1. Походження древньогрецького театру.Організація вистав

Історія Давньогрецького театру охоплює майже тисячоліття (VI ст. до н.е. — V-VI ст. н.е.). Він виник із сільських святкувань на честь бога Діоніса — Діонісій. На цих святах виконувалися дифірамби і фалічні пісні (це пісні,які заспівували під час сільських свят землероби на честь улюбленого бога Діоніса,коли вже починалася нестримно весела й буйна карнавальна частина урочистостей;виконувала їх процесія селян,які вже добряче почастувалися Діонісовими дарами,деякі з них несли в руках великі зображення символів плодючості-фали(носії зображень-фалофори),які символізували животворні сили природи,що пробуджувалися навесні), що містили елементи діалогу та театральної дії. Подальший розвиток дифірамба пов'язується з ім'ям поета Феспіса (друга половина 6 століття до н. е.), якому приписується і введення першого актора. З хору, що становив аж до епохи еллінізму необхідну приналежність драми, у другій половині 6 століття виділився особливий виконавець — актор, яким був сам драматург.

Театральна культура Стародавньої Греції справила величезний вплив на розвиток світового театрального мистецтва. Широко використовували грецьку театральну спадщину римляни (особливо на ранніх етапах розвитку), діячі епохи Відродження і Просвітництва. Демократичні традиції театрального мистецтва античної Греції зберегли значення і для наступних епох. Постановка значних суспільно-політичних, філософських і етичних питань, насиченість драматургічних творів ідеями патріотизму, увага до людини, глибина героїчних характерів, що пробуджує свідомість глядачів, складають унікальність давньогрецького театру.

Архаїчний період

Вже в ранній час театр займав важливе місце у громадському житті греків. Значення театру особливо зросло в період розквіту полісної демократії (5 століття до н. е.). Творчість великих драматургів Есхіла, Софокла, Евріпіда, Аристофана відобразила найважливіші сторони суспільного, політичного і духовного життя стародавніх греків і створила театр досконалої художньої форми. Загальнонародний характер давньогрецького театру визначив особливості організації театральних вистав та облаштування будівлі.

Організацію вистав брала на себе держава в особі посадових осіб — архонтів. Витрати на утримання та навчання хору несли як почесний громадський обов'язок багаті громадяни, які одержували назву хорегів. Вистави давалися на святах на честь Діоніса [Малих, або Сільських, Діонісіях (у грудні — січні за григоріанським календарем); Ленеях (у січні — лютому); Великих, або Міських Діонісіях (у березні — квітні) і носили характер змагання. Кожен з трьох конкуруючих драматургів виступав з тетралогією, що складалася з трьох трагедій і однієї сатиричної драми.

У давньогрецькому театрі жіночі ролі виконувалися чоловіками. Один і той же актор грав кілька ролей, від нього вимагалося вміння не тільки добре читати вірші і п'єси, але також співати і танцювати. Грецькі актори надягали на обличчя маски, що змінювались у різних ролях і навіть під час виконання однієї ролі. Щоб збільшити зріст, актори трагедії носили котурни — особливе взуття на високій підошві.

Давньогрецький театр складався з 3 основних частин: орхестри, скени і театрону. Найдавнішою театральною будівлею у Греції є Театр Діоніса в Афінах кінця 6 століття до н. е.

[ред.]

Класичний період

У період ствердження афінської демократії протікала творча діяльність драматурга Есхіла, автора героїко-патріотичних трагедій, які підносять великі історичні і релігійно-філософські проблеми, — «Перси», «Семеро проти Фів», «Прометей закутий», трилогія «Орестея». Есхіл ввів другого актора, відкривши цим можливість більш глибокої розробки трагедійного конфлікту і посилення дієвої сторони театральної вистави. За Есхіла визначилася класична форма будови трагедії і порядок її подання.

Потужний політичний і культурний підйом афінської держави в другій половині 5 століття до н. е. обумовив новий період у розвитку театрального мистецтва та драматургії. У трагедії Софокла «Антігона», «Цар Едіп», «Електра» та інших виражені громадянські і моральні ідеали античної демократії епохи розквіту. Високий гуманістичний зміст трагедій Софокла, інтерес до вивільнення людської особистості з полісних зв'язків визначили драматизацію театральних вистав — поява третього актора, зменшення ролі хору, збільшення діалогічних частин трагедії. Із Софоклом пов'язується також введення декораційного оформлення.

В трагедіях Евріпіда «Андромаха», «Гекуба», «Геракл», «Іполит», «Медея», «Іфігенія в Тавриді», «Фінікіянкі», «Троянки» зображуються лиха, породжені війною, критикуються старі релігійні уявлення, тиранія, посилюється увага до внутрішнього світу людини, передачі душевних переживань героїв. Стародавня аттична комедія досягла художнього розквіту у творчості Арістофана. У сатиричних комедіях «Вершники», «Світ», «Лісістрата», «Оси», «Птахи», Хмари та інших він піддавав різкій критиці призвідників війни, хитрих і жадібних демагогів, що використовують в низинних цілях довіру народу, лицемірних вождів багатої верхівки. Крім трагедій та комедій, ставилися також сатиричні драми;— веселі п'єси, в яких хор складався із супутників Діоніса — сатирів.

[ред.]

Доба еллінізму

В епоху еллінізму театральне мистецтво стало одним з провідників грецької культури на Сході. Нова антична комедія, першими представниками якої були Філемон, Діфіл, найбільшим відоми був Менандр, відтворювала сучасне життя тільки в плані сімейно-побутових відносин і особистих переживань людини. Побутові тенденції нової комедії вимагали відповідної зміни стилю гри акторів: збільшилося число уживаних масок для більшої індивідуалізації традиційних характерів комедії. В епоху еллінізму вперше з'явилися актори-професіонали, а також акторські товариства, членами яких були тільки чоловіки і причому вільнонароджені. Серед театрів епохи еллінізму відомі театри в Епідаврі, Мегалополі (Пелопоннес), Прієні, Ефесі (Мала Азія), Оропа (північний схід Аттики). Постановка нової комедії, в якій хор був вже відсутній, здійснювалася не на орхестрі, а на сценічному майданчику, що називався логейоном.

З 5 століття до н. е. в Греції існували вистави, під час яких розігрувалися невеличкі сценки (найчастіше — імпровізація) побутового та пародійно-сатиричного характеру — міми. Розвиток міма у всіх його видах сприяв посиленню реалістичних тенденцій в античному театрі. Серед виконавців міма були і жінки; актори грали без масок. Широке поширення в епоху еллінізму отримала також пантоміма — мімічний танець, зазвичай на міфологійний сюжет. Як правило, актор пантоміми виступав один. Жіночі ролі виконувались переважно чоловіками. У Південній Італії і Сицилії в 4-3 століттях до н. е. виконувалися фліаки — невеликі комедійні сценки, які відрізнялися від міма обов'язковим використанням маски. Фліаки здебільшого пародіювали трагедії, але брали і теми з повсякденного життя.

Архітектура давньогрецького театру

Детальніше: Архітектура давньогрецького театру

Схема давньогрецького театру

Внаслідок двоякого призначення давньогрецького театру він за виглядом і конструкцією багато в чому був не схожий із подібними спорудами нашого часу. Первісне призначення театру пояснює надзвичайно велику кількість їх як у самій Греції, так і в її колоніях. Більшість грецьких міст мали великі театри, хоча про драматичні вистави у них не згадується.

Власне у Греції перший кам'яний Театр був побудований в Афінах — Театр Діоніса, він став зразком для усіх наступних театрів як стосовно побудови взагалі, так і розташування окремих частин. Театр Діоніса був зведений на південно-східному схилі Афінського акрополя, у лінейському окрузі, де стояв також храм Діоніса. Спорудження кам’яного театру розпочалось після того, як обвалились дерев'яні підмостки та місця, якими доти користувалася публіка. Добудований він за архонта Лікурга. Невідомо, який архітектор складав план театру Діоніса і керував його будівництвом. Руїни театру були знайдені в 1862 році під час розкопок.

В архітектурному відношенні будівля типового грецького театру складалася з трьох головних частин:

місця для глядачів, власне θέατρον — театрон;

сценічного будівлі — скена;

простору між цими двома частинами, коністра (грец. κόνιστρα) або орхестра (грец. ὀρχήστρα).

За Вітрувієм, на місці, призначеному для будівництва, описували коло таких розмірів, які повинні були займати найнижні місця для глядачів. У це коло вписували чотирикутник таким чином: сторона чотирикутника, що знаходиться на місці, призначеному для сцени, позначала найближчий звернений до глядачів край сцени. Паралельно з цією стороною дотично до кола проводилася лінія, що позначала задню стіну сцени, яка, займаючи таким чином вузький сегмент кола, отримувала незначну глибину. Інша площа кола представляла орхестру, яку оточували місця для глядачів, що утворюють концентричні кола, що піднімаються одне за одним. Передня частина скени - проскеній - будувалася зазвичай у вигляді колонади і усоблювала фасад храму чи палацу. З боків до неї прилягали дві споруди - параскенії - що служили місцем для зберігання декорацій та іншого театрального майна. Таке планування театру забезпечувала гарну чутність, для посилення якої у деяких театрах між глядацькими місцями розташовувалися резонуючі посудини.

Знахідки руїн давньогрецьких театрів свідчать, що місце для їх спорудження є найвигіднішим для влаштування місць для глядачів. Звичайно вибиралися схили пагорбів, де сидіння часто можна було висікати зі скелі. Кількість місць була різною, залежно від потреби і чисельності населення. Афінський театр Діоніса міг вмістити до 30 000 глядачів, а мегалопольський театр вміщував до 40 000 глядачів.

еатр в греції був є державною установою, й організацію театральних уявлень брала він сама держава, призначаючи тих цілей спеціальних людей. Драми ставили на трьох святах на вшанування Діоніса: Малих чи Сельських Дионисиях (у грудні - у грудні), Ленеях (в січні - лютому), Великих чи Міських Дионисиях (у березні - апреле).

Драматичні уявлення проходили як змагання драматургів. У них брали участь три трагічних і комічних поета. Кожен із трагіків має подати чотири п'єси: три трагедії, і одну сатириковую драму (це весела п'єса на міфологічний сюжет з хором, що складається з сатирів). Три трагедії, пов'язані єдністю сюжету, состовляли трилогію, після нього і ставили сатириковую драму. Трилогія і сатировская драма становили тетралогію. Змагання тривали дні. Щодня вранці грали три трагедії, і одну сатировскую драму. Під вечір виконували комедію однієї з брали участь у змаганні комічних поэтов.

Драматурги отримували хор від архонта* , але не всі витрати, пов'язані з навчанням хору, брали він багаті співгромадяни (хорег**). Хорег повинен був організувати хор за власний кошт, виготовити йому костюми. Для драматичних змагань вимагалося шість хорегов: три - для тетралогий і три - комедій. У хореги обирали любителів театру, у яких браку ті часи не відчували. На початку драматурги самі писали музику і на самі навчали хор, але дуже скоро їм не судилося вдатися по допомогу спеціальних учителей.

Виконання обязоности хорега й у трагічному хорі було дуже почетаемым. Вважалося, що хореги, актори і члени хору перебувають під особливим заступництвом божества. Усі на час підготовки до драматургічним змагань звільнялися навіть від військової службы.

Судили на змаганні особливі виборні особи. Для перемігших драматургів було встановлено три нагороди. Драматург, котрий зайняв на сос тязании місце, вважався потерпілим поразка. Крім гонорару, драматург отримував потім від держави як нагороди вінок з плюща. Перед хорегов, які підготували хор для перемігших драматургів випадала велика честь. Такий хорег мав права спорудити пам'ятник до своєї перемоги. У цьому пам'ятнику писали час уявлення, ім'я перемігшого драматурга, назва його п'єси, і навіть ім'я хорега. Результати змагань вносилися дидаскал***, який зберігався чи державній архіві Афин.

2. Середньовічний фарс

Середньовіччя , як правило , ми уявляємо жахливим , темним , але ми весь час забуваємо , що ця епоха мала багато світлого та веселого – дійсно поруч з темними забобонами , покаяннями , безпримірною жорстокістю завжди знаходилося місце для бешкетного , часом досить грубого та цинічного жарту , так же як і тижні постів змінювалися на тижні нестримних ярмаркових веселощів . В культурі середніх віків пафос затвердження та звеличення уживався з мотивами розкриття та розвінчання . Особливо це явище розцвіло наприкінці середньовіччя , в часи бурних та багатозначних потрясінь та зсувів у тодішньому соціумі . В ті часи з’явилася та окріпла культура міст та розквітали всілякі сатиричні та комічні жанри , в тому числі театральні . Самі цінні з історичної та пізнавальної точки зору є фарси . Фарс виник раніше , але розквіт у пору пізнього середньовіччя .

Театр займав помітне місце у повсякденному побуті середньовічної людини , так що серед фігур середньовічних мешканців є не тільки лицарі , купця , ченця , селянина , а й фігура актора – забавника та блазня . середньовічний актор був невід’ємною частиною суспільства ; він розважав і на подвір’ї замка лицаря , і на міській площі , і , навіть , у стінах монастиря . Без актора не відбувалося жодної важливої події чи то ярмарок , чи свято , чи то коронація , чи то приїзд іноземних гостей .

Окрім світського театру існував і театр духовний – його породила утилітарна потреба богослужіння : люди вже не розуміли латину , вона була недоступна народу , тому слова богослужіння не просто вимовлялися , але вони тут же й інсценувалися , обгравалися. Цей яскравий театр еволюціонував , він вийшов з церкви на паперть , а потім і на соборну площу , відмовившись при цьому від латини та перейшовши на загально доступну мову натовпу .

Розвиток середньовічного театру та фарсу разом з ним нерозривно пов’язаний з містом та з його мешканцями , які були і акторами і глядачами . Але культура середньовічного міста не була виключно веселою та бешкетливою , тому в жартах була іноді і низька заздрість , і похмура розлюченість , а іноді просто прагнення не тільки осміяти все низьке та ретроградне , а брутально познущатися над будь-якими моральними нормами , обплювати їх , збочити . Театр не тільки оголяв та розвінчував , а й попереджав , навчав . Причому це нерідко уживалося у одному й тому ж фарсі .

Коли саме зародився середньовічний театр сказати складно , але у ХІІІ сторіччі створюються сцени та діалоги , що виводили на помост тих чи інших представників верст та професій , з’являються традиційні фігури . Але ці сцени ще не наповнені напружено інтриги , в них нема дії , хоча , треба сказати , що ці сценки користувалися повагою у глядачів . Однак такі сценки підготували гарний грунт для подальшого розвитку комічного театру. На цьому грунті і виникли мораліте – п’єси дидактико-алегоричного характеру , гостро сатиричних п’єсок – соті та власно фарси .

Існує теорія , за якою фарси виникли з містерій , де обгравалися біблійні сюжети . Серед таких сцен іноді зустрічалися комічні : наприклад зображення торговців , що сваряться серед храму , то бійку солдат за одяг Христа , то кумедні вихиляси паралітика. Ці живі сцени виросли на біблійному сюжеті , але сильно перероблені перетворювалися у веселу інтермедію . В текстах деяких містерій , які дійшли до нас часто робились помітки , що в цьому місці треба вставити фарс . Середньовічні хроніки іноді пригадують про те , що одночасно з містерією виконувався фарс (наприклад фарс “Мельник, чию душу чорт в пекло затянув” йшов одночасно з “Містерією про святого Мартіна”) .

Існує інша точка зору , що фарси старші за містерії . Вони могли виникнути ще на початку ХІІ сторіччя , або на початку наступного , окрім того в хроніках та текстах містерій на фарс вказують , як на жанр , що склався , котрий використовується в цих грандіозних багатоденних святах якими були середньовічні містерії. Окрім того , треба зазначити , що фарси не мають ніякої аналогії з біблійними сюжетами .

Фарси , на думку А.Міхайлова , є продуктом самоусвідомленням мешканців місця , їх зацікавленістю до повсякденного життя своїх співгромадян , негайною потребою висміяти все , що було в ній кумедного та безглуздого , зобразити у реальному світлі всіх , хто надягає на себе маску благочестя . В фарсі ми знаходимо й чисто народні риси – не тільки критичний погляд на тих , хто має владу , а й невичерпна веселість , готовність до не завжди безобразливому жарту до зухвалості.

Бешкетні траверсі та ризиковані алегорії , які властиві карнавальній культурі сильно впливали на драматургію фарсу . Фарсові вистави були невід’ємною частиною карнавалу . Але фарс не є адекватним культурі карнавалу . Фарс не є суто карнавальною виставою , він непритаманний алегоризму іншого драматичного жанру – моаліте . В значно більшому ступені з духом карнавалу пов’язані соті . Жанр соті був гостро сатиричним жанром , який виріс з пародійних сатиричних монологів та діалогів , соті показував дійсність свідомо недоумкуватою, і навіть взагалі вивернутим задом на перед . Але виконувалися соті акторами особливого амплуа – блазнями ( “дурнями” та “дурами” ) , які носили спеціальний одяг з дзвониками . Актори в соті , на відміну від фарсу , втілювали не живих людей , чи версти або професійні типи , а цілі соціальні інститути – церкву , лицарство , королівську владу , папський Рим .

Соті , фарси та містерії вже не могли виконуватися групою аматорів , що не мали професійної підготовки ; тому наприкінці середньовіччя з’явилася потреба утворення напівпрофесійних груп. Групи ці були , звичайно , аматорськими , бо вистави йшли тільки по святах .

Містерії вимагали особливих прийомів , тут на першому місці був декоратор та творець сценічних ефектів . Виконання містерій , як правило , затягувалося на декілька днів і вимагало великої кількості акторів . На відміну від містерій фарси ставилися набагато простіше ( як правило в фарсах грало 3-4 актора , іноді навіть 2 як в фарсі “Хлопчик та сліпий”) Цьому сприяв і стійкий стереотип , що склався в середині XV століття міського життя з постійними ярмарками , престольними святами і т.п. , які були вже неможливі без виконання фарсів і соті . Склалися й специфічні театральні об’єднання , в надрах яких і складався репертуар . Таких об’єднань було багато – кожне місто могло мати свою трупу . Актори , що входили до цієї трупи були місцевими мешканцями , мали якусь професію і не схильні були кудись їздити . Частіше за все такі об’єднання складали колишні школярі - студенти . Ядром театральних комедійних труп стали молоді правники – клерки судових палат міських парламентів , службовці , помічники адвокатів і т.п. Часто назви театральних труп самі казали про професію членів трупи – так у ХІІІ сторіччі виникла в Парижі славетна “Базошь”, так тоді називалася будівля суду .

В Парижі існували й інші трупи , так в останні роки правління божевільного Карла VI ( 10-і роки XV сторіччя ) виникла театральна корпорація – “Безтурботні хлопці” “Безтурботні хлопці”. влаштовували яскраві та шумні “свята дурнів” , один з яких Віктор Гюго описав в ”Собор Паризької Богоматері”.

Як я вже казав , майже кожне крупне місто мало свою трупу , тому в гастролях не було необхідності . Але якщо не їздили актори , то мандрували п’єси . Обмін репертуаром особливо підсилився з винаходом книгодрукування . Дуже часто це були такі собі “піратські” копії текст яких був швидко надрукований стенографістом конкуруючої трупи або типографістом . Звичайно , що такий на скору руку записаний текст був недосконалим – в ньому було багато пропусків , помилок , а іноді навіть нісенітниці . Однак нам доводиться обходитсь тільки цими джерелами , які до нас прийшли . Такі “піратські” книжки були надруковані готичним шрифтом , іноді був кумедний малюнок . Тиражі таких книжок були мізерними . Окрім цього їх мало хто зберігав , так трупа поставивши фарс викидали затерту книжку кудись в комору