51. Народницький період національно-культурного відродження, його характерні риси та ознаки.

В народницький період культурного відродження в середовищі української інтелігенції викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність». Керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції. Центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство. Провідну роль у процесі відродження відіграв Т.Шевченко.

Тут слід виділити 2 періоди: 1) романтичний – діяльність Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки) та 2) пози¬тивістський – культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60-80-ті).

Народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель, що стало передумовою культурного і політичного об’єднання українства. Заснування Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873) дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. За ініціативою П.Чубинського було видано 7-томну працю «Труды етнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край».

Після придушення польського повстання 1830-1831 рр. на Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережжя, центром українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ.

Навколо Київського університету (1834) згуртувалася група молодих талановитих романтиків, що проявляли інтерес до українського народу (професор М.Костомаров, письменник, історик, етнограф П.Куліш, культурні діячі В.Білозерський та М.Гулак, етнограф П.Маркевич).

В грудні 1845 року Гулак і Костомаров заснували політичну таємну організацію «Кирило-Мефодіївське братство», до якого пізніше увійшов Шевченко, їх думки про суспільний розвиток і долю України викладені в «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), яка є політичним маніфестом братства. Члени товариства виробили ідеологію українсько-слав’янського відродження. На Їх думку, всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами подібно тим, що є у США. Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була піти Україна.

Братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного розвитку.

Із забороною братства центр українського національно-культурного руху на деякий час перемістився у Петербург. Там осіли після заслання Кирило-Мефодіївці: Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут була відкрита українська друкарня (допомогли поміщики Тарнавський і Ґалаґан) і розпочалося систематичне видання творів українських письменників (Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Куліша, М.Вовчок). В Петербурзі видавався українською мовою щомісячний журнал «Основа» (ред. Біломорський) – головний друкований орган національно-культурного руху.

На сторінках журналу друкувалися праці Костомарова, в яких він виклав концепцію про «дві руські народності», де доводив окремішність української культури і світогляду. Він вбачав в українців «сильно розвинений індивідуалізм», нахил до ідеалізму, глибоку внутрішню релігійність і демократизм, замилування до свободи, нехіть до сильної влади.

На початку 60-х рр. сформувалась народницька ідеологія на Україні. Її завдання – повернутись обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода різночинна інтелігенція створює свої товариства, так звані громади, голов¬ним завданням яких було поширення освіти. Перша українська громада виникла у Києві під керівництвом молодого історика В.Антоновича. До неї ввійшли відомі українські громадські та культурні діячі М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, Ф.Вовк, І.Касіяненко, М.Лисенко, О.Кониський. За прикладом київської подібні організації виникають у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та ін. містах. Їх об’єднувала віра в досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу.

Вони створили цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, пуб¬лікували кращі зразки усної творчості. Вели українознавчі дос¬лідження й займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням україно-російського словника.

Але почався наступ самодержавства, яке боялося зміцнення національних основ духовного життя на Україні. В 1862 році недільні школи були закриті. Уряд забороняє друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою (циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва 1863 року).

У 70-х рр. відбувається відродження громадського руху на Україні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. Розгорнулася робота за вивчення економіки, історії, географії, фольклору, надруковано ряд фундаментальних праць (С.Подолинський, О.Терлецький, М.Зібер, М.Павлик, І.Франко, М.Драгоманов).

У пробуджені національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові праці з історії і етнографії України, фольклористики та мовознавства: «История Малоросии» М.Маркевича у 5-ти томах, дослідження М.Костомарова («Б.Хмельницький», «Руїна», «Мазепа і мазепинці»), П.Куліша («Записки о Южной Руси», «Исторія України від найдавніших часів»). В.Антонович очолює товариство «Нестора-літописця», був автором численних праль з історії, археологи, етнографії.

Цементуючою основою єдності української культури об’єктивно виступала українська літературна мова. Важливим чинником її розвитку стали наукові і мовознавчі праці та навчальні посібники з історії, граматики української мови (О.Потебня, П.Житецький, А.Кримський).

Провідна роль у розвитку українського мовознавства належить О.Потебні (1835-1891), який створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. В своїх працях «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870), «Мова і народність» відстоював право національних культур на «самостійне співіснування та розвиток», тобто на суверенність. Для усвідомлевия підвалин української національності необхідно насамперед добре засвоїти українську мову – без її вивчення всякі інші українські змагання за незалежність будуть нездійсненими.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова. Т.Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, а М.Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.

М.П.Драгоманов (1841-1895) заклав теоретичні засади, на яких грунтувався визвольний рух кінця XIX- поч. XX ст. Істо¬рична заслуга Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови.

У своїх публіцистичних статтях («Шевченко, українофіли, соціалізм», «Неполітична політика» та ін.) обстоює ідеї про можливість політичної та національної автономії України. Він вважав, що «без політичної самостійності чи автономії не може бути і автономії національної». У статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. На думку вченого, українці повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насамперед Україні. «Освічені українці – писав він – як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу. Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що втрачається не для досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною» .

В травні 1876 року Драгоманову та Чубинському було заборонено проживати в петербурзькій та московській губерніях, а також на Україні. Тоді ж був підписаний «Енський указ» про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо. Невдовзі Драгоманов емігрує за кордон, де у Женеві видавав український громадсько-політичний альманах «Громада» (1878-1882).

Важливим фактором прогресу української культури став театр, який протидіяв русифікації, прищеплював масам любов до української мови.

В 60-х рр. XIX ст. «Аристократичне товариство» в Елисаветграді вперше на Україні поставило п’єсу Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х рр. – оперу С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У 1882 році тут за допомогою і при участі М.Кропивницького (1840-1910) був створений профе¬сійний театр. До провідної трупи увійшли провідні зірки української сцени – М.Садовський (1856-1933), П.Саксаганський (1859-1930), М.Заньковецька (Адасовська 1854-1934). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові. В Києві діяв аматорський театр, де починали М.Лисенко (1842-1912) та М.Старицький (1840-1904).

Слухачів кращих оперних сцен Європи і Америки вражали своїм талантом співачки сестри Крушельницькі – Ганна (1887-1965) і Соломія (1872-1852)

Архітектура. З другої половини ХІХ ст. втрачається стильова єдність архітектури що зумовлено швидкими темпами зростання міст великими масштабами забудови. У багатьох містах України так само як і в європейських країнах, у житловій забудові домінує еклектика, тобто довільне, механічне поєднання різних архітектурних стилів (не тільки в різних об’єктах, а також в одній будові). Серед різних фаз еклектизму особливо поширюється т.зв. «віденський неоренесанс» або «віденське бароко», що складає загальне архітектурне обличчя наших найбільших міст Києва, Одеси, Харкова, Львова, Чернівців, Херсона. Зокрема у цьому стилі побудовані найбільші міські театри Києва, Одеси, Львова та інші громадські будинки у великих містах.

При забудові Києва домінує стиль «французького відродження». У такому стилі споруджено будинок філармонії (1882), колишній будинок Купецького зібрання, (архіт. В.Ніколаєв), український драматичний театр їм.І.Франка (1898, архіт. Г.Шлейрер), оперний театр (1897-1901 архіт. В.Шретер), форми якого нагадують велику оперу в Парижі (архіт. Т.Гарнве). У візантійсько-російському стилі збудовано Володимирський собор м.Києва (1852-1896, архіт. І.Шторм, П.Спарро, О.Беретті, В.Ніколаєв).

У II пол. ХІХ ст. в українській скульптурі переважають малі форми. Скульптор Л.Позен (1849-1921) створив низку жанрових, станкового характеру реалістичних композицій з життя українського села, історії народу («Кобзар», «Переселенці», «Запорожець у розвідці», «Скіф» та ін.) Серед його монументальних творів – памятники І.Котляревському (1896-1902) та М.Гоголю (1913-1915) у Полтаві. У жанрі скульптурного портрета успішно працювала П.Забіла (1830-1917) мармуровий портрет Т.Шевченка, пам’ятник М.Гоголю в Ніжині та ін. Реалістичну традицію в монументальній скульптурі успішно розвивав М.Микешин (1835-1896): пам’ятник Б.Хмельницькому

В образотворчому мистецтві особливо поширеним був жанр пейзажу (худ. В.Орловський, С.Світославський, П.Левченко). Найбільш відомим був художник С.Васильківський (1854-1917). Його пейзажі – «Козача Левада» (1893), «Дніпровські плавні» (1896), «По Донцю» (1901).

Музичну культуру успішно розвивали композитори П.Сокальський (1832-1887) (опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна», обробка українських народних пісень), П.Ніщинський (1832-1896) – музична картина «Вечорниці» до драми Шевченка «Назар Стодоля», М.Аркас (1852-1909) – опера «Катерина».

Талановитим українським композитором був М.В.Лисенко (1842-1912). Широко відомі його опери «Наталка-Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба»; вокальні твори під назвою «Музика до «Кобзаря» Шевченка», романси на слова І.Франка, Л.Українки, М.Старицького. Продовжувачі Лисенка – композитори К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, С.Людкевич.