9

Тема: б.Грінченко (1863 – 1910) План

1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху. Суспільно-політичні погляди.

2. Багатогранність діяльності. Поезія.

• Тематичний комплекс: тяжка доля народу (“Шматок хліба”, “Смутні картини”, “Удові”, “Неначе”); роль і завдання поета (“Співцеві”, “Темрява”, “До народу українського”); просвітницькі ідеї (“До праці”, “Прийде”, “Некрасову і Шевченкові”). Психологічно-рефлексивна лірика (“В блакиті”, “Рідні краї”, “Хвилі”, “Сумно у хаті моїй”),

• Сатирична поезія (“Землякам”, “Сім'я”, “Російським лібералам”, “Маніфест”).

• Перекладацька діяльність Б.Грінченка.

3. Проза Б.Грінченка.

• Повісті “Сонячний промінь”, “На розпутті” в контексті української прози 70 – 90-х років XIX ст. з життя інтелі­генції. Своєрідний характер реалізму. Ідея засипати “прірву між паном і мужиком”, просвіти, єднан­ня інтелігенції з народом. Актуально-ідеологічна наповненість, злободенний пафос. Спроба створення в повістях Б.Грінченка образу “нової людини”, героя-інтелігента (образи Демида Гайденка, Марка Кравченка).

• Дилогія “Серед темної ночі”, “Під тихими вербами”. Тематика: “міське заробітчанство”; соціальна несправедливість; “пропаща сила”; суспільне дно. Поєднання соціально-побутового та соціально-психологічного принципів письма.

• Мала проза Б.Грінченка. Оповідання з життя села (“Без хліба”, “Непокірний”, “Хата”), міста (“Сама, зовсім сама”, “Серед чужих людей”), доля дітей (“Олеся”, “Дзвоник”, “Кавуни”, “Украла”). Тяж­іння до поглибленої психологізації персонажів. Прийоми новелі­стичного письма (зображення персонажів через монологи, діалоги, відсутність широких описів і авторських коментарів).

4. Драматичні твори (“Ясні зорі”, “Степовий гість”, “Серед бурі”). Франкова оцінка драматургії Б.Грінченка (“Старе й нове в сучасній українській літературі”).

1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху. Суспільно-політичні погляди

Потомствений дворянин, Борис Дмитрович Грінченко (псевдоніми Вартовий, Вільхівський, Іван Перекотиполе, Чайченко) – народився 9 грудня (27 листопада) народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр (звідки ще один псевдонім – Вільхівський) Харківського повіту Харківської губернії (деякі дослідники відносять місце народження до нинішньої території Сумської області, хоч насправді всі вцілілі до наших днів поселення, які найближче сусідили з Вільховим Яром – це територія Харківського району), у родині відставного штабс-ротмістра. Мати Поліксенія походила з російської дворянської сім'ї Літарєвих. Статки родини були досить скромними (мали 19 десятин лісистої землі й водяний млин) і їх не збільшувало намагання батьків жити на панську ногу. Батько забороняв дітям говори­ти “по-мужицьки”, силкувався запровадити “панське” життя в домі, хоча сам іноді ставав до роботи поряд із наймитом. Сім'ю Грінченків з'єднували родинні стосунки з Г.Квіткою-Основ'яненком – рідна бабуся по батькові доводилася двоюрідною сестрою Г.Квітці-Основ’яненку. Батько Бориса любив літературу, в маєтку часто збиралися освічені люди, гостював байкар П.Гулак-Артемовський.

Дитинство проходило на хуторі Кути (Долбино) тієї ж губернії, куди родина переїхала в середині 70-х років. Як засвідчувала М.Загірня, намагання уявити себе багатшим, “панськішим” було слабиною батька. В дійсності ж “сім’я дуже бідувала, і грудочка цукру чи бублик були дітям великими розкошами. Так саме й цілі чоботи”.

Маленький хлопчик побожно ставився до книг, прислухався до розмов старших, у п'ять років уже писав і читав “із запалом усе, що потрапляло до рук”. Таким чином дуже рано Борис познаомився з творами світової літератури, роздумував над творами В.Скотта, Байрона, Гоголя, Некрасова, Кольцова. Підлітком повністю перечитав “Историю государства Российского” М.Карамзіна. Борис видавав сімейний журнал. Шевченків “Кобзар” надихнув початківця на віршування рідною мовою.

З цього часу Борис, який із семи років пробував віршувати, насліду­ючи “високоштильні зразки” російської поезії, у власних спробах перейшов на мову Шевченка, взявся записувати фольклор і народну лексику, укладати словник української мови. Отож розпочав малий Б.Грінченко “видавати” на хуторі свої “журнали”, вміщуючи в них “оповідання”, “наукові розвідки” та інші жанри, якими докучав, всім, крім членів своєї сім’ї, також дідові Андрієві – старшому пічникові, що жив у Грінченків з сліпою бабою Галькою. На жаль, ці ранні матеріали, за які довелося, як свідчив сам письменник в “Автобіографії”, зазнати “чимало глузувань, а часом і кари”, не збереглися.

У 1874 році Б.Грінченко вступив до Харківської реальної школи, досить престижного на той час закладу, який давав міцні знання і відкривав перспективу для навчання в інженерних вузах. У цей час народники розгорнули пропаганду, і Борис став у їхні ряди. Як і кожній своїй справі, юнак проявляв особливу наполегливість й активність і не міг не впасти в очі жандармам. В 1879 р. поліція схопила хлопця, коли він ішов на заняття, несучи в ранці видані в Женеві М.Драгомановим заборонені брошури “Як наша земля стала не наша”, “Про багатство і бідність”, “Про гроші”, закордонне видання “Па­рова машина” С.Подолинського, позичене товаришеві, потрапило до рук шкільної адміністрації, а від неї – до жандармерії, і стало причиною ув'яз­нення п'ятикласника.

Під час навчання в Харкові Борис видавав рукописний журнал. На допитах, якими ке­рував сам генерал-губернатор Лоріс-Меліков, Б.Грінченко нікого не виказав. Тож півтора місяця він пробув у холодній вогкій камері в благенькому тюремному халаті, без постелі. Так митець набув сухоти (туберкульоз), які врешті й звели його дочасно в могилу. Зі школи його виключили й на цьому закінчилася юнакова освіта (далі займався самоосвітою).

Харківський губернатор зробив все для того, щоб заставити батька зненавидіти сина. Він дорікав Грінченку-старшому, що син дворянина (а дворянством батько дуже пишався) поширює крамолу. Дмитро Якович Грінченко в іпостасі слідчого приходив у в'язничну камеру, вимагав від сина видати спільників, бив його, позбавляв води, переводив у найхолодніші камери, де в сильні морози наказував робити протяги. Юнак стійко переніс усі тортури і при­знався, у кого брав книги тільки тоді, коли довідався, що хлопці з конспіративної квартири перейшли кордон.

Виключений з п'ятого класу училища, він прекрасно розумів, що більше у жодний заклад його не приймуть, тому почав займатися самоосвітою, вивчати німецьку, французьку, а пізніше – польську, чеську й італійську мови.

З 1880 р. відбув рік на поруках у батька на хуторі. Юнак назавжди порвав з батьками і почав жити самостійним життям. У 1881 році Б.Грінченко підшукав собі роботу писарчука у “казенній” палаті в Харкові. Крім цього, давав приватні уроки, переписував документи, займався шевством – навчився цього у чоботаря, в якого жив. Серед друзів юнак пропагував ідею створити в Харкові спілку і видавати книги для народу. Такі “метелики” були видані у 1881 р.: “Бідний вовк”, “Два Товариші”, “Про грім і блискавку”, але на це теж треба було грошей.

У 1881 році І.Франко публікував у львівському журналі “Світ” п'ять Грінченкових віршів, один з яких “До праці” став програмним твором багатьох молодих людей, котрі присвятили своє життя нації. Мотивами віршованої творчості митця були тяжке становище судового народу та історичне минуле України. Старий козацький ватажок з вірша “Смерть отаманова” зневажає смерть взагалі, тим більше в ліжку або на печі. У ліричних творах Б.Грінченка часто зустрічається іронія, гумор. Прикладом може послужити поема “Лесь, преславний гайдамака”. Автор подає старий звичай порятунку присудженого до смерті: якщо яка-небудь дівчина погоджувалася вийти заміж за такого, то цим рятувала приреченого від загибелі. На Лесеве нещастя, отакою дівчиною виявилася язиката пліткарка Хима, нечупарна, некрасива й аморальна. Гордий Лесь вибрав смерть, а не подружжя, яке не могло принести щастя.

Щоб одержати право на улюблену працю, в 1881 році Б.Грінченко успішно склав колоквіум (екзамен) на звання народною вчителя при Харківському університеті, віднині саме з педагогічною нивою пов’язані понад 10 років життя, за винятком 1886 – 1887 р.р. коли працював земським статистиком Херсонської управи. Прибув у свою першу школу. Згадував він про неї так: “Стіни пооблуплювані, всюди чор­ніє павутиння; на стелі знати, що крізь неї текла вода, в долівці ями, кілька шибок вибито, двері не пристають”. Педагог почав вимагати у волості, щоб школу привели в належний порядок, адже у селян зібрали гроші на ремонт. Пізніше виявилося, що писар і голова ті гроші пропили. За Грінченкового вчителювання школа, яка до того мала погану славу місця зубрячки, побоїв і знущань, перетворилася в заклад, де вдень діти з радістю вчилися, а ввечері їли зварений вчителем куліш і співали козацьких пісень. Усі усні завдання виконувались в цій школі українською мовою, письменник ризикував, так чинячи, оскільки рідна мова була заборонена. Хоч діти і батьки поважали вчителя, місцева влада в доносах обзивала його крамольником, і Б.Грінченкові довелося переїхати в інше місце. Часто змінював місця роботи: 1 р. – у Введенському, 1 р. – Єфремівці (Трійчастій) – до цієї школи ходив за 3 версти з українського села Семенівки.

Був письменник прекрасним педагогом. Для дітей уклав читанку “Од снігу до снігу”, захищав ідею навчання українською мовою. На курсах для вчителів Харківщини у 1883 році в Змієві він виступив з промовою, яка стала основою статті “Якої нам треба школи”. Вчителюючи по селах тодішньої Харківської губернії, Б.Грінченко-педагог здобув любов учнів, що засвідчили їх спогади та вірші (О.Черниша, Д.Градиленка, М.Познякової), вміщені в рідкісно­му збірнику “Над могилою Б.Грінченка” (Київ, 1910).

В 1884 р. у житті завідувача школи в селі Нижній Сироватці Сумського повіту сталися дві щасливі події. По-перше, він одружився з учителькою, росіянкою Марією Гладиліною. Вона стала вірною супутницею і помічницею, українською письмен­ницею Марією Загірньою. За рік до одруження автор у вірші “Коханій” писав, що їх поєднала ідея “праці й любові до всіх”. По-друге, того року в Харкові вийшла друком збірка віршів Б.Грінченка “Пісні Василя Чайченка”.

Дописи про злиденне становище сільських шкіл і вчителів викликали зливу доносів. Подружжя переїхало на Херсонщину, де Б.Грінченко знай­шов роботу в Херсонському губернському земстві (1885 – 1887 р.р.).

Особливих успіхів добився Б.Дмитрович у школі Х.Алчевської в Олексіївці Слов’яносербського повіту з осені 1887 р. по вересень 1893 р. Тут педагог успішно експериментував, вводив уроки народознавства, діяв своєрідний літературний гурток. Упродовж 1888 – 1889 р.р. у школі видавався рукописний журнал “Думка”, куди записувалися перші літературні спроби учнів, а також фольклорні матеріали, зібрані у своєму селі. Алчевська запропонувала Б.Грінченкові вступити до Західноєвропейської ліги вчителів. Уже була написана рекомендація зібрано документи, але він наполіг, що в цій організації він представлятиме Україну, а не Росію, і його кандидатура відпала. Свої погляди на педагогіку та на роль учителя і Б.Грінченко подав у працях “Яка тепер народна школа на Україні” (1896), “Народні вчителі і українська школа” (1906) та “Перед широким світом” та ін. Історія української національної педагогіки фактично починається Б.Грінченком, оскільки він був її основоположником.

Письменник принципово виступив проти “обмосковлювання” дітей Алчевською, яка прихистила його від загрози жандармів. В Олексіївці Б.Грінченка відвідували письменники Т.Зіньківський та І.Липа. Назавжди полишивши вчителювання після роз­риву з Алчевською через вагомі причини: наполягав на послідовному дотримуванні принципу навчання рідною мовою, він не приховував свою ставлення до тяжкого становища селян в економії Алчевських. Він ще довго втішався любо­в'ю вихованців, одержував від них віршовані лис­ти. Педагогічний досвід Грінченко узагальнив у низці праць (“Яка тепер народна школа на Ук­раїні”, “Об украинской школе”, “Народні вчителі і українська школа”, “На беспросветном пуги”), створив для шкіл читанку “Рідне слово”, підручник “Українську граматику”.

Дослідники схиляються до тієї думки, що в його житті і творчості виділяють 2 етапи: діяльність молодого Б.Грінченка, основного періоду, якісно вищого. Найціннішими прозовими творами митця стають “Серед темної ночі” (1900) та “Під тихими вербами” (1901).

Та все лишалося мрією – “Київ або хоч Харків чи Одеса”. В Одесі шукав посаду для Б.Грінченка М.Комаров, а галицький економіст і видавець К.Панківський зваблював його у 1893 р. переїздом до Львова.

У чернігівський період (з 1894 по 1902 р.) пись­менник вступив уже автором збірок віршів – “Пісні Василя Чайченка” (1884), “Під сільською стріхою” (1886), “Нові пісні і думи Василя Чайченка” (1887), “Під хмарним небом” (1893), “Пісні та думи” (1895), “Хвилини” (1903). З 1894 р. він зайняв посаду діловода оціночної комісії губернського земства, а з 1898 р. – секретаря земської управи. В 1896 р. – жандармський обшук, інкримінувалося йому не що інше, як українська діяльність (пише твори українською мовою, виховує по-українськи свою доньку, має зв’язки з небезпечними людьми: М.Коцюбинським, В.Самійленком – сидів з ним за одним столом в земстві).

Працюючи в земстві, віддавав літературним заняттям короткі вільні хвилини. Ви­ступав як театрознавець і бібліограф, рецензував нові видання, писав передмови до творів україн­ських письменників, укладав лекції з історії ко­зацтва. Збирав власні, громадив записи інших осіб і публікував фольклорно-етнографічні матеріали. З 1895 р. розпочав видання загальнослов'янського значення “Етнографічних матері­алів, зібраних у Чернігівській і сусідніх з нею губерніях” у чотирьох томах. Видав окремо фоль­клорні збірники “Мудрий оповідач”, “Думи кобзарські” та ін., уклав цінний покажчик “Літерату­ра українського фольклору. 1777 – 1900”, створив українську граматику, словники французь­кої й італійської мов (вивчив їх, як і німецьку, в поважному віці, багато перекладав із них).

Варто згадати книговидав­ничу діяльність родини, зорієнтовану на народного читача. Б.Грінченко на кошти при­ятеля І.Череватенка з Воронежчини видав май­же 50 книжок загальним тиражем двісті тисяч примірників: твори Є.Гребінки, Т.Шевченка, Ганни Барвінок, М.Коцюбинського. Найактив­нішими авторами видавництва, єдиного Україну, були, крім Бориса, Марія Грінченко й донька Настя. Його видавнича діяльність позначена неабиякою наполегливістю і винахідливістю в подоланні цензурних утисків.

Є свідчення, що затриматися на кілька років у Чернігівському земстві Б.Грінченко зміг саме завдяки заступництву голови губернської управи Ф.Уманця, бо він був старанним, безкорисливим, ввів нову форму ведення журналів, звітів та ін. Ревізійна комісія, яку очолював Котляревський, виступила з ультиматумом про звільнення Б.Грінченка. Ф.Уманець змушений був звільнити його з посади, надрукувавши публічну заяву, в якій подякував за сумлінну працю.

Письменник був учасником Чернігівської української громади (спочатку входило 5 чоловік: Грінченкі, Коцюбинські і І.Шраг). Є свідчення, що гурток надавав грошову допомогу виданням у Галичині, Франку.

Почувши, що гине знаменита колекція В.Тарнавського, у якій значилось багато козацьких клейнодів, картини й особисті речі Т.Шев­ченка, письменник закинув усі свої справи і рушив з Чернігова до Києва (у вересні 1899 р.) їх рятувати. Подружжя Грінченків безкоштовно упорядкувало (6 місяців) багату колекцію української старовини В.Тарновського, описало всі екземпляри, перед яких виявилося тільки Шевченкових особистих речей 758. У ній були шабля Хмельницького, бандура Мазепи, пірнач Полу­ботка, автографи Шевченка, Куліша й інші на­ціональні реліквії. Всім їм Грінченко не лише дав лад і каталогізував, а й багато безцінного вряту­вав від безповоротної втрати.

З 1902 р. письменник мешкав у Києві. Його запросили довершити працю кількох поколінь інтелігенції над словником української мови. Він розпочав її спочатку, доповнити словник власноруч призбираного лексич­ного матеріалу. Наприклад, 1904 р. він працю­вав над “Словарем” разом із дружиною по 10 – 11 годин щодня. Чотиритомний словник був відзначений срібною медаллю Російської ака­демії наук. У 1907 – 1909 роках Б.Грінченко видав чотиритомний “Словарь української мови”. Про мову письменник дбав особливо. Написав статтю “Огляд української лексикографії”, видав працю “Три питання нашого правопису”.

Здоров'я Б.Грінченка було підірване виснаж­ливою багаторічною працею. Проте найтяжчим ударом долі виявилися для нього три смерті впро­довж півроку — матері, доньки Насті Грінченко (1884 – 1908) – української письменниці (її твори – “Добрий звір”, “Буря на морі”, “Між хмарами сонечко” та ін.), діячки антисамодержавного руху (хвора на туберкульоз, вона народжува­ла під наглядом жандармів), й довгожданого онука Волі. Архівні документи засвідчують її пряму причетність до збройних виступів, у яких вона брала участь зі своїм нареченим Миколою Матвійовичем Сахаровим. Померла 1 жовтня 1908 р., а за нею і крихітний син.

Весною 1908 р. він сподівається знайти зцілення від недуги серед соснового бору у Боярці, де він живе деякий час, а літо наступного року проводить у Святошині. Позбавлений можливості працювати, письменник зазнає матеріальної скрути. В 1909 р. від батька одержав у спадок 15 десятин землі, на позичені таки у батька 1000 крб. У вересні 1909 р. виїздить з дружиною до Італії. Після цього уже не допомогло лікування сухот (7 місяців температура 39 градусів) в італійському місті Оспедалетто навесні 1910 р. Там письменник і помер 6 травня (23 квітня) 1910 р. На цю траурну подію відгукнулися періодичні ви­дання в Західній Європі й на американському континенті. Тіло Б.Грінченка перевезли в Україну і поховали на Байковому кладовищі. Такого багатотисячного вияву трауру Україна тоді ще не бачила. В другій половині 20-х р.р. дружина зуміла видати десятитомник художніх творів письменника.

Творча спадщина Б.Грінченка велика. Завдяки перекладній діяльності цього митця Україна одержала зразки творчості Шиллера, Гете, Гейне, Гюго.

М.Коцюбинський особливо цінував Грінченка як перекладача: “Яка чиста мова, який гучний вірш! Другого такого гарного перекладу д перекладній літературі українській я не знаю”.

Б.Грінченко заповів свої архіви й бібліотеку українському народові просив не розкомплектовувати їх, а зберігати у Всенародній бібліотеці. Але після Другої світової війни книги передали різним фондам, а у 1964 році під час навмисного підпалу в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР згоріли безцінні речі.