Переклад «мімезис» у Аристотеля за допомогою «репрезентації»

Однією з найсильніших сторін перекладу «Поетики» Аристотеля Р. Дюпон-Роком та Ж. Лалло с те, що вони враховують подвійну - філософську та філологічну - природу питань, порушених перекладом терміна «мімезис». Їхні аргументи на користь перекладу «мімезис» як «репрезентації» є переважно філологічними: «Тепер зрозуміло, чому, йдучи проти всієї традищі, ми обрали перекласти не як "наслідувати", а як «репрезентувати»: до цього рішення не могли не спонукати театральні конотації цього дієслова та, понад усе, можливість докладати його однаково і до "моделі', і до результату - тоді як дієслово "наслідувати" не передає цю двоїстість, виключаючи цей останній, більш важливий смисл». Але цей вибір також відповідає власне філософському питанню про відмінність Аристотелевої концепції мімесису від Платоновоі, себто дозволяє розвіяти складну плутанину, спричинену перекладом «наслідування» у обох авторів. Отже, великою перевагою їхнього перекладу є запроваджене ними лексичне розрізнення, що прояснює концептуальну різницю, а відтак робить прозорішим сам грецький текст. Але водночас він додає до вже доволі складної історії певні додаткові ускладнення. Адже сьогодні сенс «репрезентації» є вже не менш двозначним, ніж сенс «наслідування» вчора. Якщо в ужитковому значенні цього слова театральні конотації й досі присутні, то в теоретичному вжитку вони переважно зникли, поступившись місцем семіотичним конотаціям, - тож слово почало вживатися і в аналізі образотворчого мистецтва. З огляду на це особливо цікавою є манера, в якій цей термін сьогодні заполонив розмови про живопис, де він тяжіє до заміщення собою поняття образу. Осмислення образу як репрезентації призводить до осмислення його як знаку, а отже, до ігнорування його власне візуального виміру, досі присутнього у слові «наслідування».

Слово катарсис пов’язане насамперед із ритуалами очищення, потім воно стало гіппократівським терміном, що стосується теорії рідин. До нього звертається Аристотель у «Поетиці», але він змінює його сенс, стверджуючи, на противагу Платону, що трагедія та театр можуть оздоровлювати душу, даючи їй задоволення – через почуття страху та співчуття героєві. Під узвичаєним перекладом «очищення» воно увійшло до складу класичного дискурсу трагедії (Корнель, 1660), а потім знову виникає у грецькій формі у текстах Лессинга, який критикував Корнелеву критику Аристотеля (грецький варіант, уже присутній в англійській мові, повертається таким чином до французької через Лессинга у 1874). У психоаналізі та психотерапії «катартичний метод», який Фройд поступово вивільняє від зв'язку з гіпнозом, пов'язаний із абреакцією, емоційною розрядкою, що через мову дозволяє звільнитись від пов'язаного із травматичною подією афекту.

І. ВІД ЦАПА-ВІДБУВАЙЛА ДО ТРАГІЧНОГО ЗАДОВОЛЕННЯ

Прикметник «катарос» об'єднує матеріальну властивість, властивість тіла (у Гомера йдеться про «відкрите місце»; це слово застосовується до води, зерна) та чистоту душі, моральну чи релігійну. Так, в «Очищеннях» Емпедокла ми натрапляємо на проект вічного миру, що, як і харчові заборони, збудований довкола метемпсихозу.

Також це назва дії, що відповідає дієслову «чистити, очищувати». Насамперед воно мало релігійне значення «очищення» та відсилало, зокрема, до ритуалу вигнання, що практикувався в Афінах напередодні Таргелій. Протягом цього свята, що за традицією було присвячене Артеміді та Аполлону, приносили в жертву хліб, але перед тим треба було очистити місто, вигнавши злочинців («Афіняни під час Таргелій виганяють двох чоловіків з міста як очисні жертви: одного за чоловіків, другого за жінок»), потім цапів-відбувайлів. Самого Аполлона називали «очищувач», проте пов'язували це тільки з його очищенням після вбивства Піфона у Дельфах: як каже Сократ, його влучно називають «той, що миє», оскільки музика, медицина та віщування, які його характеризують, є також практиками очищення.

«Для того, щоб тіло могло мати користь від їжі, треба спочатку видалити перепони» (Платон, Софіст 230с). Очисний метод, що діє для тіла, діє і для душі, яка не може засвоїти знання, якщо не буде очищена від непевних міркувань за допомогою «викриття» (той, кого викривають, стане чистим, коли «думає, що знає саме те, що знає, і не більше»). Але існує ще більш радикальне очищення, яке Платон переносить із царини релігії, орфічної та піфагорійської, у філософію:

«А очищення полягає саме втому - про це вже йшлося раніше, - щоб якомога старанніше відокремити душу від тіла»; якщо тільки чисте, очищене мислення може схопити чисте, бездомішкове, чим є істина, то чи не треба, щоб душа полишила тіло?

Катарсис пов'язує очищення (purification) із відділенням та чистотою (purger) у релігійній, політичній (у «Законах» Платон описує болісне очищення як єдино ефективне), так і в медичній сферах. У гіппократівській медицині воно пов'язане із теорією рідин та позначає процес фізичного очищення, за допомогою якого злоякісні виділення видаляються, природним чи штучним чином, через верх або через низ: термін може означати як власне очищення, так і дефекацію, діарею, блювання, менструації. «Катарос» у середньому роді означає цапа-відбувайла та передбачає, у більш точному сенсі, ідею гомеопатичної медицини: йдеться про те, щоб очищенням лікувати шкідливе за допомогою шкідливого, те саме літувати тим самим; ось чому будь-що є як «отрутою», так і «ліками», дозування шкідливого спричиняє лише корисне.

В цьому значенні ми маємо один із можливих ключів до риторичного, поетичного та естетичного значення катарсису, який Лайсберг характеризує як «гомеопатична гігієна душі».

Гомеопатичне значення мається на увазі також у «Поетиці»: «через жалість і страх [трагедія] здійснює очищення таких пристрастей». Йдеться про очищення того самого через те саме або, точніше, через зображення того самого. Глядач трагедії повністю володіє собою; його не треба лікувати. Звідси інше значення, якоюсь мірою алопатичне: пристрасті очищуються через погляд глядача вистави, і це відбувається тією мірою, якою поет показує йому об'єкти, у свою чергу очищені, трансформовані через мімесис: «Слід (...) складати сказання так, аби той, хто чує, але не бачить, що відбувається, тремтів та був охоплений жалістю (...). Поет повинен викликати насолоду від жалості та страху через мімесис. Очищення «окреслення образів», за допомогою музичного твору чи поезії замінює страждання задоволенням. По суті, саме задоволення очищує пристрасті, пом'якшує їх, позбавляє їх надмірного та захопливого характеру, повертає їх у звичайний стан рівноваги.

• Епічний першопочаток у давньогрецькій літературі: творчість Гомера

Епічний першопочаток у давньогрецький літературі є дуже важливим з огляду на мислення античної людини себе частиною певної спільноти.

Історія етносу, історія героїв сприймається як власна історія, знання про подвиги героїв є невід’ємним від знання про себе: воно містить щось дорогоцінно важливе.

Гомер – автор епічних поем «Іліада» та «Одіссея». Автентичних текстів поем не існує, збереглися лише відредаговані в Олександрії копії тексту (зроблені за 500 років після написання поем).

Гомер великою мірою постать міфологічна – досі ідуть суперечки щодо авторства «Іліади» та «Одіссеї».

Гомер – не справжнє ім’я – від слова «гомеріди» – так називалася спадкова каста професійних співців-бардів.

Гомер – традиційно асоціюється зі «сліпим» – згідно з віруваннями еллінів, сліпа людина ближча до богів, до муз (ЗВЕРНІТЬ НА ЦЕ УВАГУ, ЧИТАЮЧИ «Едіп Цар»)

У Гомера народ и отдельный индивидуум предстают в нерасторжимом единстве. Авторов, возможно, было и много. Но если все они выражали собой общенародную жизнь, то их различение и противопоставление не может играть принципиальной роли. Нисколько не отрицая аналитических подходов к творчеству Гомера, мы должны выдвинуть на первый план народность гомеровских поэм, которая как раз и является основным ответом на гомеровский вопрос.

Обидві поеми написані у 8 ст. до Р.Х., за 400 років після закінчення описаних подій, написані іонійським діалектом, що дозволяє припустити, що Гомер був іонійцем. При написанні були використані невідомі дотепер передання та поеми про Троянські війни.

Варто зазначити, що існувало всього 9 Трой – в різні часи місто було зруйноване і заново відбудоване. Троянська війна Гомера – це остання битва за Трою доби крито-мікенської культури.

Тексти Гомерівських поем було канонізовано в Афінах між 640 та 558 р. до Р.Х., за правління царя Солона. Чому? Канонізовані тексти призначалися для публічного виконання під час Панафіней – свят на честь Афіни. В текстах містилися необхідні еллінам міфологеми:

Іліада: міфологема зразкових воїнів, які не бояться іти на смерть, міфологема шляхетності (корисна для еллінів-вояків).

Одіссея: міфологема хитромудрої людини (корисна для еллінів-колонізаторів).

• Структурно-семантичні особливості “Іліади” та “Одіссеї”

СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

Поеми Гомера міфологічні

Сюжет поем може бути повністю зрозумілий лише з огляду на міфи, з якими тексти Гомера пов’язані інтертекстуальними зв’язками.

Потрібні для розуміння міфи:

Міф про Золоте яблуко Паріса – чому Гера, Афіна та Афродіта ворогують?

Міф про Фетіду Ахілла та його п’яту.

Міф про Кассандру.

Міфи про сирен.

Міф про кіклопа Поліфема.

Міф про лотофагів.

Міф про Скіллу (Сціллу) і Харібду.

Поеми Гомера двопланові.

Двоплановість = перенесення розповіді з плану земних героїв, земних подій до плану небожителів, життя олімпійських богів.

Поява богів завжди спричинена якимись земними ускладненнями, напруженими ситуаціями, екстремальними подіями. Вони й примушують олімпійців втручатися у справи земних героїв.

Завдяки цьому художньому прийомові Гомера люди й боги виявляються пов'язаними спільними почуттями - гнівом і ненавистю, любов'ю і стражданнями, і всі разом відчувають гніт загрозливої і невблаганної долі, що визначає майбутнє і героїв, і богів.

*Те, що боги у своїй поведінці нічим не відрізняються від людей, діють і відчувають так само, як і вони, створює ефект цілковитої правдоподібності. Описані «по-земному», в епосі вони відрізняються від людей лише тим, що мають над ними владу, право на втручання в їхні справи та інколи - вирішення долі героїв. Гомерівські описи Олімпу доволі реалістичні: епізоди перебування богів у палаці Зевса, їхні розмови, зображення бенкетів і навіть інтимних сцен великою мірою наближені до земного життя.

А також:

Наконец, объектом художественной действительности у Гомера являются боги и судьба. Боги то и дело вмешиваются в человеческую жизнь, и не только вмешиваются, но буквально подсказывают человеку все его решения и поступки, все его чувства и настроения. Троянец Пандар (Ил., IV) стреляет в греческий лагерь, вероломно нарушая только что заключенное перемирие; читатель обычно возмущается и осуждает Пандара. Но это случилось вследствие решения богов и прямого воздействия Афины Паллады на Пандара. Приам направляется в палатку Ахилла (Ил., XXIV), и между ними устанавливаются дружелюбные отношения; обычно забывают, что все это внушено Приаму и Ахиллу богами свыше. Если понимать сюжет Гомера буквально, то с полной достоверностью нужно будет сказать, что человек, безусловно, унижен у Гомера, что он превращен в бездушное орудие богов и что героями эпоса являются искючительно только боги. Однако едва ли Гомер понимал мифологию буквально. На самом деле гомеровские боги являются только обобщением человеческих чувств и настроений, человеческих поступков и воли и обобщением всей социально-исторической жизни человека. Если тот или иной поступок человека объясняется велением божества, то фактически это значит, что данный поступок совершен человеком в результате его собственного внутреннего решения, настолько глубокого, что даже сам человек переживает его как нечто заданное ему извне.

Герои у Гомера (Агамемнон, Ахилл, Менелай) нисколько не стесняются возражать богам, и возражать довольно грубо; сами боги вовсе не отличаются высоким моральным поведением: им свойственны любые пороки, страсти и дурные поступки. Кое-где можно предполагать предопределение судьбы. Но так же часто человек поступает и "вопреки судьбе". Ведь сегодня предопределение судьбы одно, а назавтра, возможно, оно будет другим. Так почему же герою не поступать вопреки известному ему на сегодня решению судьбы и не проявлять своей собственной воли?

Таким образом, и в вопросах о богах и судьбе гомеровские поэмы занимают переходную позицию между древним фатализмом и свободой человека позднейшего времени.

І ще:

В науке уже давно установлена разница между непосредственным сюжетом гомеровских поэм и теми поэтическими и жизненными оценками этого сюжета, которые дает Гомер сам от себя.

Гомер очень часто прибегает к методу сравнения, желая пояснить менее понятное чем-нибудь более понятным. И оказывается, что более понятным является мирный труд земледельца, скотовода, ремесленника и обычная, чисто человеческая жизнь с радостями и страданиями маленького человека, не имеющего ничего общего с теми колоссальными героическими фигурами, о которых говорит нам непосредственный сюжет гомеровских поэм,- жизнь без всякой войны и даже без мифологии. Ведь если поэт сравнивает что-нибудь с чем-нибудь, то, очевидно, предмет, привлекаемый для сравнения, для него более понятен и более убедителен. Установлено, что в гомеровских поэмах не мирный быт сравнивается с войной, а, наоборот, военный быт поясняется картинами мирной жизни, так как это последняя и является для Гомера более понятной.

Особенно характерна в этом отношении "Илиада", в которой почти все картины из военной области сравниваются с мирным бытом. Военные сравнения здесь почти отсутствуют (они буквально единичны). Зато такая, например, военная картина, как выступление двух Аяксов, сравнивается не с чем иным, как с двумя быками, пашущими землю (Ил., XIII, 701-708). Враги выступают друг против друга, как жнецы сближаются с обоих концов поля (XI, 67-71). Сражение врагов - веянье бобов и гороха на току (XIII, 586-590). Погибший герой сравнивается с маслиной, выращенной заботливым хозяином и вырванной ветром (XVII, 53-58), и т. д.

Таким образом, интерес Гомера сосредоточен не только на его прославленных героях, но и на малых, незаметных тружениках, несущих тяготы жизни. Это несомненное доказательство того, что окончательное формирование гомеровского эпоса относится уже ко времени восходящей греческой демократии и цивилизации.

СТРУКТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ

Композиція поем.

Пізніші давньогрецькі вчені розбили «Іліаду» та «Одіссею» на 24 пісні кожну, що складають відповідно 15 693 і 12 110 рядків.

Риси:

1. Традиційна композиція: заспів, який готує читача до сприйняття розповіді про події; вказує на час і місце події, знайомить з героями. Автор може звертатися до слухача або інших осіб (наприклад, Муза).

2. Поеми побудовані за єдиним планом: перша розповідає про десятий рік війни під Троєю, друга - про десятий рік блукань Одіссея і повернення його на батьківщину.

3. Зміст поем зосереджений навколо одного героя (Ахілл-Одіссей) та однієї події.

4. Розповідь про дійсні історичні події поєднується з авторською вигадкою.

5. Немає розгорнутих описів зовнішності героїв.

У стилі поем збереглось багато елементів, які беруть початок у пісенній стадії розвитку епосу. Боги, люди, речі - усе має епітети: хмарогонитель Зевс, волоока Гера, Ахілл - прудконогий, Гектор - шоломосяйний, ясноока Афіна тощо.

Поэтическая техника эпоса:

Эпический стиль проявляется не только в изображении определенного рода художественной действительности, но и в способах этого изображения, то есть в особой поэтической технике эпоса.

а) Основной характер поэтической техники эпоса.

Художественный стиль гомеровского эпоса, во-первых, отличается большой строгостью, выработанностью и традиционностью. Тут совпадает архаизация и модернизация гомеровского эпоса. Архаизация имеется здесь потому, что Гомер склонен к восстановлению старых мифов еще крито-микенской культуры со всей свойственной им древней строгостью поэтической формы. С этим связано также и то, что формирование гомеровских поэм происходило в условиях уже твердой эпической традиции, доходившей до искусственности и формализма. С другой стороны, однако, в эти отстоявшиеся и исконные формы эпической поэзии Гомер вливает вполне новое содержание, наполняет их психологией и отражением восходящей греческой демократии, в результате чего древние мифы и строгие поэтические формы начинали звучать уже по-новому и архаизация эпоса начинала сливаться с его модернизацией в единое и нераздельное целое. Это обязательно нужно иметь в виду при оценке отдельных технических приемов эпоса.

б) Повторение.

Одним из обычных эпических приемов Гомера является многократное повторение целых стихов или их частей (например, в "Одиссее": "встала из мрака младая с перстами пурпурными Эос"), рассчитанное на создание впечатления медлительности, важности, спокойствия и вечной повторяемости жизни. Вместе с тем исследователи уже не раз обнаруживали, что повторения у Гомера никогда не преследуют чисто механических целей, но всегда вносят в эпический рассказ что-нибудь новое и интересное.

в) Эпитеты.

Те же цели преследуются особым употреблением эпитетов (то есть определений, указывающих на постоянное качество тех или иных лиц и предметов). Именно эти эпитеты неизменно прилагаются к соответствующим лицам, часто даже независимо от их уместности в данной ситуации. Таковы эпитеты: "быстроногий" - об Ахилле, "шлемоблещущий" - о Гекторе, "волоокая" - о Гере, "многоумный" - об Одиссее. Однако у Гомера имеется много текстов, где обычный стандарт имеет большую психологическую значимость или преследует определенные эстетические цели.

г) Сравнения.

Особенно удивительны у Гомера своей многочисленностью, разнообразием и красотой сравнения. Предмет, выступающий в качестве сравнения,- чаще всего огонь (особенно бушующий в горном лесу), поток, метель, молния, буйный ветер, животные, и среди них особенно лев, искусства прикладные и изящные, факты обыденной жизни (трудовой, семейной) - рисуется гораздо подробнее, чем это требуется для пояснения. Встречаются несколько сравнений подряд (по 2-3), а иногда и целое скопление сравнений (по 5) (Ил., II, 455-476) греков, выступающих в блестящем вооружении,- с огнем, с птицами, листьями, мухами и козами. Прежде сравнения рассматривались в отрыве от содержания и поэм, как вставные эпизоды или как прием, имеющий целью замедлить развитие действия или же несколько отвлечь слушателя от излагаемых трагических событий. Теперь можно считать установленным, что сравнения тесно связаны с развитием действия в поэмах. Так, если проследить последовательно сравнения в "Одиссее", то нетрудно заметить, что они постоянно подготавливают основное событие поэмы - картину избиения женихов.

д) Речи.

Наконец, из эпических приемов необходимо отметить частое введение речей. Речи эти обладают весьма примитивной аргументацией и наивным построением, непосредственно исходящим из души говорящего. Но зато они всегда медлительны, торжественны, наивно убедительны, обстоятельны; оратор становится на высокое место, прерывать оратора нельзя, и говорит он долго и довольно красиво. Из простых и непосредственных речей можно отметить речь Ахилла к Калхасу (Ил., I), Одиссея к Ахиллу (Ил., IX), Андромахи к Гектору (Ил., VI). Даже когда герои бранятся, когда готовы вступить в бой, они все равно говорят обычно пространно, торжественно.

е) Язык и метрика.

Язык Гомера также представляет собой сплав устойчивой, вековой традиции с исключительной гибкостью и выразительностью. Традиционность и старинный стиль создавал для древнего грека еще и древнеионийский диалект с некоторой примесью эолийских форм', на котором слагались поэмы. Гомеровский язык отличается обилием гласных, отсутствием сложных в синтаксическом отношении фраз, заменой подчинения сочинением, что создавало большую певучесть и плавное течение речи.

Общему стилю, наконец, вполне соответствовала и метрика. Поэмы Гомера написаны гекзаметром, который отличался торжественностью, медлительностью и ласкал слух грека.

В науке установлено огромное значение гекзаметра для всей поэтической речи Гомера. Так как гекзаметр не декламировался, но произносился нараспев, речитативно, то он допускал в художественной речи многое такое, что в простой декламации исключается. Гекзаметр, или шестистопный дактиль,- единственный размер эпоса. Однако в греческом языке было много таких явлений, которые противоречили гекзаметру и не вмещались в его стопы. Гекзаметр, правда, был достаточно гибок, но все же языку приходилось во многом ему уступать. Так, например, каждый греческий слог в слове обладал определенной долготой или краткостью, и вот ради соблюдения правильного гекзаметра приходилось часто растягивать один слог в два слога, жертвовать строгостью морфологии и синтаксиса, вводить более редкие и менее понятные слова вместо обычных и понятных, пользоваться стандартными выражениями, не вполне соответствующими содержанию данного текста, но зато хорошо укладывающимися в стопы гекзаметра, и т. д. В результате получалась искусственная речь, весьма далекая от разговорной, но зато вполне соответствующая вековым традициям эпоса.

Жанр поем:

«Іліаду», в якій переважають сцени, пов'язані з військовим побутом і бойовими діями героїв, можна визначити як військово-героїчну поему.

«Одіссею», де подібних епізодів зовсім мало (в основному - в розповіді самого Одіссея і сцені побиття женихів), а переважають численні пригоди, казково-фантастичні зустрічі героя, побутові й сімейні сцени, є підстави назвати казково-пригодницькою і родинно-побутовою поемою.

! Елементи ліричного, драматичного начал: ліричність, трагізм, драматизм. (Лосєв) Необхідність драматичності для фабули епосу – Арістотель, Поетика.

Іліада:

Описує 51 день 9 чи 10 року війни. Події відбуваються спочатку на Олімпі, потім переносяться на землю.

Головна тема – гнів Ахілла через сварку з Атрідом. Власне, у перших рядках поеми вже закладений весь зміст поеми:

Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла,

Згубний, що дуже багато ахеям лиха накоїв

Душ багато героїв славетних в Аїд він спровадив (...)

Сталося це з того часу, коли розійшлись, посварившись,

Цар аргів’янських народів Атрід і Ахілл богорідний.

Одіссея:

«Одіссея» побудована на дуже архаїчному матеріалі.

Герой Одіссей (в етрусків Uthsta, лат. Ulixes — Улісс) — стародавня, очевидно ще «догрецька» фігура.

Сюжет про чоловіка, що повертається після довгих мандрівок невпізнаним на батьківщину і потрапляє на весілля дружини, належить до числа широко розповсюджених фольклорних сюжетів, так само як і сюжет «сина, що відправляється на пошуки батька».

(Хорхе Луис Борхес

Четыре цикла

Историй всего четыре. Одна, самая старая — об укрепленном городе, который штурмуют и обороняют герои. Защитники знают, что город обречен мечу и огню, а сопротивление бесполезно; самый прославленный из завоевателей, Ахилл, знает, что обречен погибнуть, не дожив до победы. Века принесли в сюжет элементы волшебства. Так, стали считать, что Елена, ради которой погибали армии, была прекрасным облаком, виденьем; призраком был и громадный пустотелый конь, укрывший ахейцев. Гомеру доведется пересказать эту легенду не первым; от поэта четырнадцатого века останется строка, пришедшая мне на память: «The borgh brittened and brent to brondes and askes» ^*1; Данте Габриэль Россетти, вероятно, представит, что судьба Трои решилась уже в тот миг, когда Парис воспылал страстью к Елене; Йитс предпочтет мгновение, когда Леда сплетается с Богом, принявшим образ лебедя.

Вторая, связанная с первой, — о возвращении. Об Улиссе, после десяти лет скитаний по грозным морям и остановок на зачарованных островах приплывшем к родной Итаке, и о северных богах, вслед за уничтожением земли видящих, как она, зеленея и лучась, вновь восстает из моря, и находящих в траве шахматные фигуры, которыми сражались накануне.

Третья история — о поиске. Можно считать ее вариантом предыдущей. Это Ясон, плывущий за золотым руном, и тридцать персидских птиц, пересекающих горы и моря, чтобы увидеть лик своего бога — Симурга, который есть каждая из них и все они разом. В прошлом любое начинание завершалось удачей. Один герой похищал в итоге золотые яблоки, другому в итоге удавалось захватить Грааль. Теперь поиски обречены на провал. Капитан Ахав попадает в кита, но кит его все-таки уничтожает; героев Джеймса и Кафки может ждать только поражение. Мы так бедны отвагой и верой, что видим в счастливом конце лишь грубо сфабрикованное потворство массовым вкусам. Мы не способны верить в рай и еще меньше — в ад.

Последняя история — о самоубийстве бога. Атис во Фригии калечит и убивает себя; Один жертвует собой Одину, самому себе, девять дней вися на дереве, пригвожденный копьем; Христа распинают римские легионеры.

Историй всего четыре. И сколько бы времени нам ни осталось, мы будем пересказывать их — в том или ином виде.)

Окремі епізоди-оповідання поеми складаються в цілісні групи – всього таких груп умовно можна виділити 3:

1-Пошук Телемахом свого батька

2-Розповідь про повернення Одіссея.

3-Повернення Одіссея, що знову стає царем Іттаки та чоловіком Пенелопи.

Майже всі епізоди мандрівок Одіссея мають численні казкові паралелі.

Форма розповіді від першої особи є традиційною в цьому жанрі (фольклор мореплавців). У оповіданнях, вкладених у вуста Одіссея («апологах»), можуть міститися географічні спостереження іонійських мореплавців, але численні спроби географічної локалізації мандрівок Одіссея не привели до однозначних результатів.

Обидві поеми написані гекзаметром

Поетичний розмір, яким складені обидві поеми, називається гекзаметром, тобто «шестимірником». Ми не знаємо, як співали чи виконували речитативом стародавні греки свої епічні твори, оскільки їхня система віршування відрізнялася від нашої. Вона ґрунтувалася на чергуванні довгих і коротких складів, вимовляти які ми не вміємо.

Українське віршування, як і в інших європейських мовах, побудоване на наголошених і ненаголошених складах. Оскільки звучання і ритміку давньогрецької поетичної фрази передати цими мовами неможливо, умовно їх відтворюють наголошеними і ненаголошеними складами. Тобто довгому складові відповідає наголошений /-'/, короткому – ненаголошений.

• Суб’єктивний першопочаток та семантика кохання у поетичній творчості давніх греків та римлян

Термін «лірика» виник за часів олександрійських філологів. До нього існував термін «меліка» (від «melos» - «пісня»). Цим терміном називали пісні, що виконувалися під акомпанемент струнних інструментів (семиструнна ліра). Поезія не мислилася окремо від музики і навпаки; строфа-«поворот» у врочистій ході – хорові пісні зі специфічною будовою. Дифірамб – лірика на честь Діоніса – джерело трагедії; Феспід¸Афіни, 6 ст. до н.е. Фалічні пісні того ж культу – комедії.

Сьогодні поняття «грецька лірика» вживають у ширшому значенні, він охоплює жанри, які у древніх не визнавалися «ліричними» - наприклад, елегії, що супроводжувалися звуками флейти.

Греческое слово «лирика» в переводе означает «песнь под аккомпанемент лиры». В древности стихотворения пели под аккомпанемент музыкальных инструментов: лиры, кифары, форминги, флейты и др. Зачастую древнегреческий поэт был автором текста и композитором. До нас дошло немного лирических стихотворений, но по ним можно судить, как богата была лирическая поэзия древних греков разнообразием тем и стихотворных размеров.

В зависимости от стихотворного размера греческую лирику подразделяют на два вида: декламационную (элегия и ямб) и мелическую, песенную поэзию (от греческого слова «мелос» — «песнь»).

Первая (декламационная) — нечто вроде речитатива в сопровождении кифары (лиры), вторая (мелическая) — самая настоящая песнь, исполняемая отдельным певцом или хором.

Античная лирика не существует вне музыки, так же как античная музыка не существует сама по себе, в чистом виде. Греческая лирика не нуждается в рифме. Она опирается на четкость, гибкость и разнообразие ритма, возможности которого безграничны, так как стихотворная строка не скандируется, а произносится нараспев или поется.

Давньогрецька поезія була тісно пов’язана з певними віршованими розмірами і з музичним супроводом.

Згідно з античною класифікацією, необхідно розрізняти:

1) ямб – цей жанр традиційно вважається жартівливим. Ямбічна поезія пов’язана з культом Деметри (див. міф про служку Ямбу та богиню Деметру – Ямба намагалася образити богиню жартівливими віршами).

2) меліс - пісні, що виконувалися під акомпанемент струнних інструментів (семиструнна ліра). Мають нескладні віршовані розміри, які легко накладаються на мелодію. Мелічна лірика зародилася з фольклорних пісень, звідки поети часто запозичували нові віршовані розміри.

За визначенням Платона, мелічна лірика складалася з трьох елементів: слова, гармонії та ритму.

Існувало до 15 різних мелодій (варіантів гармонії), пов’язані з національними особливостями тих чи інших грецьких етносів (дорійська, еолійська, іонійська, фрігійська тощо)

Суб’єктивний першопочаток давньогрецької лірики народжується на о.Лесбос, де Сапфо заснувала Мусейон – навчальний заклад, присвячений Афродиті, призначений для заможних дівчат з острівної Греції.

Поети Мусейону розробляли тематику культових і обрядових пісень у зв'язку з особистими переживаннями, з колом друзів, з подіями поточного дня. Лірика о.Лесбос була розрахована на певне середовище і умови, в яких вони мали виконуватися. Характерні для елегії роздуми на загальні теми посідають другорядне місце у творчості поетів, найчастіше виявляються лише у тісному зв'язку з особистими моментами.

Важливість поета і поезії – легендарні поети Гомер, Амфіон, Алкіон, Івік, Орфей. Тіртей – 2 Мессенська війна Спарти.

Розглянемо два значущих напрями давньогрецької поезії – ямбічну лірику та мелічну лірику.

Архілох

Ямбічна лірика.

Вважається автором першого датованого ліричного твору – VII ст до РХ, 6 квітня 648 року, день повного сонячного затемнення у Греції.

Пише гімни, епіграмми, епітафії, ямби.

Його твори призначені для виконання «паракаталоге» - виконанням, середнім між співом та читанням, щось на зразок мелодекламації або речитативу.

Ліричний герой лірики Архілоха:

воїн (шанування культу Ареса), любить вино,

одночасно любить та ненавидить жінок,

пристрасно любить життя,

філософ, що нагадує про плинність життя людини, втішає думками про вічне повернення – коловорот буття.

*

Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять -

Ти ж відважно захищайся, з ворогами поборись.

Хай на тебе скрізь чатує ворожнеча - завжди будь

Непохитне. Переможеш - не хвались відкрито цим,

Переможене - удома в самотині стримуй плач,

Радість є - радій не надто, є нещастя - не сумуй

Понад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! ЯК РЕАЛІЗУЄТЬСЯ ФІЛОСОФІЯ СТОЇЦИЗМУ – гармонія, рівновага

Алкей (VII-VI ст. до РХ)

відомий еолійський мелік, пише пісні, пов’язані із суспільно-політичною боротьбою.

Ліричний герой з 2 обличчями:

-відчуття себе на краю загибелі серед політичних незгод, відчаю положення між життям та смертю.

-людська природа, любов до вина та жінок.

Відоме також його віршоване любовне листування із Сапфо.

ДО САПФО

Сказати дещо хочу тобі одній,

Але, як тільки глянеш на мене ти, -

    Уста мої змикає сором,

        Перед тобою стою безмовний.

 

 ВІДПОВІДЬ САПФО

Коли б твій намір чистий і добрий був,

Тоді б і слово легко злетіло з уст,

    І вниз очей не опускав би,

        Сміло сказав би, чого бажаєш.

Сапфо,

Платон вважав, що Сапфо варто було б призначити 10 Музою. Саме ця поетеса ввела психологізм у мистецтво і першою почала натуралістично зображувати пристрасті. Вважається, що коріння свободи виявлення індивідуальних інтимних почуттів сягає особливостей вшанування культу Афродіти.

Основною ліричною темою у Сапфо є кохання; вона виписувала симфонію почуттів та відчуттів, аж до фізіологічних подробиць та самозабуття, і це було абсолютною новиною для давньогрецьких поетів.

*

Гляну я – і серце моє то стихне,

То заб’ється так, що тамує віддих.

Слів не чую – тільки дзвенить у вухах

Дзвін невгамовний.

Вся тремчу я, вкриваюсь холодним потом,

В’яну, як трава – і, здається, пройде

Мить одна – і я упаду на землю

Тілом бездушним.

*

Не в силах ткати я -

Серце болить,

O рідна мамо!

Жагою, мов вогнем,

Мучить мене

Кіпріда* ніжна.

(КІПРІДА = Афродіта)

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ:

-кохання-страждання/ерос/,

-жінка, що не поділяє ідеалів Пенелопи – немає піднесення ідеалів вірного моногамного кохання,

-дослухання до власних переживань.

Анакреонт (друга половина VI ст. до РХ)

Так званий мандрівний поет.

Мандрівні поети мандрували різними краями, іноді осідаючи при дворі багатих покровителів, поціновувачів прекрасного, й тоді створювали більш значущі тексти.

Він також пише про кохання, але в його віршах немає серйозності чи навіть трагізму; оспівує любов-гру (людус) та тілесні забави, тема зміху-знущання над стражданнями.

*

Золотоволосий Ерот мене

Знову поцілив пурпурним м'ячем —

Дівчину в барвних сандалях тепер

Каже мені забавляти.

Лиш залишилося кляте дівча, —

З Лесбосу славного родом воно, —

Та й, осміявши мою сивину,

Іншому звабно моргає.

Катулл (1 ст.)

Давньоримський поет. Наслідувач поезії Сапфо, в пам’ять про неї навіть –називає ліричного-персонажа-пристрасну-коханку Лесбія.

Пише любовну лірику, але ідеї в поезії мають відмінності – використання простонародної мови, введення побутових елементів.

Топіка кохання в давньоримській поезії, хоча і наслідує давньогрецьку, має певні відмінності:

В грецькій культурі справжнім коханням є платонічне кохання, тобто взаємини рівних суб’єктів між собою.

Таким коханням любов до жінки бути не може, бо жінка ніколи не вважалася рівнею чоловіку – любов до жінки є лише пристрастю.

Справжнім коханням вважалося кохання-дружба між чоловіками, воно могло також супроводжуватися інтимними стосунками між старшим чоловіком і юнаком 14-17 років (таке кохання = ініціація, ніби посвята у дорослий світ) АЛЕ статеві взаємини між чоловіками-однолітками, між чоловіками, старшими за 17 років вважалися аморальними.

В римській культурі кохання до жінки – це не соромно, оскільки жінка наряду з чоловіком була повноцінним громадянином.

Жиймо, Лесбіє мила, і кохаймось

Та про осуд лихий дідів суворих

Киньмо дбати - копійки він не вартий!

Хай заходить і знову сходить сонце -

Нам, як тільки погасне день короткий,

Ніч солодка стає безмежжям вічним.

Дай-но тисячу поцілунків й сотню,

Потім другу тисячу й другу сотню,

Ще раз тисячу, потім знову сотню,

А коли вже зберем багато тисяч, 

То змішаєм у безлад, щоб самі ми

Лік згубили й щоб хтось лихий не заздрив,

Взнавши, скільки було отих цілунків.

• Суб’єктивний першопочаток в античній прозі: роман Лонга “Дафніс і Хлоя”

Общий обзор направлений в древнегреческой прозе.

Красноречие. Искусство красноречия поддерживалось потребностями школы, так как риторическое обучение составляло одну из важнейших сторон в системе античного образования; представитель общественной верхушки по-прежнему должен был уметь выступать на суде, произнести речь на торжестве или в каком-нибудь собрании. Но самое красноречие, по существу, вырождалось при этом в школьную декламацию, зачастую на фантастические, оторванные от жизни тем. С уменьшением удельного веса красноречия важнейшей областью художественной прозы оказывалась историография. Здесь надо отметить, что в античности повествовательная проза впервые получила литературное развитие на историческом и полуисторическом материале (как-то: родословные, путешествия, новеллы об исторических лицах), и все это составляло "Историю". Псевдоистория становится оболочкой для новых видов повествовательной прозы, развивающейся в IV в. (например, "Киропедия" Ксенофонта), а затем и в эллинистическое время. Стремление к естественному истолкованию мифов породило и другой вид повествования - историзованную мифологическую хронику в которой сказочные мотивировки и чудеса заменялись рациональным ходом событий. Такие сказания, как Троянская война или поход аргонавтов перерабатывались в псевдоисторические повести, будто бы основанные на древних документах. Каноническая форма мифа, например гомеровская, объявлялась при этом "более поздней" и искаженной. Большое внимание уделялось в хрониках героиням мифа и любовным мотивам. В то время как традиционные мифы греческой религии подвергались систематической рационализации, низовые религиозные течения создают почву для расцвета ареталогии, рассказа о "мощи" и чудесных деяниях какого-нибудь бога-"целителя" и его пророков. Это тот вид повествования, из которого впоследствии вышла "евангельская" и "житийная" литература христианства. Кроме того, для древнегреческой прозы характерен такой жанр, как новелла, которая использовалась в основном для отражения любовной тематики, переживаний частной жизни и т.п. Специального названия данный жанр не получает, но противопоставляется всем другим как "повествование о лицах". Оставшийся безымянным в античности, жанр этот получил название в средние века; это - роман. Эллинистическая эпоха создала роман, прежде всего любовный, в псевдоисторической оболочке, по схеме влюбленных или супругов, разлученных и гонимых капризом "случая", но ищущих и в конечном итоге находящих друг друга. Философский диалог культивируется главным образом в школе Аристотеля. Эпикурейцы и стоики предпочитают связное деловое изложение, не слишком заботясь о красоте слога. Следы старых традиций "дидактической" литературы сохраняются в том, что трактат нередко получает форму "послания", адресованного какому-нибудь лицу. Наиболее продуктивными в создании новых жанров философской прозы оказываются киники, отрицатели основных устоев и привычных ценностей античного общества. Обращаясь со своей проповедью преимущественно к "низам", они искали общедоступных форм изложения. Киники создают диатрибу ("беседу"), популярную лекцию на философские, главным образом моральные, темы. В живой, образной, не лишенной театральности форме, пересыпая свои рассуждения поговорками, анекдотами, цитатами из поэтов, ежеминутно вступая в диалог с воображаемым оппонентом, лектор вел беседу о "самодавлении" или "свободе от аффектов", о "богатстве и бедности", "корыстолюбии", превратностях судьбы" и т.п.

Проза в давньогрецькій літературі має глибоке коріння, сягаючи сакрального фольклору, тобто міфології. На відміну від драми та лірики, проза традиційно вважається жанром для відпочинку. Остаточно оформилася у кін.2-3 ст. до РХ. – Лонг. Самый ранний известный нам греческий роман появился на рубеже I—II вв. Он назывался «Повесть о Херее и Каллирое» и был написан Харитоном. Гелиодор (III в.) создал «Эфиопику»; главная героиня этого романа, красавица Хариклея, — дочь эфиопского царя. Ахилл Татий (III— IV вв.) — автор романа под названием «Левкиппа и Клитофонт».

Давньогрецька проза – пращур сучасної белетристики. «Пастуша повість про Дафніса і Хлою» написана в чотирьох книгах, очевидно, в другій половині III ст., ритором, добре обізнаним із зразками ново-аттічної комедії, з ранніми зразками любовно-пригодницького грецького роману, а також із зразками ідилії Теокріта, його послідовників і з старою грецькою літературою.

Жанр – буколістична повість, тобто пастуша повість. Головна ідея – можливість ідеального кохання між людьми, наближеними до природи.

Місцем дії є острів Лесбос, де на лоні природи нібито живуть наївні пастухи, які не знають тривог міського життя й де зароджується і зростає, на фоні мінливої декорації сезонів року – юне кохання Дафніса і Хлої, двох підкинених і вихованих пастухами дітей. Еротичні ігри персонажів постають як чисті та природні – оскільки персонажі не знають, що таке гріх.

Увага автора зосереджена не на зовнішніх подіях, а на зображенні почуття. З епізодів цікаве в 2-ій книзі оповідання про сільські розваги, що дає нам уяву про античну народну пантоміму і про її виконання.

За новіших часів повість Лонга викликала захоплений відгук Гете і, починаючи з XVI ст., багато разів перекладалася всіма європейськими мовами.

19