48. Генезис та періодизація національно-культурного відродження в україні наприкінці XVIII-початку XX ст.

Національне відродження — важливий чинник сучасного політичного життя і в багатонаціональних державах, і в міждержавних зв'язках. Головна передумова національного відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, в тому числі українського.

У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язується з виходом у світ "Енеїди" І.Котляревського (1798 p.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками — Г.Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою основою, що стимулювала їх зусилля, став Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури. Національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з іменем М.Шашкевича, який майже через 40 років після появи "Енеїди" видав разом з однодумцями з гуртка "Руська Трійця" альманах "Русалка Дністровая", започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження в Україні у XIX ст. дещо застарілі й вимагають відповідної корективи. Сучасні дослідники історії українського національно-культурного відродження вважають, що воно у Східній Україні розпочалося на два-три десятки років раніше до появи "Енеїди" І.Котляревського, тобто в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д.Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження потрібно шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Ця традиція збереглася передусім на Гетьманщині та у Слобідській Україні. Саме тут відроджувалась національна культура, зокрема література і народна поезія. Другим важливим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIIIст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, які захопилися ідеями народності на початку XIX ст., були чехи, сербита поляки. Саме в їх середовищі були опубліковані праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні праці з'явилися і в Росії. Зацікавлення історичним минулим народу стали вагомою причиною появи українського романтизму, що розвивався у загальноєвропейському та словенському руслі. Романтизм як художній метод склався наприкінці XVIII — початку XIX ст. і поширився як напрям (течія) у літературі та мистецтві Європи і США. Поява романтизму пов'язана з виникненням та піднесенням антифеодальних національно-визвольних рухів. У боротьбі за утвердження нових естетичних принципів прихильники романтизму виступили проти раціоналістичних догм класицизму, висунувши на перший план духовне життя людини. Вони вдавалися до зображення незвичайних явищ і обставин, виняткових героїв, наділених сильним характером і пристрастями.

Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації національного відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І.Лисяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), модерністський (1890—1914 pp.). Хронологія згаданого періоду новітньої історії України охоплює понад 130 років — від кінця існування козацької держави до Першої світової війни. На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської або польської шляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів". Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: "повернутися до козаччини". На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провіднрю його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу. Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик "повернутися лицем до народу". В той час в середовищі української еліти викристалізовувалася концепція про Україну "як етнічну національність", котру не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак у культурному аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, що по-різному виявлялися в окремі відтинки часу. Межі поширення руху на шляху національно-культурного відродження були зумовлені зовнішньо-політичними та внутрішніми українськими обставинами. На третьому, модерністському етапі генези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави. Внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних етапах його еволюції визначалася змістом української національної ідеї, сформульованої представниками національної еліти, що вийшла із середовища українського дворянства, письменників, діячів науки і культури, суспільно-політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення українського народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету. Наведену періодизацію національно-культурного відродження, на думку І.Лисяка-Рудницького, можна пристосувати і до Галичини. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-като-лицького духовенства як виразника національних інтересів українців (1780—1840 pp.). На другому етапі національно-культурного відродження виникло типове галицьке народництво, репрезентоване діяльністю "Руської трійці" та виходом у світ альманаху "Русалка Дністровая" (1837 p.). Третій період національно-культурного відродження у Галичині характерний започаткуванням національно-визвольних змагань напередодні та під час Першої світової війни. 49. Дворянський період національно-культурного відродження, його особливості.

В кінці XVIII ст. з’являється дворянство з колишньої козацької старшини, яка поступово русифікувалася. Представ¬ники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу та відновлення козацького війська, боролися за свої станові інтереси на рівні з російським дворянством.

На грунті станових дворянських інтересів виникає рух, що спирається на історичні традиції та історичні докази.

Серед освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу. Його побуту, звичаїв, обрядів, мистецьких здобутків. Йде збирання історичних матеріалів-літописів, хронік, грамот та інших державних документів та їх осмислення. Поступово формується українська національна ідея. Серед ентузіастів збирання історичної спадщини виділяються О.Безбородько, В.Рубан, М.Туманський, О.Мартос. На основі опрацьованих матеріалів з’явилися загальні праці з історії України: «Історія Малої Росії» (1-4 частини) Д.Бантиша-Каменського (1822 р.). М.Туманський опублікував документи з історії козаччини і видав «Літопис» Г.Грабянки.

У І чверті XIX ст., коли серед інтелігенції поширюється ідея національного пробудження, вийшов визначний історичний анонімний твір «Історія Русів» (1846), який спочатку приписали білоруському архієпископу Георгію Кониському. Цей твір зіграв важливу роль у формуванні національної свідомості українців. Це перша політична історія України до кінці XVIII ст. (Козачччина, Хмельниччина, Гетьманщина). ЇЇ пронизує ідея автономізму, республіканізму, протест проти національного поневолення. Автори відстоюють теорію природного права народів, в тому числі українського, на життя і свободу, на свою державність, на свою вольність і власність.

У Петербурзі з’являється «Опис весільних українських простонародних обрядів» (1777 р.) Григорія Калиновського, де звертається увага на життя народу, його побут, звичаї, традиції та обряди. Це започаткування української етнографії. Українська фольклористика пов’язана з ім’ям Миколи Цертелева, який в 1819 році видав свою збірку «Опыт собрания старинных малоросійских песней».

Одна за одною виходять три збірки народних пісень Михайла Максимовича (1804-1873) – першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності і фольклору: «Малоросійські пісні» (1827 р.), «Українські народні пісні» (1834 р.) та «Збірник українських пісень» (1849 р.).

До цього часу відноситься поява «Граматики малоросійського наречия» (1818 р.) Олексія Павловського – перша друкована граматика живої української мови.

«Архітектором» українського відродження вважається Василь Каразін (1773-1842) – один з засновників Харківського університету (5 січня 1805 р.) Статут університету передбачав створення наукових товариств, які мали досліджувати точні і філологічні науки, друкувати власні періодичні ввдання та наукові праці. Університет одержав широку автономію на зразок західноєвропейських університетів.

Національне відродження в галузі літератури пов’язане з творчістю І.Котляревського, автора поеми «Енеїда» (1798 р.) – першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. З появою творів Котляревського українська мова завоювала право на своє існування.

Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.В.Квітка-Основ’яненко (1778-1843). Його твори: роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Маруся», «Козир-дівка», «Сватання на Гончарівці» – є гостропсихолопчними, сатиричними. Разом з Квіткою в українську літературу прийшли українські письменники і поети-романтики Е.Гребінка, Л.Боровиковський, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко та ін..

Визначний історик України М.І.Костомаров відомий також як автор історичних драм і повістей: «Сава Чалий», «Переяс¬лавська ніч», «Чернігівка». Серед поетизованих переказів Євгена Гребінки (1812-1848) про минуле рідного краю виділяється його романтична поема «Богдан» – один з найкращих творів про Хмельницького.

Важливим чинником національно-культурного відродження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшло 210 книжкових видань, що складало половину всіх книжок, які вийшли в Росії.

В історії українського відродження важливу роль відіграв «Український Вестник» (1816-1819) – виходив щомісячно на 350 сторінках. Це був перший на Україні науковий та літературно-художній журнал. Він публікував твори П.Гулака-Артемовського українською мовою, за що був у 1819 році закритий урядом. Пізніше в Харкові виходять альманахи і збірники «Український альманах» (1831 р.), «Утренняя Звезда» (1838 р.), «Запорожская Старина» (1833-1838), «Украинский Сборник» (1838-1841).

Усі періодичні видання в той час виходили російською мовою. Лише у 1841 році Є.Гребінці пощастила видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка», що друкував твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Л.Боровиковського, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості.

Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграв світський театр, організаційне оформлення якого відбувалося в кінці XVIII- на початку XIX ст. Тематичний перехід від духовного до світського театру відчутний у трагікомедіях Ф.Прокоповича та Ю.Щербацького. Новий тип театру повчаний з появою так званого кріпацького театру (як ланка переходу від шкільного до світського театру). Найбільш відомий театр поміщика Трощинського в с.Кобинці на Полтавщині здобув славу «Нових Атен». Популярні трупи були в с.Качанівка Чернігівської губернії та поміщика Гавриленка в с.Озерки на Полтавщині. Театральні трупи також існували в Харкові, Полтаві, Ніжині, Києві, Одесі, Кам’янці-Подільському.

Підвалини професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві. Директором харківського театру став у 1812 році Квітка-Основ’яненко. До складу професійної групи входили такі талановиті автори як М.Щепкін, Т.Пряженковська.

На чолі Полтавського театру стояв І.Котляревський, з ініціативи якого Щепкін (1788-1863) був викуплений з кріпацької неволі. Він зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери, гри до сценічного реалізму. Був першим виконавцем Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалі-чарівнику». Знаменитими українськими акторами того часу були: К.Соленик (1811-1851) – на сценах Харкова, Полтави, Києва, Одеси; І.Дрейсін (1791-1888), талановитий оперний співак і відомий український композитор С.Гулак-Артемовський (1813-1873).

Архітектура. До кінця XVIII ст. тут панував класицизм. На початку XIX ст. на його зміну прийшов новий стиль – ампір, але поступився перед українськими будівничими традиціями при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набирали своєрідних українських прикмет.

Серед українських архітекторів того часу відомим був А.Меленський (1766-1833), який був головним архітектором Києва. Він перебудував головний корпус духовної академії, Миколаєвську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру. На Харківщині плідно працював П.Ярославський (1750-1810). За проектом професора Київського університету італійця О.Оберетті був збудований у класичному стилі головний корпус університету (1837-1842). В 20-30-х рр. у Львові у стилі ампір була побудована бібліотека Оссолінських, Львівська ратуша (1824-1835), Народний дім та ряд житлових будинків.

1801 року припиняється національне церковне будівництво через заборону Синоду Руської православної церкви. Останньою церквою української архітектури був Троїцький Собор Мотронинсього монастиря поблизу Чигирина (1801 р.) На зміну українській традиції у храмове будівництво приходить стиль ампір, а згодом – псевдовізантійський стиль.

Українська скульптура кінця XVIII- І пол. XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найбільш талановиті українські скульптори прославляли себе на ниві російського мистецтва. Серед них – І.Мартос (1754-1835), професор, а згодом ректор Петербурзької Академії мистецтв, автор пам’ятника Мініну і Пожарському в Москві (1804-1818), А.Рішельє в Одесі (1823-1828).

Скульптор В.Демут-Малиновський та архітектор К.Тон спроектували пам’ятник князю Володимиру Великому (1853), а виконав Клод (1805-1867).

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили Т.Шевченко та його послідовники Л.Жемчужніков (1828-1912) і К.Трутовський (1826-1893). Т.Шевченко є автором понад однієї тисячі творів обра¬зотворчого мистецтва (в т.ч. розписи і скульптури). Шевченко, як художник-реаліст, один з перших правдиво змалював життя і побут селянства («На пасіці» – 1843, «Селянська родина» – 1843). У 1844 році видав серію офортів «Живописна Україна» (про історію народного побуту, звичаї, природу, історичні пам’ятки). Написав понад 130 портретів. За серію робіт у 1860 році був удостоєний звання академіка гравірування.

Музична культура. Виходять у світ перші збірники народних пісень – «Українські мелодії» (1831) Маркевича, «Пісні польські й руські Галицького народу» (1833) у 2-х томах В. Залеського, «Голоси українських пісень» Максимовича (1834).

Все це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу.