Перші твори галицької драматургії

Перші п'єси західноукраїнських авторів написані на фольклорній основі. Оновленню дра­матургії в Галичині сприяли піднесення громадсько-політичного життя, розбудженого польським національно-визвольним рухом 1830 р., патріотична діяльність; «Руської трійці», інтенсивний розвиток нового письменства в Східній Україні. І. Франко особливо підкреслював у цьому процесі значення діяльності польських фольклористів Ж. Паулі, В.Залеського, які жили в Галичині; вона стала імпульсом для розгортання укра­їнської культури на своєму національному ґрунті.

У 1835 р. О.Лозинський опублікував перший систематичний опис західноукраїнського весільного обряду «Руське весілля», який привернув увагу галицьких осві­чених кіл не тільки багатством народного генія, яскра­вою образністю, а й мистецькою досконалістю драма­тизації дійства. Саме ця особливість весільного обря­ду наштовхнула львівських семінаристів на думку те­атралізувати його, і завдяки енергійній діяльності Рудольфа Моха, Миколи Устияновича, Антона Могильницького, Михайла Вербицького у 1837р. «Руське весіл­ля» виходить на сцену. Ця вистава демонструвалася упродовж чотирьох років.

Становленню нової драматургії в Галичині сприяв Іван Озаркевич (1795—1854). Священик з Коломиї, ак­тивний громадський діяч, він не тільки став першим організатором західноукраїнського національного теат­ру, а й прославився переробками п'єс І. Котляревсько­го, Г. Квітки-Основ'яненка, С. Писаревського.

У 1848 р. в Чернівцях було видано латинським ал­фавітом його «комедіо-оперу» «Дівка на відданню, або На милування нема силування» і тоді ж виставлено її в Коломиї. Це була вільна переробка «Наталки Пол­тавки»: автор переніс дію твору І. Котляревського в Галичину, відповідно перейменувавши героїню в Анничку та наділивши всіх дійових осіб покутською говіркою. У піснях героїні йшлося про Коломию, коломийські . шляхи тощо. Возний втратив свою колоритну мову, роз­мовляв місцевим наріччям, вживаючи польське звертан­ня «мосці добродзєю». І. Франко відзначав, що возний в Озаркевича схожий на «галицько-руського підпанка». Переробляючи канцелярський суржик цього персонажа, інтерпретатор мимоволі знизив ту гумористично-іроніч­ну тональність, яка його характеризувала, взагалі по­збавив переробку одного з джерел комізму, притаман­ного п'єсі І.Котляревського.

Озаркевич замінив і пісні. Замість дуету возного й виборного «Ой доля людськая —доля єсть сліпая» з'я­вилася пісня возного, взята з місцевого фольклору. Ко­лоритна пісня возного «От юних літ не знал я любові» замінена безбарвними сентиментальними куплетами.

Правда, слід пам'ятати, що Озаркевич, власне, на­писав новий твір, побудований за мотивами іншого. Возний і в переробці є цілісною постаттю, звичайно, іншою, ніж юриста в п'єсі І. Котляревського. Тому і сен­тиментальні куплети, і характерна мова, і вся поведінка героя переробки правдиво характеризують духовну суть західноукраїнського підпанка.

Як правильно зауважує сучасний дослідник, «Озаркевичеві йшлося не стільки про «подання» Котлярев­ського галичанам у підгірському киптарі, скільки про створення на матеріалі «Наталки Полтавки» реалістич­ної п'єси з життя підгірського села на Покутті. На факт переробки слід дивитися з конкретно історичних позицій тогочасної дійсності. Чи могла б оригінальна «Наталка Полтавка» відіграти належну роль у самопіз­нанні галицьких українців у період активізації їх націо­нального життя після революції 1848 р.? Безперечно, що п'єса про Галичину, створена на місцевому, рідному ма­теріалі, була ближча до серця галичанинові, аніж жит­тя, характери, побут далеких полтавців?».

Відомо, що в ті часи в європейських літературах пе­реробка п'єс, особливо пристосування їхнього змісту до місцевих умов, не тільки була звичайним явищем, а на­віть теоретично обґрунтовувалася як необхідність глибшого проникнення у суть першотвору, особливо іншого, мовного, чужоземного.

У другій половині 40-х років Рудольфом Мохом (1816—1891) була написана п'єса «Справа в селі Клекотині» (надр. 1849). Це була одна з перших спроб створити оригінальну п'єсу на матеріалі з життя захід­ноукраїнського селянства за панщини. Автор звернувся до животрепетної теми, хоч у її реалізації, особливо в компонуванні сцен, не все йому вдалося. У творі описує­ться безвихідне становище, в яке потрапили сільські трудівники у період гострої кризи кріпосницької систе­ми. Важливо, що деморалізація села пояснюється авто­ром не біологічною природою «хлопа», як про це люби­ла говорити шляхетська публіцистика, а жахливими со­ціальними чинниками. Пияцтво, сварки, бійки стали звичайними явищами в сільському житті. Такі аморальні вчинки бідняків є породженням нелюдського ставлення шляхти та її прихвоснів — крамарів, шинкаря, війта, присяжного, що мов п'явки смокчуть кров кріпаків.

На жаль, порушені актуальні питання не знайшли вдалого образного втілення. П'єса не відзначалася ши­ротою й глибиною художніх узагальнень, в ній не зна­ходимо яскравих образів ні селян, ні їх кривдників. Про злигодні селян говориться мало, до того ж автор ніби хоче довести, що змальоване нестерпне життя мешканців села Клекотин не є характерним, воно зу­мовлене несправедливим ставленням до кріпаків тепе­рішніх панів, а раніше, мовляв, їм і тут жилося непогано.

І. Франко, відзначаючи прагнення Р.Моха написати драматичний твір на злобу дня, зобразити реальне життя галицького села, водночас вказував на його ху­дожні прорахунки. «Не єсть се зовсім штука драматич­на, правильно збудована і для театру призначена, але радше діалогізована історія одного дня в галицькім се­лі за часів панщини. Нема тут поділу на акти і сцени, річ ціла діється в коршмі, але мимо того досить тут руху і акції, діалог дуже жвавий і дотепний, досадно малює життя, погляди і терпіння сільського народу в Галичині в тій нещасливій добі. Немов в калейдоскопі пересуваються тут перед нашими очима численні поста­ті сільських баб і мужиків, війта, присяжного, жидів, вояків, — а все те схоплене дуже вірно і віддане з гру­буватою не раз, але завсігди реалістичною, правдою». Проте в іншому огляді І. Франко зазначив, що «Справа в селі Клекотипі» є найкращим твором Р.Моха (письменник відомий і як автор збірки віршів «Мотиль», виданої в 1842 р.), який можна поставити в один ряд з такими явищами західноукраїнської літе­ратури 40-х років, як «Страсний четвер» М. Устияно-вчча та «Русин-вояк» А. Могильницького. Справді, де­які постаті селян (Танька Проциха, її чоловік Семен та син Гнат, а також кума Харчиха, сусідка Матрона), дрібних сільських урядників (десятник Гриць Ликун, присяжний Прохорій) окреслені Р. Мохом досить прав­диво. Серед дійових осіб виділяється жовнір, який, при­бувши у відпустку, хизується знанням кількох німець­ких слів, щоб показати свою «вищість» перед селянами.

«Справа в селі Клекотипі» написана віршем: тут автор також виступив як новатор, причому І. Франко зауважував вправність Р. Моха у віршуванні, підкрес­ливши, до «стих того утвору ядрений, повний зворотів народних, і як на ті часи—гладкий і вироблений».

Р. Мохові належить також драматичний твір «Терпен-спасен», уривки з якого друкувалися у 1849 р. в га­зеті «Зоря Галицька». У 1878 р. ця п'єса була видана повністю під назвою «Пам'ятка 3 мая 1848». Автор, оче­видно, намагався написати викривальну п'єсу: свідчен­ням цьому є найменування дійових осіб — орендар Во­рон П'явкіс, возний Потягайло, отамани Карбач, Гри­зун, Лупник, писар Вовколабський, дяк Грубогласник, господар Гложен, однак далі таких прямолінійних ха­рактеристик, схематичного окреслення дій він не під­нявся. Таке зовнішнє, поверхове наслідування вже від-жилої класицистичної традиції привело до підкреслення якоїсь однієї, причому тільки негативної риси персона­жа, що, зрештою, робить його не живою людиною, а своєрідним алегоричним уособленням певного пороку — паразитизму, хижацтва, лицемірства тощо. Назвою тво­ру актор акцентував на повчальній сентенції приказки «Хто терпен, той спасен».

Р.Мох водночас намагався всіляко підкреслити ці­сарську доброчинність і благодійність. Реформу 1848 р. автор показав як щедрість цісаря — «батька і пастиря», а народ виставив як покірну отару. Не випадково окре­мі сцени п'єси виставлялися у травні 1849 р. під час урочистостей на честь цісаря Фердинанда І з нагоди перших роковин скасування кріпацтва. Як правильно зазначав М. Бозняк, Р. Мох «дав першу поважну про­бу української комедії в Галичині», але справжнім драматургом стати йому не судилося, бо він не був достат­ньою мірою ознайомлений з технікою писання п'єс. Тому він і перетворив «драму в проповідь проти п'янства, з яким воював у проповідях більшу частину свойого життя». Але саме завдяки проповідям автор мав ши­року популярність серед селянства.

Віршована драма Івана Наумовича (1826—1891) «Бандурист» збереглася тільки в уривках, її чотири яви були надруковані в газеті «Зоря Галицька» за 1850 р. Розповідається про страшну звістку—забирають в жовніри сина селянки Мокрини. Тужна пісня селянки, витримана у дусі гірких народних мелодій про рекрут­ське лихо, передає страждання матері, від якої відбирають єдиного помічника.

Материнське серце вішує гірку долю сина. Чорний ворон, що «жалібненько кряче», навіває гіркі роздуми про злигодні вояцького життя, коли нізащо її хлопця будуть «немилосердно капрали штуркати, а як прий"е війна люта, поженуть в чужину». Шкода, що до нас дійшло лише кілька сцен: але вже в них видно майстер­ність автора, що виявилася в розкритті соціальне зна­чущої теми, проведенні гуманістичних ідей, реалістич­ному узагальненні життєвих явищ, використанні фоль­клорної поетики й місцевої розмовної говірки, вправ­ному володінні віршем.

Водевіль будучи жанром су­то розважальним, водевіль характеризується тільки йому властивими рисами, причому в творчості україн­ських драматургів він збагатився самобутніми націо­нальними прийомами створення комедійних ситуацій й гумористичного окреслення дійових осіб, що вже було раніше показано на прикладі «Москаля-чарівника» І. Котляревського.

М. Дашкевич, розглядаючи водевіль І. Котляревського, відмічав, що його сюжет належить до пошире­них, мандрівних, й опрацьовувався в різних літерату­рах. У статті «Про літературне джерело української опери І. П. Котляревського «Москаль-чарівник»» («Киевская старина». 1893. Декабрь. С.451—481) він про­аналізував ряд творів європейських літератур, в яких обігрувалася тема подружньої зради жінки і виведення її на чисту воду мандрівним постояльцем.

Варіант такого сюжету розроблено Степаном Петрушевичем (1772—1860) в одноактівці «Муж старий, жін­ка молода», створення якої І. Франко відносить до се­редини 30-х років (М. Возняк подав пізніше дату поль­ського списку п'єси—1849 р.). Автор твору —син га­лицького пароха, довгі роки теж був священиком у се­лі Добряни на Стринщині, а потім деканом і нагляда­чем народних шкіл Стрийської округи. Він брав участь у суспільно-політичному русі, пов'язаному з галицьким відродженням 1848 р. Писав польською і латинською мовами, занотовував народні приповідки, пісні, лікар­ські поради, факти про історичні події, переписував чу­жі твори, переробляючи деякі з них.

В оригінальній п'єсі «Муж старий, жінка молода», супроводжуваній підзаголовком «Домовая забавка в єдном дійствії, з громадських повісток уложена», який указував як на жанрову специфіку твору, так і на його народнопоетичну основу, діє всього чотири персонажі. Сюжетна канва дуже проста: Аннуся, молода жінка Рогача, навмисне відправивши чоловіка до млина, го­тується погуляти з коханцем-економом. Вона безжально вигонить з хати «вислуженого» жовніра і сідає за стіл з коханцем. Та тут несподівано повертається чоловік, йому на допомогу приходить жовнір, вигонить «чарами» «чорта» з хати. Отже, цей етюд дуже нагадує водевіль І. Котляревського, але С. Петрушевич написав свою п'є­су цілком самостійно. Типологічну ж близькість творів слід пояснювати спільним фольклорним і літературним підґрунтям.

П'єса поділяється на одинадцять коротеньких «ви­ступів». Монологи й діалоги в кожному з них перерива­ються характерними куплетами водевільного плану. Ав­тор вдається й до народних джерел створення комедій­них ситуацій, наприклад, у сцені, коли жінка хитроща­ми випихає жовніра за двері. Написано етюд на місце­вому діалекті,

У 1849 р. у Перемишлі та Львові було виставлено переробку водевілю І. Котляревського, здійснену І. Озаркевичем під назвою «Жовнір-чарівник». Тут дію, як і в переробці «Наталки Полтавки», пристосовано та­кож до покутських умов. Як значиться у переліку дійо­вих осіб, у п'єсі виступають, крім ґазди Чупруна, його дружина Чупруниха, писар Федько Лизун та жовнір-чарівник, а дія відбувається в підгірському селі. Під час вистави «Жовніра-чарівника» у Львові семінаристи створювали алегоричну сценічну картину, яка символі­зувала страждання Галичини в образі сумної, задума­ної дівчини, визволення краю з-під гніту чужоземців і входження в добровільний союз братніх слов'янських народів, представлених постатями хорвата, серба, чеха й чорногорця. За спостереженням І. Франка, «сей жи­вий образ являється немов прямим продовженням ста­рої традиції шкільних містерій з її алегоричними фігу­рами і персоніфікаціями абстракційних понять і з необ­хідними кантами на кінці».

Якщо зіставити водевілі І. Котляревського, його пе­реробку, здійснену І. Озаркевичем, етюд С.Петрушевича з тими творами аналогічного жанру, які приходили із Заходу і заполонювали сцени і в Росії, і в Австрії, зокрема й на українських землях, часто продукувалися за їхнім зразком російськими й польськими літераторами, то можна констатувати, що «Москаль-чарівник» є одним з найвагоміших серед творів цього жанру в по­ру його становлення. До деякої міри тут спостерігає­мо те, що взагалі властиве творам майстрів: у тради­ційний сюжет вноситься свіжа думка, котра примушує по-новому зазвучати відому історію.