Корейська народно-демократична республіка й республіка корея як альтернативні варіанти суспільного розвитку

1. Військово-політична ситуація на Корейському півострові після завершення Другої світової війни. 2. Корейська війна 1950-1953 рр. та її міжнародні наслідки. 3. Сучасний стан корейської проблеми.

1. У той час як військова й політична ситуація в розділеній "залізною завісою" Європі ні кінець 40-х рр. у цілому стабілізувалась, на Далекому Сході конфронтація між державами радянського блоку і США та їхніми союзниками набула небаченої гостроти. Рішеннями Московської наради міністрів закордонних справ великих держав у грудні 1945 р. передбачалося взаємне виведення радянських і американських військ відповідно з Півночі й Півдня Корейського півострова, де вони приймали капітуляцію японських збройних сил, і встановлення опіки над країною на 5-річний термін. Підготовка конкретних пропозицій щодо відродження Кореї як єдиної демократичної незалежної держави та формування тимчасового центрального уряду була доручена спільній комісії з представників радянського й американського командування. Але внаслідок гострих розбіжностей її діяльність виявилася безрезультатною.

На Півдні американці просували до влади учасника боротьби за незалежність Кореї досвідченого ліберального політика-емігранта Лі Син Мана. Під прискіпливим наглядом американських військових він мав реалізувати план демократичних перетворень, аналогічний тому, що був розроблений у Вашингтоні для переможеної Японії. Радянська військова адміністрація на Півночі зробила ставку на Кім Ір Сена, що змолоду брав участь у комуністичному антияпонському партизанському русі, змушений був шукати політичного притулку в СРСР, а після визволення в мундирі майора Радянської Армії був переправлений до Пхеньяна і почав швидке сходження по щаблям політичної кар’єри.

З огляду на наявність "комуністичної загрози", США внесли питання про Корею на розгляд другої сесії Генеральної Асамблеї ООН. Більшістю голосів та схвалила 14 листопада 1947 р. американський проект резолюції про створення Тимчасової комісії ООН по Кореї, що повинна була забезпечити проведення вільних виборів на півострові й формування загальнонаціонального уряду. Але СРСР відмовився визнати повноваження Тимчасової комісії, а Українська РСР, відповідно, не погодилася взяти участь у її роботі. У результаті напівдемократичні вибори відбулися в травні 1948 р. лише на Півдні, але 12 грудня того ж року Генеральна Асамблея ООН спеціальною резолюцією визнала "єдино законною" проголошену 15 серпня Корейську Республіку зі столицею в Сеулі (площа – 98,5 тис. кв. км, населення – 47,5 млн. чол. на 2000 р.). На Півночі, у Пхеньяні, 9 вересня була проголошена Корейська Народно-Демократична Республіка (площа – 120,5 тис. кв. км, населення – 22 млн. чол. на 2001 р.). Обидві держави розпочали підготовку до об'єднання півострова силою, що полегшувалося завершенням на кінець 1949 р. виведення радянських і американських військ. На Півдні в якості радників залишалося 500 американських військових і 700 цивільних службовців.

Тим часом, 5 березня 1949 р. відбувся візит до Москви північнокорейської делегації в складі голови уряду КНДР Кім Ір Сена й міністра закордонних справ Пак Хен Єна. Хоча питання про військове об'єднання обох частин Кореї під час переговорів не піднімалося, Сталін пообіцяв надати Пхеньяну суттєву допомогу в створенні збройних сил. Протягом усього 1949 р. відбувалися інтенсивні поставки радянського озброєння, бойової техніки, боєприпасів, іншого військового спорядження до КНДР, північнокорейська армія час від часу випробовувала на міцність південнокорейську оборону. Нарешті, після консультацій з Мао Цзедуном Сталін 9 лютого 1950 р. дозволив Кім Ір Сену розпочати підготовку широкомасштабної операції на півострові. У штабі північнокорейської армії за участю радянських радників у глибокій таємниці здійснювалося розроблення плану наступу, прискорено формувалися кілька нових дивізій.

На цьому фоні дивною видається фактична бездіяльність СІЛА, котрі нічого не вчинили, щоб попередити виникнення одного з найкривавіших регіональних конфліктів XX ст. Хоча із січня 1950 р, південнокорейські військові неодноразово повідомляли в Тимчасову комісію ООН по Кореї розвідувальні дані про загрозу агресії з Півночі, американці сприймали це як спроби політичного тиску в надії отримати більшу фінансово-економічну допомогу й підтримку. Ще на початку березня 1949 р. командувач американськими військами на Тихому океані Д.Макартур в одному з інтерв'ю недвозначно виніс Корею за межі оборонного периметра США. "Наша лінія оборони, - заявив тоді генерал, - іде ланцюгом островів, що оточують азійське узбережжя. Вона починається на Філіппінах і продовжується через архіпелаг Рюкю, включаючи в себе його головний бастіон Окінаву. Потім вона звивається і йде через Японію й ланцюг Алеутських островів до Аляски". Держсекретар Дін Ачесон у виступі в Національному прес-клубі у Вашингтоні 12 січня 1950 р. пішов іще далі. Він не лише підтвердив виключення з американського оборонного периметра Індокитаю, Тайваню й Кореї, але й конкретно відмовився від будь-яких намірів давати гарантії країнам, що знаходилися безпосередньо на азійському материку.

Далекими від ідилічних були й відносини офіційного Вашингтона з Лі Син Маном: приймаючи в лютому 1950 р. закон про надання Південній Кореї фінансово-економічної допомоги, Конгрес обумовив її включенням до сеульського уряду представника комуністичної партії. На парламентських виборах 30 травня прибічники південнокорейського президента зазнали гучної поразки, отримавши лише 45 із 210 мандатів. З'явилася реальна можливість усунення непримиренних антикомуністів від влади і налагодження конструктивного діалогу з Пхеньяном, але атака північнокорейської армії у неділю, 25 червня 1950 р., що увінчалася повним успіхом, не лише зберегла президентський пост за Лі Син Маном, але й викликала кардинальні зміни в усій світовій політиці.

2. Офіційна радянсько-півночнокорейська версія, як це і радив зробити під час зустрічі з Кім Ір Сеном Сталін, всупереч фактам звинуватила в нападі південнокорейські війська, що "вдерлися на 1-2 км на територію КНДР". Мабуть, тому, що Південна Корея готувалася до "агресії", вона вже на третій день війни втратила свою столицю Сеул! На вимогу США Рада Безпеки ООН уже в день північнокорейського вторгнення прийняла резолюцію, що звинувачувала КНДР у "порушенні миру" і вимагала від неї відведення військ. Постійний представник СРСР при 00Н Яків Малик із січня 1950 р. не брав участі у роботі Ради Безпеки на знак протесту проти присутності в ній гомінданівця. Але навіть якби він використав своє право "вето", США наполягли б на терміновому скликанні Генеральної Асамблеї, котра в кінцевому підсумку схвалила б таку ж за змістом резолюцію.

Оскільки наступ північнокорейських військ продовжувався, 27 червня президент США Гаррі Трумен оголосив, що американській авіації й флоту відданий наказ надати збройну підтримку Південній Кореї, одночасно, як уже згадувалося, 7-й тихоокеанський флот США ввіходив у Тайванську протоку, посилювалися американські гарнізони на Філіппінах, прискорювалося надання допомоги французам в Індокитаї. Того ж дня Рада Безпеки ООН ухвалила ще одну резолюцію, що підтримувала дії США у Кореї й містила заклик до країн-членів ООН підтримати Республіку Корея для "відновлення міжнародного миру й безпеки".

Уже 30 червня до Південної Кореї прибули перші частини американських сухопутних військ із Японії, котрі з 7 липня рішенням Ради Безпеки отримали статус "Збройних сил ООН". До їхнього складу увійшли й крупні контингенти британських і турецьких військ, а також підрозділи ще 12 держав, у тому числі Австралії, Канади, Нової Зеландії, Таїланду і навіть далекої Ефіопії. Невдовзі в ході бойових дій наступив перелом: у середині вересня в тилу північнокорейських військ з моря був висаджений десантом 10-й армійський корпус США, 125 тис. солдат Кім Ір Сена опинилися в оточенні, втратили величезну кількість убитими й полоненими, більшу частину артилерії й танків, від райдужних надій на швидку перемогу не залишилося й сліду. А 1 жовтня 1950 р. генерал Д.Макартур віддав наказ військам 00Н перейти 38-му паралель, рівно через тиждень V сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла запропонований британською делегацією проект резолюції, що передбачав знищення збройних сил КНДР і зайняття її території. Радянська делегація, котра нарешті, погодилася на проведення загальнокорейських вільних виборів під контролем комісії 00Н залишилася в меншості.

У розпачі Кім Ір Сен і Пак Хен Єн звернулися із проханням про допомогу до Сталіна. Оскільки тепер на ваги міжнародного політичного престижу були покладені не лише амбіції Кім Ір Сена, як "полководця-визволителя", а й Сталіна спільно з Мао Цзедуном, ще благословили корейського вождя на війну, радянський диктатор двічі звернувся до китайського лідера із пропозицією про використання дивізій НВАК на корейському фронті. "США із-за престижу можуть втягнутися у велику війну, - філософствував кремлівський диктатор в одному з послань, - буде, таким чином, втягнутий у війну Китай, а разом з тим втягнеться у війну і СРСР, котрий пов'язаний з Китаєм пактом про взаємодопомогу. Чи варто цього боятися? По-моєму, не варто, оскільки ми разом будемо сильніше, ніж США і Англія, а інші капіталістичні європейські держави без Німеччини, котра не може зараз надати США будь-якої допомоги, не являють серйозної військової сили. Якщо війна неминуча, то нехай вона буде зараз, а не через кілька років, коли японський мілітаризм буде відновлений, як союзник США".

Після певних коливань, комуністичне керівництво Китаю погодилося із пропозицією Кремля. Із середини жовтня безкінечними колонами китайські війська рушили до корейського кордону і далі на фронт, у першому ешелоні йшло 12 дивізій, ще 12 готувалося до відправки в Китаї, всього ж передбачалося задіяти до 30 "добровольчих" з'єднань НВАК. Для їхнього прикриття з повітря спішно формувався радянський винищувально-авіаційний корпус, що міг діяти з баз СРСР у Порт-Артурі й Дайрені.

Поява 25 жовтня 1950 р. на території КНДР китайських "добровольців" черговий раз змінила співвідношення сил: до початку січня 1951 р. комуністичні війська за прямого сприяння СРСР (лише згаданий винищувально-авіаційний корпус до завершення активної фази війни збив 1309 американських літаків, втративши власних 319 бойових машин) відвоювали всю Північ півострова і навіть повторно захопили Сеул. Розлючений поразкою Д.Макартур, за пізнішим зізнанням Г.Трумена, "хотів бомбити Китай, Східну Росію і все підряд". Рада Національної Безпеки розглянула вимоги Д.Макартура щодо застосування ядерної зброї, але відхилила їх з огляду на те, що військові приготування в Європі ще й не починалися. Як заявив голова Об'єднаного комітету начальників штабів американської армії генерал Бредлі, стратегія Д.Макартура втягнула б США "не в ту війну, не в тому місці, не в той час і не з тим ворогом".

Після неодноразового поновлення бойових дій на лінії фронту, що проходила приблизно вздовж 38-ї паралелі, 27 липня 1953 р. угода про перемир'я в Кореї була підписана між представниками КНДР і КНР, з одного боку, і командуванням військ ООН - з іншого, Південна Корея тоді відмовилася затвердити її. Документ передбачав повсюдне припинення військових дій на період, доки не буде досягнуте загальне мирне урегулювання на півострові, визначалася демаркаційна лінія із двокілометровою демілітаризованою зоною, вздовж неї заборонялася модернізація озброєнь сторін під виглядом заміни застарілого. Корейська війна забрала життя більш ніж двох мільйонів чоловік з обох боків, причому втрати цивільного населення співвідносилися до військових як 4:1.

Після її завершення у Вашингтоні твердо прийшли до висновку про необхідність силової відповіді на будь-які прояви комуністичної загрози в Азійсько-тихоокеанському регіоні. Дії підтримуваних Пекіном комуністичних повстанців у Бірмі, Малайзії, Таїланді, на Філіппінах почали розглядатися в якості координованого наступу світового комунізму. США відчули в собі бажання боротися з комунізмом в усіх частинах земної кулі, що знайшло своє теоретичне оформлення в доктрині його "стримування й відкидання" та, зрештою, привело Америку у В'єтнам. КНР перетворилася чи не в одного з головних стратегічних ворогів США - пастку, із якої Вашингтону вдалося виплутатися лише на початку 70-х рр.

3. Таким чином, обидві корейські держави отримали можливість розвиватися власним шляхом. Північна Корея, що почувала себе в стані війни й дипломатичної ізоляції, ніби замкнулася в мушлі. Над 38-ю паралеллю опустилася "залізна завіса", і мешканці КНДР позбулися будь-якого уявлення про те, що відбувається на решті території планети. Кім Ір Сену знадобилося всього кілька років для розправи зі своїми суперниками, протягом 1956-1958 рр. у Пхеньяні були репресовані як прорадянське, так і пропекінське угруповання (у грудні 1958 р. останні частини китайських "добровольців" залишили КНДР). Посівши позицію рівної віддаленості від Москви й Пекіна, Кім Ір Сен критикував М.Хрущова за поступки США під час Карибської кризи, називаючи їх "умиротворенням імперіалізму", а політику мирного співіснування відкидав з огляду на небезпеку "ідеологічного роззброєння" національно-визвольних рухів.

Економіка КНДР набула замкнутого характеру з гіпертрофованим розвитком важкої промисловості, технічною відсталістю, низьким рівнем виробництва товарів споживання. Темпи приросту ВНП і промислового виробництва знижувалися з року в рік, відчувалася гостра нестача електроенергії, палива й сировини. Украй низькі врожаї зернових - основи сільського господарства країни - призвели до загострення продовольчої ситуації, а повінь 1995-1996 рр. поставила КНДР на грань економічної катастрофи. У країні десятиліттями зберігається система нормованого забезпечення населення продовольством і товарами народного споживання. На Півдні Корейського півострова також тривалий час панувало зловживання владою, на зміну авторитарному режиму Лі Син Мана у травні 1961 р. унаслідок військового перевороту прийшла військова хунта на чолі з генералом Пак Чжон Хі. Його військо во-поліцейський режим майже не допускав проявів політичної активності, неодноразово заарештовував опозиціонерів і призупиняв дію громадянських прав. Перехід влади до ще одного генерала -Чон Ду Хвана - ознаменувався у травні 1980 р. кривавим придушенням народного повстання у Кванджу, де загинуло бл. 2 тис. чол.

Але, на відміну від КНДР, військово-авторитарні режими на Півдні виявилися здібними господарниками-адміністраторами, що спромоглися забезпечити створення екпортно орієнтованої економіки. Республіка Корея у другій половині 70-х - 80-х рр. посіла одне із провідних місць серед нових індустріальних країн, темпи її економічного зростання тоді становили щорічно біля 8 %, а наприкінці 80-х рр. - 12 %. У суднобудуванні країна вийшла на 2-е місце у світі після Японії, за виплавкою сталі - на 8-е місце, вироблені у ній мікроелектроніка, засоби автоматизації й інформатики, кольорові телевізори й автомобілі успішно конкурують на світових ринках з американськими, західноєвропейськими і японськими товарами. Республіка Корея впевнено перемогла в економічному змаганні КНДР: у 1989 р. її ВВП був у 10 разів більший при співвідношенні чисельності населення 2:1.

Швидкий індустріальний розвиток Республіки Корея висунув на порядок денний питання поліпшення іміджу країни на Заході. За правління обраного відносно демократичним шляхом президента Ро Де У (1988-1992 рр.) були дозволена діяльність опозиції й проголошена політична амністія, що дало змогу в лютому 1993 р. покінчити з періодом військових диктатур. Країна влаштувала показовий суд над своїм тоталітарним минулим: екс-президент Чон Ду Хван був визнаний винним у підготовці змов та корупції й засуджений до смертної кари, а Ро Де У за аналогічні злочини отримав 22,5 роки ув'язнення. Символічним стало й те, що 72-річний "вічний опозиціонер", свого часу також засуджений до смертної кари, Кім Те Чжун відразу ж після перемоги на президентських виборах наприкінці 1997 р. помилував обох колишніх диктаторів, а ті заявили про свою готовність співпрацювати з ним.

Наприкінці 90-х рр. Республіка Корея зіткнулася з необхідністю структурної перебудови економіки, оскільки жорстке планування, урядовий контроль над усіма сферами підприємницької діяльності, зовнішньоторговельний протекціонізм та підтримка державою крупних фінансово-промислових груп на шкоду малому й середньому бізнесу стали серйозним гальмом на шляху розвитку виробничих сил. Передбачається створити економічну модель, зорієнтовану, головним чином, на задоволення інтересів малого середнього бізнесу, недопущення різкого зниження рівня життя населення.

В умовах другої хвилі розрядки міжнародної напруженості на початку 70-х рр. КНДР Республіка Корея вперше в історії двосторонніх відносин вступили у прямий діалог. У результаті міждержавних переговорів 4 липня 1972 р. була оприлюднена Спільна заява, Півночі й Півдня, в котрій викладалися принципи об'єднання: 1) самостійно, без іноземного втручання; 2) мирним шляхом; 3) на основі національної консолідації, незалежно від відмінностей в ідеології та в політичних системах. Але на середину наступного року внаслідок непоступливості сторін переговори про створення конфедерації зайшли в глухий кут і були перервані.

Усе ж час брав своє, після примирення КНР зі США, краху союзних Пхеньяну комуністичних режимів Албанії, Румунії та СРСР північнокорейське керівництво змушене було в 1992 р. погодитися на вступ у силу домовленості про примирення із Сеулом. Однак тягар взаємної недовіри виявився надто важким: у 1994 р. демократично обраний президент Республіки Корея, колишній дисидент Ким Єн Сам застосував репресії проти тих співгромадян, що намагалися висловити співчуття із приводу смерті Кім Ір Сена. У відповідь на гучні пророцтва Сеула про крах комуністичного режиму на Півночі, Пхеньян відмовився від зобов'язань перемир'я.

Натомість нове північнокорейське керівництво, очолюване сином Кім Ір Сена - Кім Чен Іром, почало настирливо пропонувати США початок двосторонніх переговорів. Але у 1996 р. Вашингтон категорично відмовився від них без участі Південної Кореї, що не виявляла бажання до діалогу з КНДР. Значною мірою це пояснюється здійсненням північнокорейської ядерної програми. Президенти обох корейських держав протягом 1996-1997 рр. неодноразово відвідували демаркаційну лінію й не скупилися на войовничі заяви в дусі 50-х рр., долю крихкого миру тоді міг вирішити єдиний постріл. На щастя, за посередництвом американських і китайських представників, у грудні 1997 р. високопоставлені дипломати Північної та Південної Кореї сіли у Женеві за стіл переговорів із метою пошуку шляхів до підписання мирного договору. Північнокорейське керівництво стає поступливішим з огляду на загрозу повного економічного краху після півстоліття комуністичного експериментування. Нарешті, 13 червня 2000 р. у Сеулі почалася перша з 1948 р. зустріч президентів двох корейських держав, які й досі юридично перебувають у стані війни, - Кім Чен Іра й Кім Те Чжуна, що увінчалася підписанням 15 червня угоди про національне примирення. Вона передбачає возз'єднання родин, обмін політв'язнями, налагодження транспортного й культурних зв’язків.