3. Розділ 3.

УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ У ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ

1. Врегулювання проблеми перебування Чорноморського флоту на території України

Віхою історичної ваги в українсько-російських відносинах можна розглядати підписання 31 травня 1997 р. главами обох держав політичного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. Одним із найважливіших аспектів договору є юридичне визнання сторонами територіальної цілісності одна одної і непорушності існуючих між двома суверенними країнами кордонів [38, c. 23]. Водночас умовою укладення базового договору Росія висунула підписання трьох угод стосовно Чорноморського флоту. Це – Угода між Російською Федерацією і Україною про статус і умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України від 28 травня 1997 р. В ній ідеться про те, що Угода укладається на 20 років від дати її запровадження. Термін дії Угоди автоматично продовжуватиметься на наступні п’ятирічні періоди, якщо жодна з Сторін не повідомить письмово іншу Сторону про припинення дії Угоди не пізніше ніж за один рік до закінчення терміну її дії. Наступний документ – Угода між РФ і Україною про параметр розподілу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 р. Стаття 3 Угоди закріпила за ЧФ Росії низку об'єктів: випробувальний центр, аеродром Гвардійське, військовий санаторій „Ялта” у Ялті, пост зв’язку і ретрансляції в Ялті і пункт високочастотного зв’язку в населеному пункті Прибережне Судакського району, склад ракетного палива на станції Мамут та ін. У цьому зв'язку постає питання, як представники української влади „ділили” Чорноморський флот у 1997 р. без проведення необхідної у таких випадках інвентаризації, і чому інвентаризацію об'єктів державної власності не було проведено до 2006 р [80].

Третьою була Угода між Урядом Російської Федерації і Урядом України про взаєморозрахунки, пов’язані з розподілом Чорноморського флоту і перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (від 28 травня 1997 р.). В Угоді (ст. 2) зазначено, що „Російська Сторона компенсує Українській Стороні вартість отриманих від неї кораблів, суден і плавзасобів...” шляхом проведення у 1998 р. взаємозаліків загальною сумою 526,509 млн. доларів на погашення заборгованості України за державними кредитами, наданими їй Російською Федерацією відповідно до міжурядових угод від 26 травня 1993 р. і від 20 березня 1995 р., що мають бути погашеними до кінця 2007 р. Згідно з цією статтею Українська Сторона передає Російській Стороні в оренду земельні ділянки і розміщені на них об’єкти берегової інфраструктури, а також акваторію бухт у Севастополі і Феодосійському порту. Сума щорічної погашеної частини державного боргу України становить 97,75 млн. доларів.

Було підписано також Протокол про додаткові заходи щодо виконання угод по Чорноморському Флоту від 28 травня 1997 р. (стосовно трьох причалів у Феодосії і карт перебування ЧФ РФ) [76].

Отже, за цими документами база Чорноморського флоту РФ у Севастополі була здана в оренду Росії на 20 років, а орендною платою з боку Росії стало погашення значної частки заборгованості України перед РФ за енергоносії, загальний обсяг якої сягав близько 4 млрд. доларів.

Після обрання нового президента в 2010 році, українська зовнішня політика зазнала істотних змін. Сформульовані політичним керівництвом держави цілі та принципи знаходять послідовне втілення в практичній діяльності державних структур. Простежуються успішні спроби встановити чіткий взаємозв’язок між зовнішньополітичними пріоритетами та механізмами їх реалізації. Зазначені зміни безпосередньо стосуються й українсько-російських відносин, які перейшли у фазу пошуку збалансованих форматів у різних сферах політичної взаємодії та економічного співробітництва, включаючи проведення складних технічних переговорів галузевого характеру [68]. Триваючи більше року, така взаємодія призвела до багатьох неоднозначних результатів, серед яких одним із найважливіших є продовження терміну перебування у Севастополі Чорноморського флоту Російської Федерації.

ЧФ РФ є одним із суперечливих питань у відносинах між Україною та Росією: ще з початку вирішення цієї проблеми існувала безкомпромісна ситуація. Ні одна із сторін не хотіла поступитись іншій. На початку січня 1992 р. Президент Росії Б. Єльцин заявив, що Чорноморський флот був і залишається російським. У квітні російські газети опублікували заяву Б. Єльцина про можливість узяти Чорноморський флот під юрисдикцію Росії. Подібні заяви український Президент називав прикладом імперського мислення, і зазначав, що Україні не потрібні всі 300 „кораблів”, але власний флот їй все-таки вкрай необхідний.

Крим і Чорноморський флот стали на кілька років проблемою українсько‑російських відносин: 9 липня 1993 р. Верховна Рада РФ ухвалила постанову „Про статус міста Севастополя”, оголосивши місто російським і вказавши, що воно є базою єдиного Чорноморського флоту. Верховна Рада України констатувала, що дії Росії суперечать нормам міжнародного права, зобов’язанням, які та взяла на себе як член ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організацій і, зрештою, – двосторонньому договору між РФ та Україною, і спрямована на порушення територіальної цілісності та суверенітету України [29, c. 359].

На сьогодні це питання є „практично вирішеним”. „Харківські угоди” – спрощена назва Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Її було підписано 21 квітня 2010 року у м. Харкові. Вона передбачає пролонгацію перебування ЧФ РФ на території України в обмін на зниження ціни на російський газ для України на 30 %, якщо ціна за тисячу кубометрів не буде перевищувати 333 долари США; якщо ж ціна буде більшою, то зниження ціни складатиме 100 доларів США за тисячу кубометрів газу [104]. Ще однією цікавою обставиною є те, що ці умови набувають чинність з 28 травня 2017 року. Існують думки, що це є не найкращим варіантом вирішення проблеми, адже Росія може не ставити такої ціни на газ (333 долари США), або ж коли поставить, то для неї ця сума буде не надто великою. Тому Україна не залишиться у виграші за будь-яких обставин.

Зрозумілою також є невдоволеність Ю. Тимошенко, яка вважає підписання цієї угоди „здачею національних інтересів” України. Проте, як не дивно, саме її перебування при владі призвело до підписання газової угоди, яка теж передбачала знижку на газ для України, але лише на 20 % [81].

Отже, договір був підписаний і діє вже 1 рік. За цей час Російська Федерація повинна була вирішити низку питань, пов’язаних з Чорноморським флотом. Зокрема, це:

– узгодження матеріалів інвентаризації земельних ділянок, переданих у користування ЧФ РФ на території України;

– завершення підготовки до підписання міжурядової Угоди про взаємодію при проведенні інспекційних заходів у місцях дислокації ЧФ РФ ( в результаті, у місцях дислокації військових формувань ЧФ РФ інспекційні заходи здійснюватимуться спільно представниками обох країн відповідно до чинних міжнародних договорів);

– прискорення опрацювання проекту Протоколу між міністерствами оборони щодо порядку узгодження пересувань, пов’язаних з діяльністю військових формувань ЧФ поза місцями їх дислокації на території України (наразі діють два укази, що регулюють пересування ЧФ РФ поза місцями його дислокації на території України та перетин ним державного кордону України);

– обидві сторони дійшли згоди щодо спільних дій з виконання чинної „Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом РФ з питань забезпечення екологічної безпеки та екологічного контролю у місцях базування ЧФ РФ на території України” від 18 грудня 1998 р. [91];

– розглянуто питання про готовність міжурядової угоди про взаємодію в питаннях попередження надзвичайних ситуацій і ліквідації їх наслідків в населених пунктах;

– обговорюватиметься питання роботи над міжурядовою угодою про врегулювання питань юрисдикції та надання правової допомоги в кримінальних справах на період перебування ЧФ РФ на території Україні;

– буде розглянутим питання щодо  реєстрації військовослужбовців ЧФ РФ і членів їх сімей та ступінь готовності до підписання угоди між урядами України і Росії про навігаційне забезпечення мореплавства в Чорному і Азовському морях і про готовність до підписання меморандуму про співробітництво в галузі інформаційного обміну;

– одним з обговорюваних також є питання реалізації міжурядової угоди про участь Росії в розвитку соціально-економічної сфери Севастополя та інших населених пунктів, в яких дислокуються військові формування ЧФ РФ [96]. 

Отже, в цілому підписання харківських домовленостей не завершило етап вирішення проблеми Чорноморського флоту Російської Федерації. Існує безліч ще не розглянутих і невирішених питань. Водночас, окрім укладання згаданих додаткових двосторонніх угод, доцільно уточнити положення Базових угод або підписати нові Базові угоди на підставі положень Віденської конвенції про право міжнарод­них договорів, оскільки самі Базові угоди 1997 р. містять низку питань нормативно-правової невизначеності й потребують уточнення. Під­писання нових Базових угод дозволило б Україні уникнути існуючо­го наразі „пакетного” підходу – прямого зв’язку базових угод по ЧФ з чинним Договором про дружбу, співробітництво і партнерство від 31 травня 1997 р. – і таким чином знизити ризик пред’явлення тери­торіальних претензій Росією у випадку будь-якої спроби України від­мовитися від пролонгації Базових угод у майбутньому [29, c. 350].

На разі російська сторона вже давно почала будувати в Новоросійську систему базування для кораблів Чорноморського флоту. Ще рік тому головком ВМФ РФ Володимир Масорін повідомив що через 5 років буде завершено будівництво загороджувальних молів та причалів (три із п’яти вже побудовано, ведуться роботи з будівництва загороджувальних молів). Очікується, що після завершення будівництва в Новоросійську базуватиметься до третини кораблів ЧФ. Крім того, перед­бачається створити ще один пункт базування – у Темрюку. Проте, підписання Харківських угод стало однією з причин, чому будівництво системи базування продовжиться на невизначений термін.