73. Зміна ролі факторів економічного роз-ку та еволюція інституціоналізму у другій половині хх-Ххі ст. Зміна галузевої структури вир-ва та становлення і роз-к теорії постіндустріального сус-ва.

Від 50-60-х років XX ст. у межах неокласичної течії формується новий нау­ковий напрям, представники якого працюють на межі економіч­ної теорії та інших суспільних. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст., вважається «старим» інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоиалізм як особлива еконо­мічна теорія набула визнання у 80-90-х рр. XX ст. Основними представниками неоінституціоналізму є Р. Коуз, Д. Норт, О. Вільямсон та ін.

Стрижень сучасного інституціоналізму становлять два напря­ми — неоінституціональна економіка та нова інституціональна економіка. На­прями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів. Вони сформувалися на основі неокласичної теорії, або під помітним впливом її. Так, перший напрям — неоінституціононалізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласи­ки. Другий напрям — нова інституціоиальна економіка — навпа­ки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.

Структура сучасного інституціоналізму та шляхи його ево­люції у другій половині XX — на початку XXI ст. дуже склад­ні. Поряд схемами класифікації умовно його можна розподілити ще на три основні школи: «ін­дустріально-соціологічна школа», «школа суспільного вибору», «кон'юнктурна школа». У більшості напрямів неоінституціоналізму основну увагу приділено правовим аспектам економічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як взаємовигідний об­мін, що закріплюється певними зобов'язаннями сторін. Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найваж­ливішою економічною інституцією.

Неоінституціональна теорія виходить із організаційно-контрактної перспективи, де на перший план висува­ються витрати, що супроводжують взаємодію економічних агентів. Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, зумов­лені вихідними теоретичними джерелами: традиційним інститу­ціоналізмом та неокласикою. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використовуються такі провід­ні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки як раціона­льний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, кон­цепція «економічної людини», максимізація корисності. Засновником неоінституціоналізму є Р. Коуз. У його статтях «Природа фірми» (1937) та «Проблема соціальних витрат» (1960) було вперше сформульова­но дослідницьку програму неоінституціоиалізму. По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюєть­ся обмін. По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформа­ційних витрат, тобто витрат, пов'язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку загалом. По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними ви­тратами неоінституціоналісти припускають існування транзакційних витрат (всі витрати, що виникають при здійсненні угод). У свою чергу, нова інституціональна економіка, відображає спробу створити нову теорію інститу­тів, яка не пов'язаиа з попередніми постулатами неокласики і представлена такими основними теоріями:

• теорія ігор (О.Моргенштерн, Дж.Неш);

• теорія неповної раціональності (Г.Саймон);

• економіка угод (Л.Тевено, О.Фавро, А.Орлеан, Р. Буайє).

У зв'язку з розвитком повної інституціональної економіки від­булися зміни в «жорсткому ядрі» неокласики. Так, теорія ігор завдала удару по моделі загальної рівноваги Вальраса — Ерроу — Дебре, Теорія ігор ґрунтується на припущенні, що може існувати кілька точок рівноваги, які не цілком збігаються з точками опти­муму за В. Парето, або що рівновага може не існувати взагалі.

Центральними теоріями цього напряму інституціоналізму є; теорії індустріаль­ного та нового індустріального суспільства, теорія постіндустріального суспільства, теорія суспільства «третьої хвилі», теорія інноваційно-підприємницької економіки, теорія суспільства знання, теорія інформаційного суспільства, теорія постекономічного суспільства та інші.

Зміна галузевої структури вир-ва та становлення і роз-к теорії постіндустріального сус-ва.

Подальший розвиток системи ідей індустріального суспільст­ва зумовив становлення теорії постіндустріального суспільства. В основу концепції постіндустріального суспільства покладе­но теорію трьох хвиль цивілізації Е. Тоффлера - розподіл усього суспільного розвитку на три етапи: доіндустріальний, індустріальний та постіндустріальний(індустріальне – с/г сфера, з церквою та армією як голов­ними інститутами суспільства; індустріальне — промисло­вість, із корпорацією та фірмою на чолі; постіндустріальне — сфера послуг та інформації, з університетом як головним місцем її вироблення та зосередження). На формування концепції постіндустріального суспільства суттєвий теоретичний вплив справили теорії індустріального су­спільства (концепції Р.Арона та В.Ростоу) та теорію постіндустріального суспільства (Д. Белл) - теорія соціальних змін, що можуть статися в суспільстві най­ближчими десятиліттями перш за все внаслідок випереджувального зростання сфери послуг та інформації, здобуття наукою нової ролі. Головну роль у становленніпост індустріальної теорії відіграла інституціональна теорія (вебленівська традиція), яка полягала в тому, що абстрактна ідея протиставлення стадій технологічної еволюції (у межах історичної школи), за нових умов видозмінила­ся в структуризацію секторів суспільного виробництва і виявлення внутрішніх закономірностей господарського розвитку, котрі не за­лежали від соціальної та політичної системи тієї чи іншої країни.

Ще наприкінці 40-х років XX ст. у працях американського економіста К.Кларка «Економіка у 1960 році» та французького суспільствознавця Ж.Фурастьс «Велика надія XX століття» були сформульовані найважливіші методологічні принципи теорії постіндустріального суспільства — розподіл усього суспільного виробництва на три сектори: первинний (сільське господарство та видобувна галузь), вторинний (промисловість та будівництво), третинний (сфера послуг).