53. Просвітницька діяльність громадівських організацій в Україні.

Поступово зусиллями В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Русова, М.Подолинського відновлюється громадівський рух у вигляді Старої Громади. Під її егідою починається видання архівних матеріалів з української історії, фольклору й етнографії, засновуються музеї, бібліотеки, періодичні видання. Прийняття Емського указу 1876 року завдало важкого удару національній справі, спричинившись до третього антракту в українській культурно-освітній справі (1876-80-ті роки)

Четвертий період (останні десятиліття XIX століття): з`являється покоління українців, які, не задовольняючись самою культурницькою діяльністю, намагались здобути для українського народу політичні й національні права – шляхом визвольної боротьби, нерідко взаємодіючи із всеросійським рухом. Цей період суттєво відрізняється від попередніх, через що потребує окремого розгляду.

Одночасно з головними напрямами просвітницько-педагогічної діяльності (меценатство, освітньо-педагогічні дискусії, відкриття народних шкіл, створення підручників, посібників, літератури для народу з різних галузей знань, організація благодійних вечорів, концертів, вистав, створення бібліотек, відстоювання на державному рівні прав української мови тощо) активізувалось культурно-освітнє життя університетів (Харківського і Київського).

Серед напрямів громадівської просвітницької діяльності простежується наповнення української школи європейськими гуманістичними ідеями з пріоритетом загальнолюдських цінностей над національними; набуває все більшої ваги орієнтація школи на національну самобутність; українська мова як обов`язкова поширюється в початковому навчанні українських дітей; відбувається деполітизація освіти.

Основу педагогічних поглядів репрезентативних постатей педагогів-гуманістів XIX ст. склала ідея народності, теоретично обгрунтована в історико-педагогічних, літературознавчих, історичних і художніх творах. Такі ж устремління проникають і в поміщицьке середовище, а також у школи, відкриті поміщиками. Зростає активність цього процесу. Діяльність недільних шкіл стає одним з найяскравіших виразів давнього прагнення українського суспільства до освіти.

Значних успіхів досягнено: в організації недільних шкіл, у відкритті сільських училищ; у заснуванні періодичних видань і альманахів (“Хата” (1860), “Основа” (1861-1862), “Чернігівський листок” (1861-1863), ”Киевский телеграф” (1875-1876), “Правда” (Львів, 1867), “Громада” (Женева, 1877) та ін.); у підготовці підручників для народних шкіл; у виданні книжок для народу з різних галузей знань; у підготовці наукових, публіцистичних, методичних праць з усіх галузей науки та освіти.

Питання виховання, народної освіти стали найзлободеннішими суспільними проблемами. Обговорення їх не полишало сторінок періодичної преси, викликало до життя цілу низку спеціальних педагогічних журналів із теоретико-методичними статтями з проблем навчання, виховання, освіти, що збагатило педагогічну думку; навіть такі журнали, як “Морской сборник”, “Сын отечества”, “Основа”, приділяли освітньо-педагогічним проблемам багато уваги.

Великого значення набули теоретичні праці українських педагогів, особливо М.Костомарова, П.Куліша, М.Білозерського, І.Павлова, В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Потебні, О.Кониського, І.Нечуя-Левицького; в творах цих та інших авторів, у їхніх усних виступах звучав ідеал української народної школи як виховного і розвиваючого закладу, заснованого на особливостях українського життя, пов`язаного з національними традиціями українського народу. Рідна мова, рідна природа, історія – саме це найбільше повинно було ставати об`єктом вивчення в школі. Зусиллями педагогів-просвітителів створюється струнка, цілісна і цінна система навчання, яка охоплює найсуттєвіші проблеми освіти й виховання.

Виступаючи з нагоди 30-ліття літературної діяльності М.Драгоманова, І.Франко сказав: “Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт зватися освіченим народом”. У цьому плані ми тільки на підході до “освічености”.

Кирило-мефодіївці й старогромадівці працювали вчителями, наставниками, просвітителями, провідниками народу. Освітньо-педагогічною діяльністю, друкованим словом, публічними виступами вони впливали на самосвідомість народу, вказуючи йому на інший, ширший світ, показуючи, “до чого йде тепер наука і якої праці та любови чекає тепер від них наш народ”.

Літературно-публіцистична спадщина педагогів-громадівців – це значний внесок у висвітлення історії вітчизняної освіти й педагогічної думки XIX ст. Цей внесок, зокрема, полягає в створенні ними теоретичних засад політичної наукової, літературної, педагогічної думки в Україні, яка орієнтувалась на пріоритет загальнолюдських цінностей, проте на ґрунті самобутніх національних чинників, а також на широке використання здобутків європейської і світової культури та науки.

Імена сподвижників українського відродження ХIХ століття повинні посісти належне місце також і в історії української педагогічної думки в Україні.