15. Запровадження християнства у Київській Русі, його вплив на духовну культуру.

Князь Володимир був видатним державним діячем і полководцем, одним із засновників Давньоруської держави. Він увійшов в історію і як Володимир Хреститель, що запровадив на Русі християнство, зробив його офіційно релігією в Київській державі.

Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов’янських земель. Візантійські джерела повідомляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860р. Християнкою була бабка Володимира – Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів – проголошення Перуна верховним богом

Київській Русі – не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв’язків з іншими, у більшості, християнськими країнами. Тому в середині 80-х pp. X ст. київський князь помалу схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії – християнства. Спочатку християнство прийняли сам Володимир та його найближче оточення. Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, яке поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі плинув повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв’язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Християнство сприяло поширенню письменства, а відтак розвитку різних наук, але в межах релігійних догматів. З’являється літописання, іконопис, кам’яне будівництво та ін.

16. Київська Русь як соціокультурна система.

Київська Русь або Давньоруська держава (старосл. Рѹсь, ср-грец. Ῥῶς, пізніше Ῥωσία); 9 століття — 1240) — період в історії Великого князівства Руського, середньовічної монархічної держави у Східній Європі, коли його столиця, тобто престол великого князя, знаходилася у Києві.

Велике князівство Руське виникло у IX столітті в результаті об'єднання східнослов'янських племен (русі) під єдиною владою. Серед перших правителів літописи називають князів династії Рюриковичів. В період Київської Русі Велике князівство Руське займало територію від Таманського півострова на півдні, Дністра і верхів'їв Вісли на заході до верхів'їв Північної Двіни на півночі.

Історики часто ділять політичну історію Давньоруської держави на три періоди[2]. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 року, коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 році. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 році. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва — Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).[3] Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 році захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва впало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 році ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.