45. Розвиток культури на українських землях X-XIV ст.: літописання, література
Літо́пис — історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки». Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи — важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: діяльність могутньої Київської держави, відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиївський період, заснування Київської митрополії, спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази) належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича. Популярним жанром давньоукраїнської літератури були літописи. На думку дослідників, найдавніший літопис було створено за часів Аскольда у другій половині IX ст. Проте він, як і наступні літописні зведення, не зберігся. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих літ». Його було створено на початку XII ст. У складанні «Повісті минулих літ» було використано найдавніші літописи. «Повість» збереглася в багатьох списках. Найстаріші з них — Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (перша половина XV ст.). Події в «Повісті минулих літ» викладено від 860 р. до 1111 р. Один із пізніших списків цього твору зберіг ім'я автора — ченця Києво-Печерського монастиря св. Нестора-літописця.
Продовженням «Повісті», в котрій відбилися подальші події з історії Русі-України, став Київський літопис, який охоплює час від 1111-го до 1200 р. Він розповідає про події в різних землях Київської Русі, але в центрі оповідей — Київ і Київська земля. Основний зміст літопису — княжа боротьба за київський стіл, боротьба русичів проти половців.
Найвидатнішою пам'яткою літописання Галицько-Волинського королівства є Галицько-Волинський літопис, який є зведенням ряду літописних пам'яток (галицьких, волинських, холмських тощо). Літопис складається з двох частин. У першій ідеться про події в Галицькій землі від 1205 р. до кінця 50-х pp. XIII ст. Вона є, власне, життєписом Данила Галицького. Друга частина літопису пов'язана з Волинською землею й волинськими князями. Вона починається від середини ХIII ст. й закінчується кінцем XIII ст. Як вважають дослідники, ця частина літопису писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.
З-поміж інших жанрів літератури варто згадати про церковні проповіді. Вони були повчальні та урочисті. Повчальні проповіді, прості за своєю будовою, розраховані на пересічного, непідготовленого слухача. Найвизначнішим автором повчальних проповідей був один із засновників Києво-Печерського монастиря св. Феодосій Печерський.
Урочисті проповіді складалися для освічених людей — князів, бояр, священиків, ченців тощо. Чудовим зразком урочистої проповіді є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. У записах Лаврентіївського списку під 1096 р. вміщено знамениту пам'ятку, відому під назвою «Повчання» Володимира Мономаха. Це — перший мемуарний твір в українській літературі. «Повчання» звернене до дітей Мономаха. Найвизначнішою пам'яткою світської літератури (крім літописів) є «Слово о полку Ігоревім». Тривалий час ця перлина давньоукраїнського письменства була невідомою: його випадково знайшли на початку 90-х pp. XVIII ст. в одному із рукописів XVI ст. «Слово» написане на основі конкретного історичного факту — невдалого походу 1185 р. новгородсіверського князя Ігоря Святославича проти половців.
Розмаїття жанрів оригінальної літератури, всеосяжність думки, висока духовність і мистецька довершеність кращих творів красномовно свідчать про високий рівень культури України-Русі IX—XIV ст. Слід тієї культури ніколи не уривався на українських землях. А такі культурні надбання княжих часів, як уважність до слова, шанобливе ставлення до книги, стали взірцем для наступних поколінь українських учених-книжників і митців слова.
Рукописна книга!
В давньоруську епоху ХІ-ХІV ст. домінував уставний тип письма. Устав пішов від грецького уніціала літургійних книг. Це святкове повільне письмо, домінуючою ознакою якого є краса, рівність, правильність, чіткість тексту. При письмі строго витримується верхня і нижня межа рядка.
Орнаментовані малюнки чи заставки, як ілюстровані елементи рукописів, розташовувались над текстом їх початкової сторінки або на початку окремого розділу. Орнамент на протязі ХІ – XVIII ст. змінювався. Дослідники розрізняють наступні види орнаменту:
а) давньоруський чи старовізантійський (ХІ – ХІІ ст.), для яких характерні чітка строга рама у вигляді вузького довгого прямокутника: геометричність, використання рослинного, тваринного мотивів ( найчасті-
ше зображення лева). В цьому орнаменті використовувались в основному голубі,рожеві, зелені, білі, кольори фарб.
б) тваринний (тератологічний) орнамент ( ХІІІ – ХІV ст.) характеризується порушенням строгості та геометричності рамки, втратою реалістичної манери в зображенні тварин. Винекнення цього виду орнаменту пов’язане з посиленням ролі народних мотивів і місцевих традицій в культурі.
Основні, якщо й не всі рукописні книги Київської Русі ХІ ст.. До періоду ХІ і рубежу ХІІ ст. належать тринадцять південноруських пам’яток книжного мистецтва: Остромирове Євангеліє (1056 – 1057), Ізборник Святослава(1073), Ізборник 1076 р., мініатюри Трірського Псалтиря (1078 – 1087), Архангельське Євангеліє (1092), Реймське Євангеліє (кирилична частина) і Чудовський Псалтир (перша половина ХІ ст.), Туровське Євангеліє (уривок), Пандекти Антіоха і Слова Григорія Богослова (друга половина ХІ ст.), Сінайський Патерик, Повчання Кирила Ієрусалимського і Типографський Устав (кінець ХІ – початок ХІІ ст.)
Відлік книжкових пам’яток ХІІ ст. можна почати визначним кодексом східних слов’ян – Мстиславовим Євангелієм, яке, не зважаючи на відсутність спільної думки у дослідників з приводу його походження, все упевненіше й доказовіше пов’язується з південним регіоном Давньої Русі, зокрема, зокрема, з київським рукописном осередком. Мстиславове Євангеліє датується початком ХІІ ст., точніше паріодом до 1117 р. Наступний, також орієнтований датований кодекс – багато оздоблене Юрївське Євангеліє. Що стосується ХІІІ ст., то для Русі воно було важким. Татаро-монгольське нашестя принесло неймовірні страждання на її землі. Євангіліє апрокос, Апостол апрокос, Служебник, Молитви, Тріодь, Мінеї місячні, Перемийники – також пам*ятки 13 ст.
Рукописної спадщини XIV ст.: Євангелія арпакос Полікарпового 1307р., Пандектів Антіоха 1307р. і Євангеліє апракос Пантелеймонового 1317 р. Два з цих кодексів: Євангеліє Полікарпове і Пандекти Антіоха впевнено прив’язані до українських земель (мають досить характерні мовні ознаки).
Київським Псалтирем завершується розгляд рукописної спадщи-
ни XIV ст. – періоду подальшого становлення української парадності, формування культури і мистецтва, особливо книжного. Закінчується пергаментний період у розвитку української рукописної книги 46. Розвиток культури на українських землях X-XIV ст.: архітектура, живопис.(РОМАН ПЕТРІВ)
Іконопис. Як виконавцями найстаріших фресок у церквах Києва й Чернігова були чужинці, так із чужини до нас привозили й перші ікони. Дослідник Петров начислив до сорока ікон грецького й корсунського походження, що збереглися до нас з домонгольської доби, але поміж ними підмітив ікони місцевого «київського письма». Вже хоч би те, що візантійська іконографія, перенесена в Україну, збагачується українськими постатями, як Антоній та Феодосій Печерський, князі Борис і Гліб та інші, свідчить про органічний розвиток українського іконопису на рідному ґрунті.
Найулюбленішою темою староукраїнського іконопису була Богородиця. Традицією свого домонгольського походження славляться кілька Богородиць, з яких згадаємо помітніші. Це: Смоленська, привезена із Царгорода чернігівським князем Всеволодом Ярославичем; Ченстохівська, що дісталася з Царгорода в Західну Україну — до Белза, а відтак до Львова, звідкіля її вивіз до Польщі князь Володислав Опільський (у 1382 р.); Холмська, яку мав привезти до Києва Володимир Великий, а до Холма завіз Данило Романович; Володимирська, що її привіз до Києва Мстислав Мономахович, а, поміщену у Вишгороді, забрав Андрій Боголюбський до Володимира над Клязьмою; Ігорівська Богородиця КиєвоПечерської лаври має бути та сама, що перед нею молився князь Ігор перед смертю з рук збунтованих киян.
Поза Богородицею, яка була найпопулярнішою моделлю наших іконописців, багато старих ікон присвячено святим — Миколі, Юрієві, Димитрієві Солунському, Феодорові Тиронові й Феодорові Стратилатові, пророкові Іллі, архангелам Михайлові й Гавриїлу, євангелістам, Кузьмі й Дем’янові й нарешті святим української провенієнції — Борисові й Глібові та Антонієві й Феодосієві Печерському. Поряд із постатями чи групами святих іконописці малювали сцени зі Старого й Нового Завітів, беручи за зразки то церковний стінопис, то мініатюрні картини рукописів. Тим-то одні ікони зберігають сувору монументальність фрескових і мозаїчних зображень, а другі є більш вільні в композиції, реалістично-побутові й малярські.
Мініатюра. Ілюміновані грецькі й болгарські рукописи богослужебних книг дуже скоро знайшли собі дбайливих і талановитих наслідувачів на українському ґрунті. Крім церковного, було на них і світське запотребування: більшість українських князів і вельмож складали поважні бібліотеки, а такий, приміром, князь, як Володимир Васильковим, сам писав та ілюмінував рукописи.
Очевидно, з наших старих рукописних скарбів збереглося дуже мало, але те, що збереглося, могло б бути окрасою культури хоч би найбагатшого народу. Кращі з наших ілюмінованих рукописів — це Остромирове Євангеліє 1052 р., прикрашене трьома мініатюрами євангелістів; Збірник Святослава 1073 р. з мініатюрами Христа на престолі, собором святих і портретом Святослава з родиною; нарешті, Трірський Псалтир, абоМолитовник Гертруди, 70-х років XI в., що поряд із мініатюрами німецького походження має п’ять мініатюр, зв’язаних з Україною походженням, тематикою і стилем. Остромирове Євангеліє і Збірник Святослава постали в Києві, українські мініатюри Трірського Псалтиря — на Волині, точніше, в Луцьку або Володимирі-Волинському.
Мініатюри Остромирового Євангелія характеристичні тим, що їхні золоті контури, виповнювані інтенсивними барвами, нагадують техніку перегородчастої емалі, що в ній проміжки між золотими дротами обрисів заливалися різнобарвним скливом. Поза тим тут, як і в Збірнику Святослава, звертає на себе увагу спосіб обрамовування мініатюр схематичним зображенням церкви, чого не бачимо в неукраїнських мініатюрах.
Збірник Святослава як літературний твір був копією з болгарського оригіналу, зладженого для царя Бориса в X в. Мініатюра п’ятиверхої церкви, зображеної ніби в поперечному прорізі, прикрашена з боків зображеннями птахів. З історичного боку цінним є родинний портрет князя Святослава, який хоч і відданий іконописним стилем, але виявляє всі риси індивідуальності й костюмів портретованих.
Трірський Псалтир чи пак Молитовник Гертруди, який зберігається тепер у кафедральній скарбниці в Чівідел’я (Північна Італія), складається з кількох частин. Найстарша (аркуші 15 — 208), тобто сам Псалтир, була написана й розмальована німецькими ченцями з Райхенау для трірського єпископа Егберта в 984 — 990 рр. Незабаром по її написанні до Псалтиря було долучено аркушики з різними молитвами (219 — 233), й нарешті в XV в. з початку кодексу пришито шість аркушів (5 — 10) із латинськими молитвами Гертруди й п’ятьма мініатюрами східного, візантійського типу. До молитов долучено чотири аркуші (1 — 4) календарика й пам’ятника.
.Інші рукописи західноукраїнського походження, як Кристинопільський Апостол XII в., Кримське Євангеліє 1144 р., Холмське Євангеліє XIII в., Галицьке Євангеліє, писане пресвітером Георгієм «при князі Льві й сині його Юрії» в 1266 р., й нарешті Перемишльське Євангеліє роботи єромонаха Василя з початку XIII в. з мініатюрами чотирьох євангелістів, — відзначаються характеристичною простотою і стриманістю в багатстві рисунку й колориту своєї орнаментики..
Печерський Патерик та Начальний Літопис згадують таких малярів великокняжої України, як Мойсей, Григорій, Авраам Смоленський та Олімпій Печерський, чернець Григорій.
.Емаль. Цікавою гілкою українсько-візантійського малярства була емаль, що прийшла до нас із Візантії як спадщина культури стародавнього Сходу. Була вона двояка: віконцева йперегородчаста. Найбагатші скарби емалі знайдені на території Києва й Поросся (Княжа Гора в Каневі, Сахнівка), куди менше _ на Чернігівщині, зовсім мало — в Західній Україні.
ФРЕСКИ І МОЗАЇКИ
Ще в 1848 р. в Софії були відкриті фрески часів Ярослава, що їх при могилянській обнові забілили. Та тут же знайшовся «старець Іринарх», який узявся їх ґрунтовно «оновити». Дивом урятувалися від «обнови» фрески, котрі були тоді під іконостасом та в Михайлівському приділі. В 1885 р. були відкриті мозаїки головної бані та на стовпах «переможної арки». Були це сяк-так збережені фрагменти Христа Пантократора, архангела, погруддя апостола Павла та Богородиці й архангела Гавриїла у сцені Благовіщення. Мозаїки пресвітерії (так звана Нерушима Стіна з Богородицею-Орантою, Тайною Євхаристії й Отцями Церкви) були відомі й обстежені давніше. Крім цього, були відкриті фрагменти Деісуса на самій переможній арці, первосвященика Арона й п’ятнадцять медальйонів із циклу Сорока Мучеників на підбанних арках.
Мозаїками були прикрашені головні частини кафедри: головна баня, переможна арка і пресвітерія, тоді як решту стін укривали фрески. «Житіями» Богородиці, св. Михайла, Петра та Юрія були розмальовані бокові апсиди; стіни головної нави покривалися сценами зі Старого й Нового Заповіту, тоді як стіни бічних нав були виповнені постатями й погруддями святих. У цілому в малярській декорації кафедри витримано тематичний розподіл, устійнений дотогочасною візантійською традицією.
Внутрішні стіни наріжних башт кафедри вкриті циклом картин (понад 130 фігур), які передають сцени з життя княжого двора, — воєнні виправи, лови, сміховинні продукції скоморохів і т. п.
У головній наві кафедри, де тепер бачимо Софію-мученицю з дочками, пишався колись збірний портрет родини кн. Ярослава, що його намагався зреконструювати сучасний український маляр Василь Кричевський.
Розподіл картин, типи постатей і стиль софійських мозаїк — суто візантійські. «Виконані вони не одним майстром, а гуртком митців. Були в ньому першорядні сили й другорядні майстри.. Працею одного, мабуть, головного митця, є частина вівтарного фризу святців, у першу чергу зображення Лаврентія, Василя Великого та Йвана Золотоустого. Обличчя Лаврентія — це, поза сумнівом, сирійсько-елліністичний портрет, близький до мозаїчних портретів VI в. у Сан-Віталє в Равенні. Не менш портретні й голови Василя В. та Йвана Зл., пройняті глибокою психологією.
Подібно як Софія, церква Михайлівського Золотоверхого монастиря була вся вкрита фресками й мозаїками. Та з того стінопису збереглося в ній куди менше, як у Софії. До наших часів з михайлівських мозаїк збереглася тільки середня смуга з Євхаристією, а з циклу святців — тільки постаті св. Степана з кадилом у руках і тонзурою на тімені та св. Димитрія зі щитом і списом. Напис над Євхаристією — слов’янський, із помилками, над святцями — грецький. Із михайлівських фресок обстежені Благовіщення на переможній арці головної апсиди та постаті пророків Захарії й Самуїла, двох святителів і двох мучеників.
Стиль михайлівського стінопису відмінний від софійського. . Постаті. Їх пози, повороти й саме групування повні різноманітності. Їхні рухи стали легкі. Митці намагалися встановити психологічне взаємовідношення між окремими учасниками процесії, надаючи обличчям постатей різні вирази, більш людські й реальні. Обличчя детально й м’яко модельовані
Збереглись фрески і мозаїки і в інших монастирях.
АРХІТЕКТУРА
Щодо монументальної архітектури довго вважали що початок вона бере від запровадження християнства і будівництва Десятинної церкви.Однак знахідка ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця і аналіз літописних свідчень про палаци княгині Ольги спростували цю думку.Перші камяні будівлі – під керівництвом візантійців. Х-ІІ ст.. в Києві – масштабне монументальне будівництво, 2 палаци. Палаци двоповерхові, з службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на верхньому.
Краща будівля «ансамблю володимира» - десятинна церква. Стіни з каменю і цегли в системі мішаної кладки. Внутр.простір перекривався склепіннями у формі хреста, над яким підносилась баня, підтримувана арками, опертими на 4 центральні стовпи. З західного боку – 2 башти. Фрески, різноманітні оздоби, багато мармурових деталей.
Новий етап в архітектурі – ансамбль «міста ярослава» в києві. Проявляються національні риси. Основна памятка – софійський собор – пятинефна хрестовобанна споруда з 13 банями, оточена з зх., сх., пн.. двома рядами відкритих галерей. З заходу між зовнішніми галереями прибудовано 2 башті, сходи яких вели на церковні хори. Всередині оздоблена фресками, мозаїками, іншими рисунками. Один з найцінніших – портрет ярослава мудрого з родиною. Довкола Софії – монастирі з храмами георгія та ірини. Велося будівництво і в інших містах, зокрема полоцьку і новгороді, де за прикладом софії зводяться однойменні собори. У Чернігові- будівництво єпископського Спаського собору – тринефної восьмистовпої споруди, увінчаної п’ятьма банями. Відсутні галереї. Фрески, орнаменти з плінфи.
Друга пол..ХІ ст.. – пошир.куьтового будівн.Собори Дмитрівського, Михайлівського видубицького,Печерського,Кловського монастирів. Новий тип храму. Зразок – Успенський собор Печерського монастиря. Хрещата шестистопна будівля, увінчана однією банею.Зі сходи нефи завершувались гранчастими абсидами, з заходу – нартекс, притвор, над яким – хори. З типом успенського – михайлівський золотоверхий храм.
Переяслав -1089-комплекс споруд єпископського двору. Новгород – Миколо-Дворищенський храм, церки Антонієвого і Юрєвського монастирів. За планом нагадували Успенський собор.
30 роки 12 ст. – нові риси.Менші розміри, простіша архітектура.Чотиристовпність.Зникають сходові башти, сходи вмуровуються в товщу стін.Памятки – храм Федорівського монастиря(1131),церква Богородиці Пирогощі(1132), Кирилівська(1146) і Васильківська(1180 )церкви в Києві.
Із Борисоглібської церкви, побудованої в Чернігові князем Давидом Святославичем (1120 — 1123), збереглася західна частина й середуща баня. Із залишків різьбарської декорації Борисоглібської церкви на особливу увагу заслуговує знайдена в 1865 р. капітель колони (чи, може, хрестильниця), укрита дуже характеристичною різьбою. Її трапезоїдна форма, як і ажурна орнаментика трьох її боків (четвертим вона притикалася до стіни), — типово романська.
Фундована князем Святославом у 1060 р., Успенська церква Єлецького монастиря в Чернігові в 1671 р. була оновлена чернігівським полковником Василем Дуніним-Борковським і тоді набрала свого зовнішнього барокового оформлення.
Типовою для мініатюрних однонавних і центробанних каплиць XI в. є Іллінська церква в Чернігові, яка, збудована в 1072 р., зберегла свій первісний характер доволі повно.
Поза оборонними валами Чернігова стояла й тому дуже погано збереглася П’ятницька церква, збудована наприкінці XII в.
Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало тісні культурні зв'язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура, отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в плані ротонда. На жаль, багата архітектура цієї землі практично не збереглася.