69 Дипломатичний корпус

Дипломатичний корпус - це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитова­них у країні перебування. В широкому ж значенні цього слова мається на увазі, що дипломатичний корпус складається не тільки із глав представництв, а й дипломатичного персоналу всіх іноземних посольств та місій, акредитованих у столиці країни перебування. Крім того, до дипломатичного корпусу відносять, як правило, і членів родин дипломатичних агентів (дружини останніх, їхні неповнолітні діти, дорослі, але незаміжні доньки, а іноді й батьки дипломата також мають дипломатичні картки і включаються до списків членів дипломатичного корпусу). Звичайно, що такий суто механістичний підхід до визначення поняття «дипломатичний корпус» аж ніяк не виправданий, оскільки виникає ризик загубити його основну визначальну рису. Адже дипломатичний корпус — це не просто сукупність осіб, причетних до дипломатичної сфери.Тому під дипломатичним корпусом варто розуміти, насам­перед, об'єднання професіоналів, які утворюють корпорацію дипломатичних агентів, акредитованих у країні перебування. Лише в такому випадку можна говорити про функції дипло­матичного корпусу, що виступає як єдине ціле з питань церемоніального та організаційно-побутового характеру у відносинах як між самими членами дипломатичного корпусу, так і з органами влади країни перебування. При цьому необхідно наголосити, що основне завдання дипломатії — це здійснення офіційних відносин між рівносуверенними дер­жавами на двосторонній основі. Саме тому ніякі колективні виступи дипломатичного корпусу з питань політичного ха­рактеру не можуть мати місця. Вони можливі лише з цере­моніальних, протокольних питань, наприклад, поздоровлен­ня з нагоди вступу на посаду глави держави або уряду країни перебування, висловлення жалю у відповідних випадках тощо. Практично від імені дипломатичного корпусу в цілому в цих та інших випадках церемоніального характеру виступає його глава — дуайєн (старшина, або старійшина, дипло­матичного корпусу).

70 види і ф-ції консульських установІснують такі види консульських установ: генеральне консульство, консульство, віце-консульство, консульське агентство. У всіх цих випадках ніякої різниці у статусі цих установ немає. Зараз більшість консульських установ у світі мають статус генерального консульства. У столичних містах може не існувати окремого консульської установи, а тільки діяти консульський відділ посольства. Консульський відділ не є самостійною установою, вищою інстанцією не є завідувач консульським відділом а посол. При цьому на співробітників консульського відділу поширюються дипломатичні (тобто більш широкі) привілеї та імунітети, а не консульські. До найважливіших консульських функцій належить сприяння розвитку культурних і наукових зносин між акре­дитуючою і приймаючою державами. Зокрема в Україні ця функція охоплює опіку над культурним надбанням народу, над пам'ятниками, що стосуються історії становлення і роз­витку державності та з певних причин перебувають на те­риторії інших Беручи до уваги ту обставину, що консульська діяльність надзвичайно різноманітна, доцільно провести певну класи­фікацію консульських функцій. Варто поділити їх на два види: консульські функції загального характеру і кон­сульські функції спеціального характеру. Функції загального характеру закріплені у консульських конвенціях. Перша група цих функцій спрямована на спри­яння розвитку економічних і культурних відносин між заці­кавленими державами. Водночас, у кінцевому підсумку, вони сприяють розвитку політичних, торгових, наукових, освітніх і мистецьких, туристичних і спортивних відносин між державами. Друга група має на меті захист прав та інте­ресів акредитуючої держави та її юридичних і фізичних осіб. Третя група — це консульські функції, що сприяють роз­витку дружніх відносин між акредитуючою і приймаючою державами. Четверта група функцій включає питання за­хисту громадян акредитуючої держави. Безумовно, такий поділ функцій дещо умовний, але він дає змогу докладніше розглянути основні напрями консульської діяльності.З огляду на організаційно-політичний, правовий та ор­ганізаційно-правовий характер спеціальних консульських функцій, закріплених у Віденській конвенції 1963 р., виді­ляємо такі групи функцій:

• повноваження, які мають адміністративно-правовий характер і стосуються видачі паспортів, віз та інших доку­ментів громадянам акредитуючої держави, а також відповід­них документів для осіб, яких направляють до цієї держави;

• повноваження, що випливають із норм цивільного, цивільно-процесуального та кримінально-процесуального права;

• повноваження, що стосуються морського і повітряно­го транспорту, до яких належить виконання консулом на­гляду та контролю над морськими і повітряними суднами акредитуючої держави та надання їм відповідної допомоги.

Треба зазначити, що перелік консульських функцій, за Віденською конвенцією 1963 р., не є вичерпним і з її поло­жень випливає, що консул може виконувати також інші функції, покладені на нього акредитуючою державою. А то­му більш докладно консульські функції закріплені в кон­сульських статутах держав.

71.Порядок призначення глави консульської установи, консульський округПризначення особи главою консульської установи відбувається міністерством закордонних справ після вручення особі особливого консульського патенту, у ньому зазначається повне ім'я особи, яка призначається на посаду, громадянство, ранг, посада, консульський округ і місцезнаходження консульської установи. Цей документ надсилається уряду держави перебування. Після отримання консульського патенту влада держави перебування вирішує питання про видачу особі, яка призначена консулом консульської екзекватури. Консульська екзекватура — дозвіл держави перебування на виконання консульських функцій даною особою в даному консульському окрузі. Екзекватура може являти собою окремий документ або видаватися у формі дозволяючого напису на консульському патенті. Отримавши екзекватуру, консул може приступати до виконання своїх функцій. Порядок і форма видачі екзекватури регламентується законодавством країни перебування. До отримання екзекватури може видаватися тимчасовий дозвіл на виконання консульських функцій. У видачі екзекватури може бути відмовлено. Держава перебування не зобов'язана повідомляти причини відмови у видачі екзекватури (ст. 12 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року). Після цього відбувається аудієнція консула у міністра закордонних справ держави перебування, офіційна зустріч консула з властями округу. Особа може все життя працювати на консульській роботі.Підстави припинення його роботи, в якості консула – відкликання, визначення особи persona non grata. Консульський округ — це територія, яка визначена консульській установі для виконання консульських функцій; а також територія, на яку поширюється компетенція глави консульської установи. Консульським округом може бути як частина, так і вся територія держави знаходження консульської установи. Територія консульського округу визначається шляхом переговорів між акредитуючою та приймаючою державами. Міністерство закордонних справ акредитуючої держави надсилає Міністерству закордонних справ приймаючої країни консульський патент, у якому зазначається територія консульського округу. Міністерство закордонних справ держави перебування на підставі отриманого патенту вручає консулу консульську екзекватуру, у якій визначається територія консульського округу. Це є своєрідною формою затвердження пропозиції акредитуючої країни про визначення території консульського округу, яка містилась у консульському патенті.

72. Консульські привілеї та імунітети Що стосується питання про консульські привілеї та імунітети, то в порівнянні з дипломатичними їх теж можна визначити як сукупність особливих пільг, переваг та преференцій, що надаються іноземним консульським установам та їхнім співробітникам відповідно до норм міжнародного права та законодавства країни перебування. В консульському праві, як і дипломатичному, розрізняють дві категорії привілеїв та імунітетів:

1) переваги, привілеї та імунітети консульських установ:

2) переваги, привілеї та імунітети штатних консульських посадових осіб та інших працівників консульських установ. Серед першої категорії найсуттєвішими є: недоторканність консульських приміщень; звільнення консульських приміщень від податків; недоторканність консульського архіву та документів; свобода зносин; безперешкодні зносини і контакти з громадянами акредитуючої держави Консульські установи також мають право отримувати інформацію від компетентних органів країни перебування про смерть, опіку та піклування, про аварії суден і літаків (акредитуючої держави); здійснювати безперешкодно зносини з органами країни перебування; стягувати консульські збори. Другу категорію консульських привілеїв та імунітетів становлять особиста недоторканність консульських посадових осіб; повідомлення про арешт, попереднє ув'язнення або судове переслідування; імунітет від юрисдикції; обов'язок давати свідчення; звільнення від реєстрації іноземців та від отримання дозволу на проживання; звільнення від отримання дозволу на роботу; звільнення від митного збору та огляду; звільнення від особистих повинностей і обкладень. Ці найголовніші та деякі інші привілеї та імунітети консульських посадових осіб регламентуються ст. 40—57 Віденської конвенції про консульські зносини.

73. Поняття і види територій Територія – частина простору земної кулі, в межах якої функціонує суб’єкт міжнародного права і здійснюються його стосунки.Територія з точки зору ЦП – об’єкт власності, предмет правових стосунків;З точки зору МП – простір. Будь-яка норма права дія в часі і просторі. Під простором, в даному випадку ми і розуміємо територію.4 види територій: 1) державна територія – частина простору, в межах якої здійснюється державна влада і функціонує правова система держави;2) міжнародні території – частини простору, на які не розповсюджується юрисдикція жодної із держав ( відкрите море, його морське дно, повітряний простір над ним, космічний простір і найближчі планети) – під юрисдикцією міжнародної спільноти, відкриті для експлуатації, статус визначається нормами міжнародного права3) територія із змішаним правовим режимом – визначаються як національним законодавством, так і нормами МП – міжнародні річки (Дніпро, Дунай), штучні канали ( Суецький), природні канали ( Босфор, Гібралтар)4) території із спеціальним правовим режимом – статус на основі спеціально-укладених міжнародних угод ( Арктика, Антарктика) Арктика – 5 держав – Данія, Норвегія, Росія, США і Канада – заборонено випробування зброї і господарська діяльність

74. Державна територія : складові і їх правовий статусДержавна територія (іноді надається як Національна територія) — частина простору Землі, яка належить окремій країні, обмежена державним кордоном та знаходиться під суверенітетом держави.Державна територія включає в себе суходіл, водні простори (внутрішні та прибережні територіальні води), разом iз простором, розташованим нижче поверхні і над поверхнею землі і води. 1) Суходіл – материкові, островні, анклавні землі – їхній правовий статус визначається виключно національним зак-ством2)Водні простори – статус як нормами нац. зак-ства так і нормами МП. Прибережні води – 12 морських миль3) Повітряний простір (до космічного простору) – як нормами нац.зак-ства так і МП; повітряні простори відкриті для цив. сполучення між державами4) Надра ( під суходолом і водним простором).Пересувні території - палуби кораблів і борти літаків які рухаються під прапором тієї чи іншої держави, ступити на борт можна лише з дозволу держави. Події, які відбуваються там, з юридичного погляду, розглядаються так, ніби вони відбувалися на території держави (тобто під юрисдикцією держави).Фіктивні – дип. Представництва, консульські, міжн. організації, частина території іншої держави і її прав. системи.

75. Підстави і порядок зміни державної території Територія кожної держави – цілісна і неподільна. Зміна можлива виключно на підставі норм МП і під наглядом міжнародної спільноти. Підстави:1) реалізація нації чи народу права на самовизначення;2) плебісцит (всенародне опитування)3) цесія – одностороння і двостороння добровільна передача чи уступка території; двостороння – обмін за абсолютними ознаками)4) відторгнення – частина території без згоди держави вилучена з-під її юрисдикції (тільки на основі резолюції Радбезу ООН)

76. Порядок і способи встановлення державних кордонів Державний кордон – умовна лінія, яка відмежовує територію однієї держави від іншої.Види кордонів: 1) фізичні або природні кордони – річки, особливості рельєфу місцевості; 2) штучні кордони – умовна лінія, визначена людьми.Непорушність кордонів – встановлюється на основі договору.Способи: Делімітація – позначення умовної лінії на картіДемаркація – проведення лінії на місцевості, за допомогою спеціальних засобів.

77. Правовий статус прикордонних зон. Прикордонні зони – зона від лінії кордону вглиб території держави на ту чи іншу відстань. Відстань може варіюватися від 5 до 50 км.Причини створення:1) Для охорони державного кордону ( прикордонні війська)2) З метою забезпечення правопорядку3) Для усунення можливості будь-яких терористичних атак вздовж лінії кордону В межах прикордонної зони – особливий режим перебування; заборона використання певних хімічних речовин; заборона займатися певними видами підприємницької діяльності; встановлення комендантської години Рішення прикордонних військ – обов’язкове для місцевих органів влад

78. Території із змішаним правовим режимом Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав. Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи:1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав;2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.

79. Території із спеціальним правовим режимом Території із спеціальним правовим режимом можуть включатися до складу території відповідної держави, але використовуються нею в особливому, як правило, обмеженому порядку. До територій з особливим правовим режимом відносяться нейтральні та демілітаризовані зони. Нейтральні зони, як правило, географічно розташовуються між двома чи більше державами і не належать жодній з цих держав. Такими зонами, наприклад, є нейтральні зони між британським володінням Гібралтар та Іспанією, а також між Іраком та Саудівською Аравією. Такими зонами є також Арктика і Антарктика. Демілітаризована зона входить до складу території відповідної держави, проте остання стосовно неї має обмежене територіальне верховенство, зокрема, вона не може використовувати цю територію у військових цілях. Історичними прикладами таких територій були 50-кілометрова демілітаризована зона Німеччини на кордоні з Францією після першої світової війни, а також зона, заборонена для польотів іракської авіації (територія Іраку південніше З 6-ї паралелі). Нині демілітаризовані зони утворені на суміжних територіях Південної та Північної Кореї. Правовий режим цих територій, як правило, встановлюється міжнародними договорами або на підставі рішень міжнародних організацій, зокрема відповідно до резолюцій Ради Безпеки ООН.

80. Поняття і правовий статус населення У міжнародній доктрині під поняттям населення розуміють сукупність індивідів, які проживають у даний момент на території певної держави і які підкоряються її юрисдикції. У залежності від правового положення індивідів населення держави складається з таких категорій: громадянин даної держави та іноземців (іноземних громадян та осіб без громадянства), за винятком іноземних громадян, що користуються привілеями та імунітетом. Визначення правового положення кожної з указаних категорій населення у відповідності з принципом суверенітету належить до внутрішньої компетенції держав. Та досить часто в національних законодавствах виникають колізії з питань про громадянство (численні невідповідності між законами різних держав призвести до появи безгромадянства і множинного громадянства), про правовий статус іноземців та захист прав індивідів. Крім того держави здійснюють міжнародне співробітництво для боротьби зі злочинністю та тероризмом. Результатом цього співробітництва є велика кількість двосторонніх багатосторонніх конвенцій, договорів та інших міжнародних актів, які регулюють відповідні відносини між державами. Звідси випливає потреба врегулювання положення населення міжнародним публічним правом. Є ряд міжнародно-правових норм, договірних і звичаєвих, які прямо чи непрямо стосуються визначення правового положення населення, зокрема, з питань громадянства, видачі злочинців, прав людини, статусу іноземців. До них відносяться: Загальна Декларація прав людини (1948р.), Конвенція ООН про скорочення безгромадянства (1961р.), міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966р.), міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966р.), Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1976р.), Конвенція ООН про права дитини (1989р.) та інші. Зобов‘язуючи держави діяти певним чином одна відносно другої, норми міжнародного права зобов‘язують їх тим самим вжити ті чи інші дії і в сфері їх внутрішнього життя, зокрема, стосовно визначення правового статусу окремих категорій населення.

81. Міжнародно-правове регулювання питань громадянства Громадянство як правова категорія – це інститут внутрішнього конституційного права держави, норми якого містяться, як правило, в конституціях та спеціальних законах про громадянство. При врегулюванні відносин громадянства держава не повинна порушувати не лише права та свободи людини і громадянина, а й суверенні права інших держав. Так, в Україні прийнятий і діє Закон України від 18.01.2001 р. № 2235-ІІІ “Про громадянство України” (ВВР, 2001, № 13, Ст. 65). Цей Закон розроблений з урахуванням міжнародних стандартів і містить численні відсилки до міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України. Громадянство – це стійкий правовий зв’язок між фізичною особою та державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Громадянство як стійкий правовий зв’язок держави та громадянина є, з одного боку, невід’ємним правом людини, а з іншого – необхідним атрибутом державного суверенітету. Міжнародно-правове значення інституту громадянства полягає, перш за все, у тому, що він є підґрунтям більшості внутрішньодержавних та міжнародно-правових механізмів захисту прав людини і громадянина, тому при вирішенні питань реалізації прав і свобод на національному та світовому рівнях необхідно розв’язувати на цих рівнях і проблеми громадянства. У державному праві зарубіжних країн (а зрідка – і у міжнародному праві) вживаються різні поняття для визначення стійкого правового зв’язку між державою та індивідом – “громадянство”, “підданство”, а також “державна (національна) належність”. Традиційним є підхід, згідно з яким громадянство (citizenship) розглядається як зв’язок людини з державою-республікою, а підданство (subjectness) – з державою-монархією. Термін “держана (національна) належність” (nationality) запозичений з британської правової термінології, де він означає правовий зв’язок з монархом громадян держав-колишніх колоній, а нині – членів Британської співдружності. Сучасна доктрина міжнародного права стоїть на позиціях, згідно з якими будь-яка належність людини державі чи тим більше монарху, а також їх зверхність над людиною неприпустима, тому вживання поряд з терміном “громадянство” термінів “підданство” та “державна (національна) належність” не допускається.

83. Правовий статус іноземців, види режиму іноземців.Відповідно до Закону України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р. поняття “іноземець” охоплює дві категорії осіб. Ст. 1 Закону дає таке визначення: іноземцями в Україні визнаються іноземні громадяни, особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства, особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України (ст. 26 Конституції України). Особливістю статусу іноземців і осіб без громадянства є те, що, з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого – встановлюються певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права. За своїм правовим статусом усі іноземці в Україні діляться на: 1) іноземних громадян, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання; 2) іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважають такими, що тимчасово перебувають в Україні.

Відповідно до Конституції України і Закону України “Про статус іноземців” іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок. Також іноземці можуть набути статусу біженців за підстав і в порядку, передбачених Законом України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р. Питання про надання статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Традиційно застосовуються три режими іноземців: національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим. Але, як правило, в жодній країні не існує якого-небудь одного режиму іноземців, а зустрічаються вони в комбінації: в одній сфері – національний режим, а в іншій сфері – спеціальний і т.п. Правовий режим в міжнародному приватному праві показує, як держава ставиться до іноземних громадян або юридичних осіб, які знаходяться на її території, - допускає будь-яку дискримінацію, прирівнює цих громадян до своїх співвітчизників, чи ні, обмежує їх права або, навпаки, надає їм переваги.Основні ознаки трьох вищеперелічених правових режимів у МПП такі: Національний режим передбачає надання іноземним громадянам і юридичним особам такого ж режиму, що і вітчизняним громадянам та юридичним особам. Таким чином, держава прирівнює іноземців в тій чи іншій сфері із власними громадянами. Іноземні громадяни та іноземні юридичні особи отримують ті ж права і переваги, що мають місцеві суб’єкти права. Режим найбільшого сприяння передбачає надання іноземцям таких прав та/або встановлення таких обов’язків, які надані для громадян будь-якої третьої країни, які перебувають на території даної країни в найбільш вигідному у правовому відношенні становищі. Клаузула про найбільше сприяння включається до міжнародних договорів на взаємній основі. Спеціальний режим полягає в наданні іноземцям, в будь-якій сфері певних прав та/або встановленні для них певних обов’язків, які відрізняються від тих, що передбачені для власних громадян відповідної держави.Спеціальний режим може нести як позитивний, так і негативний характер для іноземців. Введення спеціального режиму проводиться шляхом прийняття відповідного нормативного акта, яким, як правило, передбачається механізм реалізації цього режиму.