуту.