2. Розвиток української драматургії

„Побут Малоросії в першу половину ХVІІІ століття” Р.Андрієвича

Надзвичайно цікавим явищем «Побут Малоросії в першу української драматургії цього періоду «Побут Малоросії в першу половину XVIII століття», анонімно опублікована 1831 р. в додатку до журналу «Московский телеграф». Уже в наш час стало відомо, що її автором був поет і драматург Роман Павлович Андрієвич. Він родом з Полтавщини, деякий час пере­бував на військовій службі, останні роки жив у Пере­яславі. У його романтичних віршах, писаних україн­ською і російською мовами («Чуже не своє», «Гаданье», «Сарай», «Мечеть», «Мавзолей», «Воспоминание о Кав­казе»), відбиті враження, винесені, напевне, з армій­ської служби в Криму та на Кавказі.

Багата конкретними спостереженнями і враженнями, п'єса передає те нове, що з'явилося в житті українсько­го провінційного панства приблизно на межі XVIII і XIX ст., зокрема після ліквідації гетьманщини й урівнення в правах козацької старшини з російським дво­рянством. Змальовуючи сцени з побуту українського багатого хуторянина, автор порушив низку соціальних питань, пов'язаних з «усвідомленням» дрібною шляхтою свого нового місця в суспільстві.

Сюжетну канву п'єси складають «витребеньки» пана Провінціаленка, котрий взявся впроваджувати нові порядки в домі. Вже із сцен, що показують повернення Никодима Тимофійовича додому після подорожі в Мос­кву, стає зрозумілим його внутрішнє єство. Коли довга бричка, запряжена четвіркою коней, зупинилася перед будинком, Провінціаленко починає лаяти лакея і куче­ра, котрі нібито нічому не навчилися від поїздки в Росію. Виявляється, лакей мусив би вивести пана за руку з брички, а кучер, під'їхавши до ґанку, мав би закри­чати так «курйозно, як в Москві». Людина недалека, обмежена, він по-мавп'ячому слідує новій «моді», що й створює низку комедійних ситуацій. Пан наказує нарядити кріпака Панаса в свитку, «гобзовану шнурками», і жовті чоботи, дати в руки, замість булави, якої ще немає, макогін і поставити біля воріт, щоб той «нікого не пускав і всім говорив: «Пан не велів теперечки ні­кого допускати, бо тільки що приїхав з Москви». А сто­ляр змушений був облишити всяку роботу і негайно будувати біля воріт будку, бо так «потребує жить світ­лим панам».

Механічне насадження дворянських атрибутів при­водить до численних курйозів. Зголоднівши в дорозі, Провінціаленко накинувся на холодець і ковбаси, та, згадавши, що дворяни в цей час «тільки п'ють гаряче», розпоряджається прибрати сніданок і ставити самовар. Викликає сміх перейменування батьком своїх дочок у «Натушу», «Присушу», і «Домушу», вказівка велича­ти їх «медузелями», а себе «папою», мазати чоботи не олією чи салом, як досі велося, а «вапсою», якої він купив «на десять рублів», вигадування занять для при­слуги, яка має доповідати йому про прихід гостей тощо.

У погоні за дворянською модою Провінціаленко втрачає рештки здорового глузду. В захопленні від ба­ченого він хоче відрізати дочкам коси, наказує їм «чер­вонити щоки», «натираться крохмальком», переймати манери великих панів. Йому аж подих перехоплює, ко­ли він пригадує, як панночки у Москві «ходять з вихи­лясами, з вивертасами, з викрутасами», як вони стри­бають на танцях «по двоє враз», а як «зачнуть точити баляси, то їх уже не спиниш».

Драматург виявив майстерність у компонуванні ма­теріалу. Безперечним досягненням у цьому плані є те, що в невеличкому за обсягом етюді показано не тіль" ки впровадження в життя примх пана, а подано вже й перші наслідки «нововведень». Саме в кульмінаційній сцені яскраво виявилися тупість і обмеженість зарозу­мілого Провінціаленка. Побачивши через вікно, що до них їде родич, пан наказує лакеєві вибігти на ґанок і роздивитися, чим змазані чоботи Полікарпа Семенови­ча. Зустріч не відбулася: хазяїна було відверто назва­но дурнем. Та Провінціаленко не облишив своїх вига­док: він розіслав сусідам візитні картки на обід, згото­ваний привезеним з Москви «мусею-кухарем». Влучну характеристику Провінціаленкові дає сусід: «Капло-уху хоть родзинками корми, а вона все-таки каплоуха».

Життєвість образів, свіжість барв, гострий викри­вальний пафос, чиста мова характеризують п'єсу Р.Андрієвича. Вона дає можливість простежити кристаліза­цію реалістичних прийомів нової якості.

„Любка, або Сватання в с. Рихмах” П.Котлярова

У першій половині 30-х років з'явилася п'єса Проко­па Котлярова (1797—1856) «Любка, або Сватання в с. Рихмах». Прокіп Степанович Котляров родом з м. Вороніжа на Сумщині. Тривалий час він служив у війську, а, вийшовши у відставку, жив у селі Грузько­му, тепер Кролевецького району Сумської області, де й помер. П. Котляров належав до того освіченого кола людей, які не цуралися рідної мови і культури, пробу­вали свої сили в літературі.

П'єса «Любка» написана під безпосереднім впливом «Наталки Полтавки»: тут також порушується проблема жіночої долі в суспільстві, де основним критерієм в оцінці людини виступає майно, наявний традиційний любовний «трикутник». Широка за обсягом «оперета в чотирьох діях» була чи не першим твором нової драма­тургії, повністю виконаним у віршовій формі. Не всю­ди вірш досконалий, проте чимало сцен позначені не тільки стилізацією під народну поезію, а й майстерним використанням її образності, що надає дії ліричної за­барвленості, в творі розповідається про любов Любки, дочки сільської вдови, до парубка з багатої сім'ї Гриця. На шляху закоханих стоїть соціальна нерівність. Дід па­рубка, багатий козак Мартин, і слухати не хоче, щоб поріднитися з бідняками, тим більше, що він уже вирі­шив одружити внука з дочкою сільського голови. На всі негативні оцінки потворної багачки у Мартина зна­ходиться один аргумент: «Хоч дурна, та не бідна», «хоч горбата, та багата».

Мабуть, найбільшим досягненням автора є реаліс­тичний образ Мартина. Це людина, що розуміє своє міцне становище у суспільстві: Мартин не раз підкрес­лює, що він походить з давнього роду, який навіть наз­ву дав селу, що він ніколи не пустить голоту в свій двір, що для досягнення задуманого використає і гроші («Да, мої гроші мають власть: писну судді—вона в острозі!!!»). Багатиря не спиняє навіть те, що при цьо­му доведеться й брехати, взяти гріх на душу: «Гріха я, дурню, не боюся: найму молебень, помолюся, і Бог за те простить мене».

Філософія багатія виразно виявляється в його пісні в третій дії п'єси. Перелік свого добра, хизування зна­йомствами з комісаром і стряпчим, пиха від того, що йому шану віддають піп, дяк і корчмар, перериваються риторичним запитанням-рефреном: «Як же мені бідну за унука узять?»

Перемога реалістичних принципів виявилася і в то­му, що автор при розв'язанні соціального конфлікту не погрішив проти правди, обминув сентиментальне зами­лування традиційними колізіями. Мартин змінив думку щодо одруження внука з Любкою, тільки повіривши хи­трощам Петра Крутія про те, що багатий дядько від­дасть дівчині всю свою «худобу».

У піснях Любки про Гриця виразно відчуваються впливи «Наталки Полтавки».

Однак мові дійових осіб п'єси Котлярова шкодять просторічні вислови: вульгарно-натуралістичні вирази типу «Якого ж хріна ти скривився і такий мерзкий із-робився?», «К бісам собі вбирайся, до мене не чіпляй­ся!», «Чи ти дурний, чи ти скрутився, чого до мене причепився?» їх протиприродність особливо впадає в око, бо не сумісна з переживаннями героїні за свою долю. Отже, п'єса свідчить про живучість бурлескних надмір­ностей ще і в середині 30-х років, про дотримання літе­раторами анахронічної традиції.

Свого часу цей твір вважали переробкою «Наталки Полтавки», навіть приписували його І. Котляревському, проте при типологічній близькості обох п'єс у «Любці» розширено соціальний фон, аспекти художнього дослі­дження розвитку конфлікту. Водночас п'єса Котлярова поступається «Наталці Полтавці» спрощеністю в роз­в'язанні конфлікту, неподоланістю впливу бурлескної поетики при опрацюванні серйозної теми.