§ 8. Охорона права власності на природні ресурси

Охорона права власності на природні ресурси здійснюється шляхом встановлення відповідних правових норм і застосування санкцій до осіб, що не виконують їх вимог.

Порушення права власності являють собою порушення суб'єк­тивних прав, правомочностей власника, перешкоджання їх здійс­ненню. Характерним при цьому є застосування примусових заходів щодо правопорушників, настання юридичної відповідальності.

108

Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

Саме юридична відповідальність складає зміст охорони права влас­ності на природні ресурси. Охорона права власності на той чи інший природний об'єкт є відповідною реакцією на порушення даного права, які можуть бути найрізноманітнішими і за формою, і за змістом.

Серед посягань на право власності на природні ресурси не­обхідно розрізняти порушення суб'єктивних прав власника (права володіння, права користування і права розпорядження) і заподіян­ня шкоди, збитків самим об'єктам права власності.

Найбільш поширені порушення суб'єктивних прав власника природних ресурсів — це угоди з купівлі-продажу, дарування, обміну та ін., а також їх самовільне використання, самовільне за­хоплення. Слід відрізняти угоди з природними ресурсами, що по­рушують право розпорядження власника, від угод, укладених самим власником з порушенням правил, встановлених законодавством для укладання таких угод. У першому випадку це будуть угоди, що порушують право власності. Вони повинні визнаватися недійсни­ми за нормами Цивільного кодексу України¹. Сторони, винні у вчи­ненні даних угод, приводяться у первісне становище, природні об'єкти повертаються за їх належністю без відшкодування витрат, вчинених за час незаконного користування, а все незаконно отри­мане за угодою стягується в дохід власника. Особи, винні у вчиненні таких угод, можуть бути притягнуті до адміністративної відповідаль­ності (статті 47—50' КпАП України).

Згідно зі ст. 239 Кримінального кодексу України кримінальна відповідальність передбачена за забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров'я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціаль­них правил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля. Передбачено кримінальну відповідальність і за незакон­не видобування корисних копалин (ст. 240 КК України).

Найбільш поширеним видом відповідальності за порушення екологічного законодавства є адміністративно-правова відпо­відальність, що настає за наявності в діях винних осіб адміністра­тивних проступків, докладний перелік яких міститься в чинному

¹ Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 року "Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення зако­нодавства про охорону природи" //Рад. право. —1990. —№ 7; Постанова Пле­нуму Верховного Суду СРСР від 7 липня 1983 року № 4 "Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи" (зі змінами і доповненнями).

109

Загальна частина

екологічному і адміністративному законодавстві. Так, розділ 6 КпАП України передбачає підстави і порядок притягнення винних осіб за вчинення проступків, що порушують право власності на відповідні природні об'єкти. Винні посадові особи і громадяни підлягають штрафу, що накладається компетентними органами у встановленому законом порядку.

Цивільно-правова відповідальність за порушення права влас­ності на природні ресурси настає звичайно за наявності факту за­подіяння майнової шкоди. Мова тут іде насамперед про відшкоду­вання збитків, завданих викупом чи тимчасовим зайняттям природ­них об'єктів, а також обмеженням прав власника, погіршанням якості природного об'єкта чи приведенням його в непридатний стан для використання за цільовим призначенням внаслідок нега­тивного впливу, викликаного діяльністю інших осіб. Збитки підля­гають відшкодуванню власником у повному обсязі за правилами і нормативами, встановленими чинним екологічним законодавст­вом. Крім відшкодування прямих збитків власник природного об'єкта має право на компенсацію упущеної користі і неодержаних доходів у вигляді, наприклад, втрат сільськогосподарського і лісо­господарського виробництва або витрат по підвищенню родючості ґрунтів.

Розділ VI

Право природокористування (загальні положення)

= § 1. Поняття права природокористування

Конституція України надає громадянам та іншим особам для за­доволення своїх потреб право користуватися природними об'єкта­ми, що належать на праві державної, а іноді приватної та комуналь­ної власності відповідно до закону, не погіршуючи екологічну си­туацію та їх природні якості (статті 13,41).

Законодавство України гарантує громадянам право загального користування природними ресурсами для задоволення життєво не­обхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріаль­них тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, пе­редбачених законодавством.

У порядку спеціального використання природних ресурсів гро­мадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у во­лодіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, — на пільгових умовах (ч. З ст. 38 Закону України «Про охорону навколишнього природного середови­ща»). Таким чином, в екологічному законодавстві застосовуються терміни «використання» і «користування» природними ресурсами. Згідно з вищенаведеною статтею Закону «Про охорону навколишньо­го природного середовища» термін «використання» природних ре­сурсів за змістом ширший, ніж «користування», бо включає в дея­ких випадках крім правомочності «володіння» ще й розпоряджен­ня природними ресурсами. Це має місце у випадках користування природними об'єктами на праві приватної власності (передача їх в оренду або суборенду).

При взаємодії людини з природним середовищем відбувається вилучення з нього всього необхідного для життєдіяльності людини, яка вживає, пристосовує, переробляє природні об'єкти з урахуван­ням своїх потреб. Усе це називають природокористуванням у ши­рокому розумінні цього слова. Однак воно не обмежується тільки споживанням або експлуатацією природних об'єктів, бо поши-

111

Загальна частина

рюється також і на використання тих природних ресурсів, їх комп­лексів, які забезпечують здоровий спосіб життя, духовні і естетичні потреби, відпочинок, відновлення фізичних і духовних сил. У літе­ратурі «природокористування» розуміють як використання корис­них для людини властивостей довкілля — екологічних, культурних, оздоровчих та інших. Тому до змісту «природокористування» вхо­дять різноманітні його форми — екологічна (провідна форма), еко­номічна, культурно-оздоровча¹. Таке використання природних об'єктів і їх комплексів регулюється нормами екологічного права. Система цих норм називається правом природокористування. Воно розглядається у трьох аспектах: як правовий інститут — сукупність норм, що регулюють права і обов'язки природокористувача та інших осіб; як правовідносини; як суб'єктивне право, що належить конкретному природокористувачу.

У юридичній літературі деякі автори в суб'єктивне право зем­ле-, водо-, лісо-, надрокористування включають і право володіння, і право управління, і право розпорядження. Дійсно, природокори-стувачам належать такі правомочності. Але все це не можна вважати правом користування, бо згадані правомочності мають місце поряд з правом користування. Таким чином, сукупність усіх перелічених правомочностей у природокористувачів не можна називати правом користування. Виходячи із узвичаєних у праві понять і термінології, під суб'єктивним правом природокористування слід розуміти забез­печену законом можливість безпосередньої експлуатації природно­го об'єкта з метою одержання певних благ. Для усунення терміно­логічної плутанини доцільно всю сукупність правомочностей, що належать конкретному природокористувачеві, і покладених на ньо­го обов'язків називати не «правом землекористування», «правом водокористування», а відповідно «землекористуванням», «водоко­ристуванням» тощо. Терміни «право землекористування», «право водокористування» або «право природокористування» повинні за­стосовуватися лише для позначення відповідної сукупності норм, тобто для позначення об'єктивного, а не суб'єктивного права. Ос­таннє доцільно називати правомочністю (користування землею, во­дою, лісами тощо) як правом безпосередньої експлуатації об'єкта. Тому виклад загальних питань здійснено з урахуванням цих ас­пектів, бо в процесі використання природних об'єктів за певних умов застосовуються названі поняття.

Суб'єктивне право природокористування визначає можливу по­ведінку суб'єктів у межах екологічного законодавства по вилучен-

¹ Див.: Петров В. В. Зкологическое право России. - М.:БЕК, 1995. - С. 143.

112

Розділ VI. Право природокористування (загальні положення)

ню корисних властивостей і якостей об'єкта з метою реалізації своїх екологічних інтересів. Прикладом суб'єктивного права природоко­ристування може бути право суб'єкта вирощувати ті або інші сіль­ськогосподарські культури, будувати будинок чи споруду за власним проектом, проводити внутрішньогосподарське розміщення посівів, насаджень, доріг, підсобних споруд, добувати загальнопоширені ко­рисні копалини тощо. До його обов'язків належать: неухильне дотри­мання положень екологічного законодавства, що регулює раціональ­не користування природними об'єктами недопущення порушень екологічних прав і законних інтересів інших суб'єктів; внесення зборів за використання природних об'єктів тощо.

Обов'язки не слід включати до змісту суб'єктивного права приро­докористування, оскільки складається враження, що захист прав природокористувачів означає і захист їх обов'язків. Але ж обов'язки захисту не потребують, бо це вимушена поведінка суб'єкта. Держа­ва вимагає їх неухильного виконання, застосовуючи при цьому юри­дичну відповідальність у разі їхнього невиконання.

Таким чином, під суб'єктивним правом користування природ­ним об'єктом розуміють передбачену законом можливість безпо­середньої експлуатації такого об'єкта з метою вилучення з нього корисних властивостей і якостей для забезпечення певних інтересів природокористувача.

Право природокористування розвивалося шляхом формування і вдосконалення права користування окремими видами природних об'єктів, а саме: права землекористування, права водокористуван­ня, права лісокористування, права користування надрами, права користування тваринним світом тощо. Незважаючи на певну спе­цифіку, ці види права природокористування мають спільні ознаки. До того ж усі природні об'єкти тісно пов'язані між собою в навко­лишньому природному середовищі і, як правило, не можуть існу­вати окремо один від одного. Це дає змогу всі правові норми, що закріплюють загальні положення права користування різними ви­дами природних об'єктів, об'єднати в правовий інститут.

Крім того, до складу цього правового інституту входять також правові норми, які регулюють відносини з комплексного викори­стання різних видів природних об'єктів. Таким чином, під правом природокористування слід розуміти інститут Загальної частини екологічного права, в якому об'єднані норми, що визначають спільні положення для права користування всіма видами природ­них об'єктів, включаючи і норми, які регулюють їхнє комплексне використання.

113

Загальна частина

Безпосереднє спілкування людини з навколишнім природним середовищем, наприклад вдихання атмосферного повітря, задово­лення естетичних і подібних їм потреб, виступає як природниче право, навіть коли воно не чітко визначено в законодавстві. Підтри­мання навколишнього природного середовища в нормальному стані забезпечує реалізацію громадянам їх права на безпечне дов­кілля. При цьому можна твердити про право громадянина на без­печні умови життя і ставити питання про їх захист. Порушення сприятливих умов навколишнього природного середовища є відно­синами, що мають суспільний характер.

Про охорону права природокористування можна говорити і у випадках господарського та іншого користування явищами приро­ди, що не підлягають контролю, наприклад про силу вітру соняч­ної енергії тощо. У даному випадку не природні процеси, а конк­ретні суспільні відносини є визначальними, і, таким чином, існує право користування, своєрідне за рядом ознак. У юридичній літера­турі таке право користування природними об'єктами називають за­гальнодоступним. Це поняття включає також випадки, коли експлу­атація природного об'єкта ніяк не впливає на його стан. У інших випадках, навіть коли природний об'єкт, що експлуатується, за своїми фізичними властивостями не піддається індивідуалізації, — він не може бути об'єктом права власності, право користування ним не можна вважати загальнодоступним. Закон певним чином регу­лює використання таких природних об'єктів, як, наприклад, атмо­сферне повітря, причому навіть з моменту виникнення права ко­ристування відповідним об'єктом з будь-якою метою.

Загальнодоступне право користування природним об'єктом ніким не надається і не припиняється, але воно підлягає захисту. Тому недопустимо, наприклад, впливати в суб'єктивних інтересах на погоду або клімат планети, оскільки при цьому порушується за­гальнодоступне право користування.

Особливості права користування окремими видами екологічних об'єктів викладені у відповідних розділах Особливої частини підручника.

Переведення економіки України на ринкові відносини обумов­лює необхідність розширення змісту права природокористування. Зокрема, дозволено використання природних об'єктів на умовах оренди, впроваджено диференційований збір за користування при­родними об'єктами і за забруднення природного середовища у про­цесі здійснення права природокористування; більшість правомоч-ностей природокористувачів наближені до правомочностей влас-

114

Розділ VI. Право природокористування (загальні положення)

ників природних об'єктів, оскільки для природного середовища за екологічними факторами це суттєва правова форма належності природних об'єктів, які використовуються.