23. Відокремлення психології: вчення про людину Аристотеля.

Головна відмінність людини від тварини, по Арістотелю, грунтується на здатності людини до інтелектуального життя. Інтелектуальне життя припускає моральну позицію, наслідування певних моральних правил і норм. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять як добро і зло, справедливість і несправедливість. Центральне поняття аристотелівської етики - доброчесність. Аристотель розділяв доброчесність на два головні види: інтелектуальні і етичні (вольові). Інтелектуальні виникають переважно шляхом навчання, етичні складаються завдяки звички. Вирішальне значення, для Арістотеля, мають доброчесність, мудрість, розумна діяльність, розсудливість. Доброчесність має не кожна людина, а лише той, хто зумів її активно виявити, той, хто діє. Вищою формою діяльності є пізнавальна, теоретична. Людина отримує вищу насолоду не в споживанні матеріальних благ, не в почестях, не в діяльності, спрямованій на досягнення якихось цілей, користі, а в самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні. Загальним мотивом, звучним в етичних приписах Арістотеля, є прагнення знайти середню лінію поведінки. Згідно з Аристотелем, людина є політична тварина. Людина народилася політичною істотою і носить в собі інстинктивне прагнення до "спільного співжиття". Оскільки Аристотеля займали, передусім, доброчесності, вживані і здійснювані в громадському житті, остільки центральне місце він відводив поняттю справедливості. Справедливим можна бути лише по відношенню до іншої людини. Турбота про інше, у свою чергу, є прояв турботи про суспільство. У справедливості людина виявляє себе, передусім, політичною громадською істотою.

24.Загальна характеристика елліністичної та пізньоелліністичної філософії.

Після смерті Македонського його імперія була поділена між його найближчими соратниками. Ці нові монархи сконцентрували у своїх руках усю повноту влади, у той час, як поліси дедалі більше втрачали свій вплив та автономію. У той же час всі ці монархії виникли на уламках колишньої імперії, за свій культурний взірець мали саме давніх греків. Давньогрецька мова вважалася мовою по-справжньому освічених людей, усі надбання давньогрецької культури розповсюджувалися як взірцеві. Тому ці монархії вважалися елліністичними. А тепер уявімо собі становище тогочасної людини. Відбувалася швидка руйнація полісів, межі ойкумена розширюються, світ стає практично неосяжним та таким, в якому постійно відбуваються контакти із давніми та дуже оригінальними культурами. Люди, що раніше були вписані в певний і передбачуваний хід подій відтепер відчувають, що вони кинуті напризволяще, що всюди панують сили, які їм непідвладні, які визначають усе. Звідси, більшість тогочасних людей відчувало, що у світі панує випадковість. Тому недивно, що переважна частина елліністичної філософії – це філософія втечі, а її засобом стає культивування автономії. Інакше кажучи, значне ослаблення політичних і соціальних рамок в межах яких і раніше відбувалося усе життя індивідів є відповідальним за появи індивідуальностей. Якщо раніше людина за класичним визначенням Аристотеля, була полісною твариною, то після походу Македонського люди стали значно менш залежними від місцевої спільноти. Вони відчували, що їхні зусилля мало на що впливають, що вони є відокремлені одне від одного і надалі самі по собі – і в цих умовах люди звертаються по власну душу, відкривають особистість та починають шукати в філософії якісь особистісно орієнтовані правила поведінки. Тому філософія елліністичної доби чітко поділяється на три частини: логіку, фізику, етику. Більш того, логіка і етика мали значення лише в цій мірі, якою вони сприяли розв’язанню етичних проблем і за своєю спрямованістю ця філософія була евдемоністичною, тобто спрямованою на досягнення щастя та індивідуальності, оскільки вважалося, що досягнення щастя не передбачає участі в державних справах, а залежить від самої людини