43.Демістифікація людини з.Фройда.

Підрядним можна вважати такі слова Фройда: “Здається що в нашій сучасній культурі ми себе погано почуваємо”. З одного боку людина майже підкорила собі природу та суттєво покращила умови життя з іншого постійно зростає кількість невдоволених, а також відчуття провини що супроводжує життя людини.

- Пояснення слід шукати в структурі інстинктів людини. Мовиться про таке: існує два інстинкти взаємодія між якими і визначає всі головні події людського життя. Це інстинкт життя або Ерос – потяг до органічного життя і існування його за всіх умов, або у формі збереження індивіда.

- Другий інстинкт – смерті – Танатос – його завдання повернення до стану неживого, намагання позбутись турбот життя.

- Ерос. З самого початку людині притаманний сексуальний потяг – Лібідо, воно народжується разом із тілом і помирає разом з ним. Є перші етапи розвитку лібідо, їх ознаки:

1. Лібідо дитини не сконцентровано в статевих органах а розсіяне по всьому тілу внаслідок чого кожен його участок може стати джерелом збудження.

2. Сексуальний потяг дитини не є самостійним і диференційованим. Він дійсно торкається інших потреб організму (смоктання, їжі) всьому надаючи відтінку.

4. Лібідо бісексуальне, оскільки відсутній примат гені талій, то майже відсутня диференціація у статі.

5. Оскільки Лібідо розкидане по всьому тілу, може поєднуватись з будь-яким процесом та органічним відчуттям, отримуючи від цього сексуальні задоволення, то дитина є многобічною перверсивною істотою (збоченя): вона схильна до садизму, аномалій, гомосексуалізму.

Найбільш важливою подією дитячої сексуальності є статевий потяг до матері та пов’язана з цим ненавість до батька (Едиків комплекс).

Танатос. Людині притаманна вроджена потреба у злі агресії брутальності, жорстокості щодо всіх і всіх до кожного. Танатос частково діє щодо зовнішнього світу та проявляє себе в руйнівних діях, частково він спрямований на внутрішній світ і проявляє себе в само руйнівних діях індивіду.

Взаємозв’язок танатосу та еросу проявляє себе у садизмі та мазахізмі.

З самого народження в людині діє принцип який вимагає негайного задоволення всіх бажань. Однак життя є несумісним і безперешкодним задоволенням всіх людських інстинктів. Цьому заважає дефіцит ресурсів, а також руйнівна сила інстинктів, яка штовхає індивіда до самознищення, тому поступово в процесі взаємодії зі світом починає виникати принцип реальності завдання якого полягає в приведенні інстинктів до реальності. Ті бажання які є несумісними з реальністю повинні витіснятись однак інстинкти а точніше енергія яку вони продукують нікуди не зникає. Тобто сексуальні потреби є джерелом енергії для функціонування всього суспільства, оскільки ці десексуалізовані потреби задовольняються деякими засобами. Цей процес назвав Фройд сублімацією і вважав що всі найвищі досягнення людства є сублімації інстинктів.

У той же час займається ще одна проблема під час панування в практиці принципу насолоди сформувалося безліч образів, які є несумісні з життям, більш того вони вважаються розбещеними та злочинними. Вони також підлягають витісненню. Внаслідок чого створюється потрійна структура особистості. Відтепер основні прошарки: Воно – це царина первинних інстинктів, які невідомі ніякі оцінки і розрізнення добра і зла, і навіть настанова на самозбереження і та відсутня. У Воно панує принцип насолоди. Поступово частина Воно в процесі зіткнення з реальністю перетворилась на “Я” (его).Далі формується “Над-Я” вона виникає внаслідок довгої залежності дитини від батьків і батьківський вплив є її ядром. Надалі сприйнявши безліч впливів “Над-Я” перетворюється на мораль.

Відтепер і зовнішні обмеження що накидались на індивіда батьками і суспільством переводяться в його свідомість, внаслідок чого процес оцінки бажань та прийняття рішення, що до його витіснення стає автоматичним. Однак присутня поява почуття провини.

Заперечення принципу насолоди на принцип реальності означає фіксацію інстинктів на дитячому етапі розвитку. Відтепер структурі інстинктів притаманне намагання повернутись до минулого стану, ця реакційність складає сутність людської поведінки коли вона відноситься до себе з суворістю, що була б доречна на ранніх етапах розвитку, однак є застарілою з точки зору сучасності. Принцип “Над-Я” спрямований на виконання минулої дійсності людина перетворюється на небезпечну істоту: її мотивація переважно дитяча однак можливості дорослого. На думку Фройда така структура не підлягає жодному реформуванню.

14. Піфагор та Парменід: число та слово, як різні погляди на втілення сутності світу.

Що таке буття? Для Парменіда найважливіше визначення буття – осягнення його розумом і те, що можна пізнати тільки розумом і є буття. Почуттям же буття недоступне.

У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття – це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечне. Мислення – це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення – знання. Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати гадку, погляд – звичайне повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягання єдиного, прагнучи Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного у чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минаючий і скінчений характер. Усі речі, в чому смертні вбачають істину, вірячи в неї все це ім’я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути. Парменід вважав, що у цьому світі, насправді, нічого не змінюється, така його постановка була спричинена намаганням знайти відповідь на питання. Будь-які зміни у цьому світі – це лише свідчення наших помилкових органів почуття. Світ сприйма якся вічне, нерухоме ціле. Він вказує на єдине все – без кінця, на яке не рухається однорідне, його не було в минулому, не буде й в майбутньому, все – в сучасному. Перменід пропонує не довіряти «нечутким вухам», заперечував значення почуттів, бо на них базуються лише суперечливі думки. У центрі уваги дві проблеми: питання про співвідношення буття та небуття, мислення і буття. Небуття не існує тому, що його неможливо не пізнати, ні словесно оформити, бо те, чого немає – немислиме. Він визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразитися словом. Тому зрозуміло, що думка про предмет и сам предмет одне і те саме.

За Піфагором все виникає згідно з числом. Піфагорійці вважали початком всього – числа, так як у них вони знаходили багато схожого з тим, що існує і протікає і в числах первинні елементи усіх математичних начал. Вони – початок та елемент усього сущого. Логічна основа цього уявлення – геометричне розуміння чисел: 1-це точка, 2 точки визначають пряму лінію, 3-площину. Звідси уявлення про трикутники, квадрати, прямокутники. Трикутник – це першоджерело народження й створення різних видів речей. Квадрат - несе в собі образ божественної природи, він символізує високе достоїнство, бо прямі кути надають цілісність, а кількість сторін здатні вистояти перед силою. Треба згадати про головний піфагорійський символ – піфагорівська зірка, що створена діагоналями правильного п’ятикутника. Також з множини чисел виникло священне 36:1+2+3. Воно складається з 1, а без неї ні одного числа немає, і вона символізує єдність світу та буття; з 2-принципова полярність всесвіту: світ-тьма, добро-зло; 3-совершен-нешей із чисел, бо має початок, середину та кінець. Числа у піфагорійців виступають основополагаючими універсальними об’єктами, до яких передбачалося звести не лише математичні побудови, а й многообразність дійсності. Науці про числа відводиться велике місце в системі світогляду, тобто математика фактично об’являється філософією. Особливе значення піфагорійці приписували числам у справі пізнання. Все пізнаваєме має число. Без нього неможливо нічого не зрозуміти, не пізнати. Пізнати світ значить пізнати керуючі ним числа. Піфагорійці одривали числа від речей, вважаючи їх самостійними істотами. Думка про те, що все в природі підчинено певним числам привела піфагорійців до твердження, що саме число, а не матерія є початком усього.