27. Еволюція соціальних відносин в Київській Русі: формування правлячої верстви і категорії залежного населення.(віка пенюк)

Руська держава з центром у києві відкрила новий – феодальний період в історії східних слов’ян . Вони поминули у своєму розвитку рабовласницьку формацію в її класичному вияві, на базі розкладу первіснообщинного ладу в них формується феодалізм . Період становлення ранньофеодальних структур припадає на 9-10 ст. основними серед цих структур були: утворення Київської держави, прийняття християнства, утвердження феодального способу виробництва.

Писемні джерела засвідчують відносно розвинуту для цього часу соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Русько-візантійські договори зафіксували , що поряд з великим Київським князем ще називають світлих і великих князів( у договорі Олега). А також бояр. Немає сумніву що великі світлі князі і бояри – це місцеві племінні князі і вожді, які згодом були підкоренні київськими князями. У кін. 10 ст на зміну племінним володарям прийшли князі –намісники , найблищі родичі ( сини, племінники).Помітне місце в соціальній структурі християнства посідали «старці» .У літописних розповідях про діяння Володимира Великого вони згадуються поряд із боярами – в ролі радників. Згідно з висновків Мавродіна, Фроянова , та ін.. істориків «старці»- це племінна знать, що виконувала судрвр- адміністративні функції.

Писемні джерела згадують з кін 10- пер. Пол.. 11 ст. і такі категорії населення як «стара чадь» і «кращі мужі». Генетично вони звязанні з родоплемінною верхівкою , інтегровано в панівний стан ранньофеодального суспільства Русі

В міру поглиблення процесів феодалізації на Русі ускладнюється ієрархічна структура панівного класу

На її вершині в 10-13 ст. знаходились князі , які становили єдину правлячу династію. Главою держави був великий київський князь . У столицях земель-князівств - Чернігові, Переяславі, Галичі, Новгороді – сиділи удільні князі . Кожна давньоруська земля поділялася на окремі волості, якими також правили князі.

Ідеальною нормою між князівських відносин була суверенність влади в межах землі або волості. Цей принцип , формально і закріпився в 1097 році на Любецькому з’їзді . А в реальній практиці норма , як правило, порушувалася . Відсутність на Русі чіткої юридичної системи призвела до частих конфліктів між князями , боротьба за владу велася на всіх рівнях князівської ієрархії.

Незважаючи на повну нестабільність , князівська влада на Русі мала широкі соціально-економічні функції. Князь був не тільки верховним правителем і виразником власності феодальної держави над країною, землею чи волостю, а й володарем міста, розпорядником усього місцевого життя ; йому належали законодавчі та судові функції , контроль за державними податками , право на князівські податки з населення. Князь очолював всі ієрархічні структури панівного класу , представляв насамперед його інтереси. Відсутність князя у місті( волості) порушувала нормально функціонування всіх служб управління. « Безкняжжя» створювало кризові ситуації.

Численну категорію панівного класу становили бояри. В літописах вони як правитель згадуються поряд із князем, уже в 10 ст . Джерелом їх формування на ранніх етапах була родоплемінна знать , а також князівські дружинники , що осідали на землях і ставали великими землевласниками. Вже в кін. 11 ст. існувала певна диференція боярства. Князівські бояри поділялися на «великих» і «менших». Крім того були ще «земські» бояри. Етимологія слова боярин не зовсім з’ясована але очевидним є зміст слова. Боярин – це знатна , багата людина, яка належала до соціальної верхівки суспільства.

Разом із князем давньоруські бояри становили правлячу верхівку держави. «Великі» бояри ставали воєводами , тисяцькими, князівським канцлером, «малі» - посідали нижчі щаблі князівського апарату. У виконанні своїх управлінських функцій вони опиралися на вірників, митників, печатників – яких набирали із дворян – слуг князівського двору.

Привілейоване становище в давньоруському суспільстві належало князівській дружинні, що брала участь не лише у військових кампаніях, придушенні соціальних конфліктів , а й управлінні державою чи землею. В К.Р. виробився своєрідний дружинний кодекс честі, що генетично походив з родоплемінного суспільства, але визначався князівським пожалуваннями – грошима а також бенефіціями. Вірна служба своєму князю оплачувалася земельним наділом , який передавався знатному дружиннику в умовне володіння.

Інша група давньоруського суспільства перебувала феодально залежні : смерди,люди,закупи,рядовичі,челядь,наймити,холопи,ізгої.

Основною категорією населення зайнятою у сфері сільськогосподарського виробництва були смерди. Рибаков на підставі аналізу «Руської правди» дійшов висновку що смерди мали своє господарство , земельні наділи , проживали в князівських селах і платили данину князю. Смерди були особисто вільними , що виконували повинності на користь князя , держави церкви, так і феодально залежними , становище яких також було ближчим до вільного, ніж до рабського.

У писемних джерелах зустрічаються термін «люди» , що означав і селянин-общинник, який проживав в общинних селах і взагалі сільське населення незалежно від його соціального стану.

Проміжне становище між вільним і феодально залежним населенням мали закупи - колишні смерди , які через якісь причини втратили своє господарство і потрапили в залежність до феодала. Вони відпрацювали взяті в борг гроші – «купу» - в господарстві свого пана. Тимчасова залежність нерідко перетворилася на постійну , хоча давньоруське законодавство забороняло це. Використання праці закупів у панському господарстві засвідчує існування на Русі інституту відробітку економічно-незалежних селян , які мали земельні наділи , тяглову силу і реманент.

Помітна група давньоруського населення наймити, рядовичі, челядь. Із писемних джерел 14 ст. відомі « челядин-наймит» і «закупний наймит» - основна робоча сила вотчинного господарства. Працювали вони на умовах найму.

Закупництво зумовило практику укладання договору , що виступав у двох основних формах – договір-найм та договір-займ. В результаті з’явився термін «рядовичі» . Який означав селянина пов’язаного з князівським, боярським господарством договірними зобов’язаннями . Судячи з того, що договори укладалися у присутності свідків обидві були представлені вільними людьми . Є підстави вбачати в рядовичах своєрідний різновид закупів, їх юридичне становище , судячи з « Руської Правди» були практично тотожним..

Челядь згадується на сторінках літопису в 10 ст. без вказівки на конкретну форму соціально-економічного стану . В «Р.П.» термін «челядин» має широке поняття, що стосується різних категорій залежного населення . Одне із джерел формування челяді на Русі – полон . Челядь продавали, дарували, передавали у спадщину. За вбивство челядина пан практично ніякої відповідальності не мав. «Руська Правда « за цю дію не вказує ніякого штрафу.

Близьким до челядницького було становище холопів. Термін «холоп» як вважають дослідники походить з праслов’янського періоду і означало «людину неповно варту». « Руська Правда» визначає холопство , як категорію населення , що перебувало у певній власності пана. Соціальний стан холопів був аналогічний рабському , їх ряди поповнювали люди різних соціальних груп. Холопи в 11-13 ст. – невід’ємна структурна частина панського господарства:вони працювали в ремісничому і сільськогосподарському виробництві , обслуговували потреби двору , брали участь у торгових зв’язках вотчини.

Холопське становище не було довічним . Данило Заточник повідомляє , що за добру службу холопа відпускали на волю , він міг одержати волю згідно рішенням суду але це залежало від «добрих» або «злих» панів , перед владою яких холопи були повністю безправні. У 12-13 ст становище холопів дещо поліпшилося у своєму правовому статусі вони наблизилися до феодально-залежного селянства. Причини цього явища полягають у подальшому розвитку феодальних форм експлуатації ( раб економічно був менш вигідний , ніж смерд)

Ще одна категорія населення мала назву «ізгої» . Це люди , які з тих чи інших причин випали із свого соціального середовища і втратили з ним законний зв'язок . Ними були колишні смерди, які позбулися землі і засобів виробництва , збанкрутілі купці , діти духовенства, що не могли вести церковну службу , навіть князі позбавленні столів(влади ).

До феодально залежних верств населення належали вотчинні ремісники, що проживали в садибах феодалів . Вотчинного ремісника згадує « Руська Правда» і оцінює його життя в 12 гривень – удвічі більше ніж за життя смерда або закупа. У містах значним був процент вільних ремісників , так званих посадських.

Окрему групу давньоруського населення становило православне духовенство – біле і чорне. Формувалося воно із різних суспільних верств і не являло собою окремого стану.

28. Розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі в Київській Русі.(РОМА КЛЮЧНИК) 29. Сучасна історіографія про суспільні відносини в Київській державі. 30. Феодальна, рабовласницька общинна концепції розвитку Русі.

31. Розвиток русько-візантійських відносин у ІХ-ХІІ ст.(ГАЛЯ КІПРАН) 32. Відносини Русі з степовими кочовими народами у ІХ-ХІІ ст.(ТАРАС МАРТИНЮК) 33. Роль Руської держави в міжнародній торгівлі ІХ-ХІІІ ст.  34. Монгольські завоювання у Східній Європі та їх вплив на розвиток українських земель. (ТАРАС МАРТИНЮК) 35. Політичний розвиток земель-князівств на території України у XII - першій половині XIII ст.: Київська земля, Чернігівська земля. 36. Галицька земля наприкінці ХІ – ХІІ ст.(ПАРТИКА)

Галицьке князівство на заході межувало з Перемишльським, на півночі із Звенигородським, на сході з Теребовельським.

Місто Галич, як показують археологічні дослідження, існувало в кінці IX — на початку X ст., але вперше його назва згадана у Печерському патерику при описі подій 1098 р. Центр Галича знаходився на високій горі на місці сучасного с. Крилос; він був укріплений двома рядами валів і ровів. Тут збудовано княжий двір, соборну церкву Успіння Богородиці та інші храми. На південь і захід від замку простягалося підгороддя, а в дальших околицях ряд укріплених дворищ і монастирів, від яких залишилися руїни або назви урочищ.

З галицьких князів першим згадується Іван Василькович, який помер у Галичі 1141 р. Володимирко Володарович зробив Галич столицею свого князівства. Пізніше тут правили Ярослав Осмомисл, його син Володимир; деякий час Роман Мстиславич, Володимир і Роман Ігоровичі, боярин Володислав, який «вокняжився» в Галичі; угорські королевичі Коломан і Андрій, Мстислав Мстиславич, Михайло Всеволодович. За Галич велася тривала боротьба між різними претендентами, і галицький замок часто знаходився в облозі. Данило декілька разів добував і втрачав Галич, врешті оволодів ним постійно 1238 р. Під час походу Батия 1241 р. Галич був поруйнований і втратив значення столиці на користь Володимира і Холма. В Галичі існувало єпископство, в 1302 — 1303 рр. реорганізоване в митрополію .

У найближчій околиці Галича літопис згадує деякі урочища: Болоння і Бикове Болото — на дорозі до Демешковець, Угольники — на дорозі до Бурштина, Кривавий Брід і Рогожина десь на Дністрі. На північ від Галича розташоване с. Болшів (тепер Бовшів) . Недалеко від Галича згадується Домамиря Печера, яку 1242 р. хитрощами здобув Ростислав Михайлович .

У північній стороні Галицького князівства стояло місто Зудеч, або Зудечів (тепер Жидачів), через яке переходив шлях; яким користувалися торговці сіллю .

Монастир ігумена Григорія в Полонині, де 1255 р. перебував литовський князь Войшелк, знаходився, прав доподібно, в c. Задеревачі Стрийського р-ну Львівської обл.

На південь від Галича згадуються Тисмяниця (Тисьмениця), в якій 1144 р. Володимирко перебував на ловах, та Толмач (Товмач).

На Підкарпатті найбільшим містом була Коломия, центр торгівлі сіллю . В цій околиці відомий також Городок на Черемоші . Згаданий в літописі зневажливо Вотьнин , вважають однозначним з Отинією.

В роки правління Ярослава Осмомисла з Галицьким князівством була з’єднана — невідомо точніше, на яких умовах, — територія при гирлі Дунаю. Список «градів всіх руських дальних і ближніх» XIV ст., вміщений у Воскресенському літописі, подає на Дунаї міста Килію, Нове Село, Дичин; при гирлі Дністра Білгород, Берладь і Малий Галич (Галац), відомі як міста Івана Берладника, тут не згадуються. Позначено також міста при шляхах, які вели від Чорного моря до Галичини: при Пруті Аский Торг (Ясси), між Серетом та Карпатами: Романів Торг, Немеч, Корочунів Камінь, Сочаву, Серет, Баню, Нечун, а далі галицькі міста: Коломию, Городок на Черемоші і Хотин . Цей список показує приблизно територію, яка знаходилася під впливом Галицького князівства.