3. Проза б.Грінченка

Б.Грінченко – автор близько 50 оповідань і нарисів, кількох повістей, зокрема дилогії “Серед темної ночі” і “Під тихими вербами”. “Мала” проза представлена першим томом виданих у Львові “Творів Василя Чайченка” (1892), другим – київських “Писань Б.Грінченка” (1905) та виданими в Чернігові збірниками 1897 і 1898 р.р. – “Оповідання” і “Хатка в балці”.

Основні тематичні групи “малої” прози пись­менника такі:

• сільська дійсність у морально-етичних, побутових, психологічних вимірах (“Без хліба”, “Дядько Тимоха”, “Хатка в балці”);

• оповідання про дітей (“Грицько”, “Ксеня”, “Олеся”) та їх навчання (“Дзвоник”, “Украла”);

• учителі, школа (“Екзамен”, “Непокірний”);

• оповідання про шахтарське життя (“Батько та дочка”, “Панько”).

Ранні прозові спроби письменника – результат ґрунтовного вивчення громадського і приватного буття українського селянина. Важливий у них нахил до психологізму. Наприклад, в оповіданні “Без хліба” (1884) це проблема злочину і покаян­ня. Психологічна колізія полягає в тому, що, вкравши хліб із громадського гамазею, зубожілий Петро мучиться до­корами сумління і врешті признається людям, які серцем вибачають йому.

Оповідання “Екзамен” (1884) по-новелістичному на­пружене. Подієву основу твору зосереджено навколо “великого” дня в Тополівській волосній школі, де очікують візиту “члєна учіліщного совєта” Куценка. Від цього, малограмотного перевіряючого принизливо залежні вчителі. До того ж він морально тероризує українських шко­лярів, природні здібності яких пригальмовуються навчанням чужою їм російською мовою. Автор показав антипедагогічність цієї практики, без прикрас зобразив нужденний стан навчальних закладів.

Коли в оповіданні “Екзамен” молодому вчите­лю віддано скупу текстову площу, то в пізнішому оповіданні “Непокірний” образ учителя розкритий повною мірою. Він не знався із сільською верхівкою, розмовляв “мужицькою”. На перервах між уроками вчитель грав із вихованцями в м'яча, бігав нав­випередки. Він сам куховарив, підгодовуючи шко­лярів, полюбляв блукати лісами і збирати квіти. Цими рисами вчитель нагадує самого автора – молодого народолюбця й педагога. Не дивно, що після доносів героя звільняють із роботи (це теж автобіографічний момент).

Глибокий зміст і виховне значення мають оповідання про дітей, яких Б.Грінченко добре розумів і любив. Так, в історії Докії (“Каторжна” (1888)), змалку обділеної материнською любов'ю й ласкавим словом. Лірично-пісенна мова героїні зворушливо розкриває нерозтрачений ре­сурс її душі.

Прозаїк мав хист малювати дітей у характер­них виявах вдачі, що формувалася, у момент відкриття ними важливих речей. Так, Грицько з однойменного твору після сутички з сусідським однолітком Семеном не тільки рятує його з річки, а й починає розуміти: похмурість родини сусідів викликана їхньою вбогістю. Так у душі хлопчини поступово зароджується благородний намір поділитися з ближнім, серед дітей зріє взаєморозу­міння.

В історичному оповіданні “Олеся”. У ньому скупими, майже тільки прости­ми реченнями передано тривожну атмосферу татарських наїздів на Україну. Тривожний час ви­конує функцію тла, що втручається в мирне жит­тя шістнадцятилітньої дівчини. Тема твору – пат­ріотичний подвиг Олесі, яка завела ворогів у не­прохідні болота і наклала за це головою. Юна дівчина віддала життя за рідне село, дідуся.

Де у чому контрастні оповідання “Украла” і “Дзвоник” (1897) закорінені в педагогічних поглядах Б.Грінченка. Перед читачами постали крадіжка у школі (“Украла”), життя сироти Наталі в сирітському домі (“Дзвоник”). Учитель Василь Митрович у першому творі з честю вийшов зі складного становища і погамував школярів, швидких на осуд однокласниці Олександри, яка вкрала хліб у ровесниці Пріськи. Виявлена вчителем віра в кращі риси дітей винагородилася десятком рук, простяг­нутих із їжею в бік завжди голодної дочки писа­ря-п'янички.

Героїня другого оповідання Наталя опинилася в розкішних, порівняно з домашніми, умовах. Автор показав, як обдарована дитина, яка зросла хоч у біді, але на волі, мучиться в сиротинці “без своєї волі, без надії”. Її пригнічують жорстокі наклипи дівчат, висміювання її невправ­ної російської мови, всевладність шкільного дзво­ника.

Майстерне розкриття обставин існування прос­толюду, психологічне заглиблення в переживання вправно індивідуалізованих дитячих персонажів виявилися в шахтарських оповіданнях, в яких Б.Грінченко був разом із М.Чернявським і С.Черкасенком першовідкривачем теми серед наддніпрянських письменників.

Власні перспективи на майбутнє Максим і Ма­руся з оповідання “Батько та дочка” пов'язують не з брудною казармою чи хворостяною землян­кою сімейного шахтаря. Вони мріють про хату в селі, клапоть поля і працю на ньому. Напружений сюжет твору про важку і небезпечну працю вугледобувачів відкладає можливість здійснити мрію до кінця інтриги – доки із затопленої шах­ти не вирятують татка змученої Марусі.

До опрацювання Б.Грінченком теми ролі інтелігенції в зростанні національно-соціального самоусвідомлення українського народу ставився І.Нечуй-Левицький. Оповідан­ня “Сам собі пан” (1902) відтворило випробування, яких зазнав літній селянин із розумними очима. Йому надокучило безправне “мужицьке право”. За свої-таки гроші він схотів зазнати привілеїв панського права, до того ж не де-небудь, а серед самого панства. Що з цього експерименту вийшло, Данило й оповів вираз­ним народним слівцем. Показовий у творі сам тип оповідача – свідомого селянина, одного з дядьків, яких “уже не вперше посилає сільська громада до міста клопотатися за одну громадську справу”. Він достойно захищає свої людські права, які не повинні понижува­тися перед панськими.

У Херсонський період життя пише оповідання, зокрема “Хата” (1886), ліричні етюди “Верби” (1886), “Вітер” (1886), “Ліс” (1887) та ін.

Б.Грінченко розпочав роботу над повістями “Сонячний про­мінь” (1890), де багато суму через тяжку деградацію України в ярмі, та “На розпутті” (1891). Повісті присвячено діяльності інтелігентів-просвітників на селі. Перша з них, заборонена царськими і радянськими цензорами, містить гірку правду про гнітючі обставини народного життя. Головний герой “Сонячного променя” – син шевця, інтелігент Марко Кравченко. Студентом історико-філологічного факультету він рушає на репе­титорську роботу в степове село шахтарського краю.

Суспільне роздоріжжя селян показала повість “На розпутті” з паралельно-контрастними образа­ми інтелігентів на селі – працьовитого і діяльно­го Демида Гайденка та Гордія Раденка, які розкриваються в стосунках із Ганною. Раденко не витримав високих вимог дійсності й самого автора до інтелігенції, спричи­нившись до розправи карателів над збунтованим селом.

До кращих надбань української класичної прози належить побутова і соціально-психологічна дилогія “Серед темної ночі” (1900), “Під тихими вербами” (1901). Хоча на початку 1900 р.р. Б.Грінченка займала “праця задля заробітку” (лист до В.Гнатюка від 19 вересня 1901 р.), але за два роки наполегливої праці він спромігся одну за одною написати ці дві повісті. “Серед темної ночі” (1900) – показ українського селянства кінця ХІХ ст. на прикладі родини диблівського селя­нина Пилипа Сиваша. Письменник показує просту хату, де рідні святкують повернення з військової служби середульшого сина Романа. Серед злочинців своїм стає Роман, наводячи злодіїв на рідні Диблі й на власне обійстя. Моральне падіння Романа занапащає й урешті відбирає життя сироти Левантини, яка щиро його покохала. Пісенно-тужливий образ Левантини (на­родне зіпсоване “Валентини”) з її “змученим жит­тям” – один із найбільш довершених жіночих персонажів української реалістичної прози. Автор виявив неабияке обдарування майстер­но індивідуалізувати людські типи. Це, наприклад, Денис, жорстокий і до брата при захисті своїх господарських набутків. Навіть епізодичні постаті в повісті мають свій сенс, зокрема диблянський учитель, який мріє зав­дяки вигідному одруженню перейти “на панську лінію”.

Б.Грінченко зобразив важливі події народного життя в повісті “Під тихими вербами” (1901). На першому її плані – молодший із братів Зінько. Цим образом обдарованого парубка, який мріє про кращу долю хлібороба, стає до боротьби за неї з хазяями села, гуртуючи навколо себе при­бічників. Але змаган­ня Зінька з глитаями (се­ред них Денис Сиваш) приречене на поразку. Адже вони не гребують підступами і запроторюють юнака до тюрми. Потім вдаються до жорстокої розправи, зненацька напавши і тяжко побивши Зінька. Та й сам герой не має відчутної підтримки громади. Так добру не перемогти зло. У фіналі повісті від такого небезпечного ворога, яким по­казав себе Зінько, глитаїв позбавило... знахарсь­ке зілля. За його допомогою дружина Гаїнка (цей привабливий образ виписано в лірично-драматич­ному ключі) хотіла порятувати побитого Зінька, натомість несамохіть укоротивши йому віку. Повість показова глибоким художнім аналізом проблеми землі й української людини на ній, гостротою соціальних і родинних конфліктів.