151

У пропонованому посібнику прагнемо передусім український історичний процес подавати у всесвітньоісторичній канві, аби читачі могли чіткіше уявляти не лише історичний час, а й історичний простір. Адже звісно, що аж ніяк не можна розглядати історію України «у вакуумі», без розуміння подій, процесів, які відбувалися паралельно, наприклад в Європі. Через те, вирішено український історичний процес подавати в контексті всесвітньоісторичного. Тому нами виокремлено, скажімо, «Стародавній світ», «Середньовіччя», «Ранньомодерний час» і на їхньому тлі розглянуто історію українського минулого. Так, вірогідно, буде простіше уявити цивілізаційний поступ суспільства, збагнути тенденції часу, ментальність того чи іншого історичного періоду. Разом з тим, зрозуміло, що більша увага відведена країнам, чи народам, що безпосередньо впливали на формування менталітету українців упродовж минулих століть. Відтак, назви питань, що розкриваються, сформульовані відповідно – «фактор монголо-татар», «фактор Московії» або «фактор Кримського ханату».

Крім того, намагатимемося навчити читача більш глибоко розуміти історію як науку, що не є, так би мовити, тільки «наукою дат, понять, та прізвищ», а залишається насамперед наукою про історичних людей. Тим більше, що в сучасних умовах в історичній науці спостерігається підвищений інтерес до соціокультурної історії. Відтак, велика увага в посібнику вділяється, наприклад, давньоруському або ранньомодерному суспільствам, життю людей в умовах Першої чи Другої світових воєн тощо.

Тема 1. Вступ до історії України (2 години)

1). Зміст історії як науки.

2). Географічні та геополітичні фактори в українській історії.

1). Що таке історія? Буквальне значення грецького слова історія – «розпитування», «розвідування». Саме в такому сенсі його вперше вжив історик Геродот, який у У ст. до н.е. зафіксував розповіді учасників греко-перських воєн, назвавши їх «історіями». В ширшому розумінні – historia – це наука, яка вивчає у хронологічній послідовності конкретний розвиток людського суспільства, його закономірності та особливості, який, своєю чергою, пізнається з метою розуміння його минулого, сучасного стану і перспектив у майбутньому. Утім, на відміну від радянських істориків, західні науковці вже з першої третини ХХ ст. ототожнювали свій фах із вивченням людини. «Що ж розкриває історія? Я відповідаю – res gestae – дії людей, що відбулися в минулому» – писав у 1920-х рр. відомий англійський дослідник, історіософ Робін Колінгвуд.

Технологічний бум, котрий переживає наша цивілізація попри свої безумовні позитиви містить в собі й виразні негативи. Нерідко доводиться чути, що звертатися до спадщини предків мабуть і не потрібно, бо в силу своєї «консервативності» історична людина «начебто не здатна нічого нового й модерного запропонувати». Тож нерідко молоде покоління вивчає історію доволі спрощено – мовляв можна вивчити окремі дати, прізвища, події, історичні процеси і це означатиме широке володіння предметом. Разом з тим, те, що за кожною «сухою» датою, подією чи процесом стоїть конкретна людина з конкретним видом діяльності нібито нікого й не обходить, ніхто цим і не задається. Але ж загальновідомо, що саме людина є творцем історії, і без людини історичний процес по суті «порожній».

Ця проблема неминуче накладається на іншу – збереження пам’яті про історичну людину з метою вивчення досвіду життєдіяльності предків. Видається, що в глобалізованому постіндустріальному інформаційному світі людині напрочуд легко втратити себе, втратити основоположні істини, котрі залишалися незмінними упродовж віків, а відтак зійти на манівці. Вірогідно ця проблема ускладнюється деструктивними впливами на свідомість людини з боку засобів масової інформації (ЗМІ), які в сучасних умовах претендують на роль своєрідних дороговказів, «вчителів життя». Зазвичай саме ЗМІ формують світогляд людини початку ХХІ століття, слугують своєрідними продукаторами масової культури, котра стає непримиренним антагоністом культурній спадщині минулих поколінь. Масова культура, що наповнює повсякдення людини нашого часу, очевидно що, призводить до своєрідного уподібнення людей, формує «нового героя нового часу», що заради гедоністичного способу життя, легкого заробітку нерідко відмовляється від багаторічних традицій, цінностей, що формувалися століттями. Відтак, втрачається мабуть найголовніша гуманітарна сентенція – «Historia est magistra vitae», тобто – історія – вчителька життя. Дуже багато людей у своєму неуважному ставленні до історії обрали своєрідну тактику «спалення мостів за собою».

Ще одна проблема стосується епістемології, тобто способів, завдяки яким історик дізнається про те, що знає. Історію, як відомо, пишуть за джерелами, однак треба знати, що історичне джерело – це річ доволі неоднозначна. Ідеться про те, з якого боку підступитися до документу, та як розпізнати, де він говорить правду, де напівправду, а де, вочевидь, лукавить. Узагалі, в сучасній історичній науці проблема пошуку ідентичності людей минулого вважається однією з найбільш складних і контроверсійних. Скажімо, згідно з дорадянськими згодом радянськими схемами мислення, вважалося, що можна говорити про спільні почування та прагнення всього народу, який нібито усвідомлював себе єдиним цілим. Натомість доступні джерела переконують, що, наприклад, в домодерну добу, коли не було радіо, газет, телебачення, загальнодоступних книг та інших новітніх засобів масової інформації та комунікації шукати масову свідомість такого типу доволі ризиковано. Адже домодерна «спільнота» (народ), за влучним висловом Наталії Яковенко жила, сказати б, в інакшому режимі – не як «увесь народ» а як розрізнені соціальні й професійні групи, сусідські мікроколективи і т.д. Словом існував становий поділ суспільства. Кожну з цих груп об’єднувало відмінне від решти почуття – Ми, тобто відмінна ідентичність. Те, що робить нас «народом» зокрема наші спільні патріотичні почування та наше сьогоднішнє, більш-менш однакове для всіх уявлення про минуле – це «продукт» новітньої доби, що подарувала нам розвинену національну чи якусь іншу ідеологію, а та, своєю чергою, привчила ототожнювати себе саме з цією, а не інакшою країною, мовою, історією, культурою тощо. У модерному, вже «націоналізованому» суспільстві справа вибору якогось загального вектора полегшується спільним полем інформації та спільним національним почуттям.

Разом з тим, звертаючись до минулого, науковець має справу не з фізичним об’єктом, а радше з витвором власної уяви. По суті нам ніколи не дано пізнати яким насправді було минуле, бо як влучно зауважив російський історик Арон Гуревич – «реконструюючи історію, ми її конструюємо». Як це буде зроблено залежить від знань і таланту, але історик завжди залишиться людиною свого часу. Він здатний бачити в минулому тільки те, що здається йому «цікавим», «важливим» чи «потрібним» його сучасникам, а в поясненні подій спирається все ж на властиві його добі вартості. Велике значення має також те, в який спосіб історики надають зв’язного сенсу тому, що саме по собі фактично позбавлене будь-якого сенсу. Адже без історика будь-який історичний сюжет по суті нікому не потрібний. Саме історик розставляє акценти, робить наголоси на рубіжних темах, фундаментальних питаннях тощо. За вдалим висловом згаданої нами вище Н.Яковенко, саме історик «розклавши перед собою купку розрізнених епізодів», вирішує як правильно змонтувати докупи епізоди, та переконати читачів у слушності свого «монтажу».

2). Історія як процес розвитку людства виникає з появою людей на землі, виокремлення їх з природного світу і формування у первісний колектив. З цього моменту люди як суб’єкти історії починають створювати матеріальні і духовні цінності, вести боротьбу з довкіллям і долати суперечності, що виникають у суспільстві. Люди живуть у несхожих природних умовах, мають неоднаковий рівень свідомості. Звісно, що науково-технічний прогрес значно зменшив залежність сучасних людей від природи. Тому вони зазвичай навіть часто забувають про те, який великий вплив справляло на їхній предків фізичне оточення.

Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала об’єктом впливів різних, нерідко протилежних культур. Через Причорномор’я вона зазнавала благотворних впливів грецької цивілізації – як античної, так і візантійської. Однак, знаходячись на західному кінці великого Євразійського степу, Україна часто ставала жертвою нападів войовничих кочовиків, і запекла боротьба між ними впродовж багатьох сторіч вичерпувала людські та матеріальні ресурси, боротьба зі степом упродовж віків забирає енергію народу. Україна – можливо, більше ніж будь-яка інша країна Європи – зазнавала спустошливих нападів і завоювань. Згодом у степовій частині України з’являються оборонці її кордонів – козаки, котрі стали центральними постатями української історії.

До того ж, в Україні розміщені неосяжні смуги чорноземів, що за площею та родючістю знаходяться серед найзначніших у світі. Власне саме наявність чорноземів залишили відбиток на населенні краю. Саме на території України розвинулися найбільш ранні землеробські цивілізації Європи, і донедавна землеробство було символом українського способу життя.

Подорожам в Україну та контактам з нею ще більшою мірою сприяє річкова система з добре налагодженою мережею сполучень між північчю та півднем. Більшість цих рік є частиною Чорноморського басейну. Найважливіші з них течуть переважно на південь, впадаючи у Чорне море або в його придаток Азовське море. Такими ріками є Дністер, Південний Буг, Дніпро та Сіверський Донець. І тільки вздовж найзахідніших кордонів України є декілька річок, що не падають у Чорноморський басейн – це Буг (Західний Буг) і Сян, які течуть на північ, у бік Вісли – ріки з Балтійського басейну. А також Тиса, що, витікаючи на півдні Карпат тече на схід Середньодунайською рівниною і впадає в Дунай.

Балтійський та Чорноморський басейни тісно пов’язані у Західній Україні – вони століттями були важливим комунікаційним шляхом, який пов’язує Балтійське море з Чорним морем через Віслу, Буг, Сян та Дністер. Але найбільше історичне значення має Дніпро, що сполучає північні білоруські та російські міста з Чорним морем, а далі через проток Босфор з Егейським та Середземним морями.

Підсумкові запитання до теми № 1

1. Роз’ясніть, як Ви розумієте відомий латинський вираз «Historia est magistra vitae» – історія – вчителька життя.

2. Як Ви розумієте вислів відомої української дослідниці Н.Яковенко, що історик працює перевізником на переправі між теперішнім і минулим – «возить туристів на той бік річки забуття».

3. Прокоментуйте тезу: «Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала об’єктом впливів різних, нерідко протилежних культур».

4. У чому, на Ваш погляд, полягає значення географічного фактора в історичному минулому України.

Ключові терміни та поняття:

• Історія

• Епістемологія

• Геополітичний фактор

• Географічний фактор