Становлення жанру „водевілю”

Василь Панасович Гоголь «Простак. Василя Гоголя (1777-1825) відомий в історії-культури не тільки як батько геніального російського письменника М. Гоголя, а й як автор двох українських п'єс, з яких до нас дійшла тільки одна — «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом».

Син миргородського полкового писаря, вихованець Полтавської духовної семінарії, В. Гоголь по материній лінії мав своїми предками Танських, один з яких у се­редині XVIII ст. був відомий як автор українських ін­термедій, виконаних, за свідченням сучасників, у дусі славетного античного комедіографа Плавта. З дитин­ства Гоголь захоплювався літературою, добре знав на­родну творчість, був дотепним оповідачем, вважався у своєму середовищі людиною освіченою, ерудованою, культурною. Вийшовши у відставку, жив у родовому маєтку Василівні (тепер с. Гоголеве).

Коли в сусідньому селі Кибинцях у 1812 р. відомий магнат Дмитро Трощинський, що дослужився до міні­стра юстиції, організував домашній театр, то В. Го­голь, який перебував з ним у приятельських стосунках, став керівником цього художнього колективу. Він брав у виставах найдіяльнішу участь як постановник і актор, диригував хором і оркестром. Щоб розширити репер­туар театру, В. Гоголь і написав свої п'єси «Собака-вів­ця» та «Простак».

Перша з п'єс до нас не дійшла. Лише у записах П. Куліша збереглася розповідь дружини В. Гоголя Марії Косяровської, з якої можна догадуватися про зміст п'єси, її жанр і характер трактування теми. Йшлося в ній про хитрощі двох солдатів, які, побачив­ши, як селянин повів вівцю на ярмарок, обдурили дядь­ка і відібрали тварину. Один з москалів назвав вівцю собакою, яка нібито втекла від їхнього офіцера, а дру­гий, показуючи з-під поли жмут сіна і приказуючи «цю­цю», приманив її до себе та ще й обвинуватив селянина в злодійстві. Дядько, щоб одв'язатися, віддає солдатам не тільки вівцю, а й гроші.

Тема водевілю взята з народних анекдотів про про­стакуватих дядьків. Аналогічний сюжет знаходимо в фольклорних записах Івана Білика, подібну гуморис­тичну оповідку про вкрадену коняку, яка перетворилася в монаха, подав Я. Кухаренко.

Друга п'єса В. Гоголя «Простак; або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом» була надрукована у 1862 р. Оскільки темою, сюжетними ситуаціями, образами, жан­рово-стильовими особливостями вона схожа на воде­віль І. Котляревського, то висловлювалися різні думки про залежність одного твору від іншого. Та суть, оче­видно, не в цьому. Необхідно з'ясувати питання, на­скільки глибоко проникнув автор у життя, узагальнив його факти і явища. З вірогідних джерел відомо, що В. Гоголь поклав в основу комедії справжні факти з життя селянської родини, зберіг імена чоловіка й жін­ки, правдиво відтворив їх вдачі та поведінку.

П'єса має. водевільний характер: дія основана на то­му, що селянка Параска випроводжає на полювання свого чоловіка Романа, щоб погуляти з дяком Хомою, однак її хитрощі не вдалися, бо на заваді став солдат-постоялець, приведений у хату соцьким. Своїм «чаклу­ванням» солдат не тільки забезпечив обід собі та го­лодному Романові, а й на прохання жінки випустив з хати переляканого дяка.

Усі сцени твору позначені конкретними подробицями побуту, новаторством у зображенні обмеженого селяни­на, його бідової, енергійної жінки, ласого до чужих мо­лодиць дяка-п'янички. Про тупість Романа свідчать не тільки його «довірливість» до всяких вигадок, а й той факт, що коли в часи юності козаки на Лінію (прикор­донну смугу) в похід ходили, його сотник залишив вдома свиней пасти. Параска ж уособлює невеселе життя тих жінок, яким судилося змарнувати долю за такими чоловіками, як Роман. Колоритно виписано образ дяка, піддано осміянню його убогу псевдоосвіченість, при­хильність до чарки, лицемірну солодкавість у розмовах тощо.

Поряд з образами возного і Финтика з п'єс І.Кот­ляревського постать Хоми Григоровича започатковує цілий ряд аналогічних персонажів канцеляристів і цер­ковнослужителів, виведених в українській прозі й дра­матургії. Як правило, вони подаються в гумористично-сатиричному освітленні. За ламаною мовою, характер­ним жаргоном, які завжди викликали сміх, читач і гля­дач розпізнавали носіїв тих аморальних рис і якостей. котрі представляли в тогочасному житті ці дрібні, але дошкульні паразити.

«Простота викладу, помірність карикатури, рівність ходу всієї п'єси,— писав П.Куліш про автора «Проста­ка»,— ясно показують, що ця людина, в іншому колі, при іншій освіченості і при інших вимогах суспільства, пішла б далеко на шляху художньої творчості. Ми в цьому переконані тим більше, що комізм його не обме­жується окремими виразами, яких немудро набрати лю­дині з талантом у простонародному українському мов­ленні: ні, в нього він випливає з самого становища ре­чей в убогій сільській хаті і відгукується тим глибоким комізмом, яким Гоголь-син умів наводити читача, що сміється, на смутні роздуми».

Якщо І. Котляревський чи Г. Квітка-Основ'яненко до своїх аналогічних творів додавали визначення типу «малоросійська опера», то п'єсу В. Гоголя називають комедією, водевілем, незважаючи на наявність кількох пісенних партій. Перевага драматичного елемента над музичним тут не викликає сумніву, і в цьому зв'язку можна твердити, що автор «Простака» зробив певний крок у розвитку водевілю XIX ст. В. Гоголь добре про­думав п'єсу з композиційного погляду: дія в ній розви­вається природно, поява кожної з дійових осіб логічно зумовлена, ситуації, в які вони потрапляють, життєво вмотивовані. І.Франко, відзначаючи тісний зв'язок «Москаля-чарівника» і п'єс В. Гоголя з традиціями дав­ніх українських інтермедій, водночас вказував на глибше проникнення обох авторів у життя, ширше розумін­ня суспільних відносин.

На фольклорній основі виникли водевілі «Бой-жінка» (1839) Г. Квітки-Основ'яненка та «Кум-мірошник, або Сатана в бочці» (1850) Василя Дмитренка. В них також обігрується традиційна тема обдурювання кміт­ливою жінкою свого чоловіка, звучать гумористичні пі­сеньки, дія тримається на жвавому діалозі. Автори за допомогою лаконічних, але містких реплік створюють несподівані ситуації, в яких окреслюється сутність пер­сонажів.

Таким чином, у першій половині XIX ст. в україн­ській літературі склався той тип водевілю, який розви­ватиметься і в наступні десятиріччя, стане окрасою ре­пертуару національного театру.