3. Методи і стилі управління персоналом

Методи управління — це сукупність прийомів, за допомогою яких досягається мета на багатьох етапах виконання управлінських рішень. їх можна класифікувати за різними ознаками.

• За характером етапів управлінської діяльності методи управління поділяються на методи підготовки, ухвалення, організації, контролю за виконанням управлінських рішень.

• За характером етапів здійснення впливу на виконавців методи управління поділяються на економічні, організаційно-розпорядчі, правові та соціально-психологічні.

• За хараіггером вплкгу на виконавців методи управління поділяються на методи прямого і непрямого впливу.

• За характером застосування методи управління поділяються на загальні і спеціальні.

Система являє собою сукупність взаємодіючих елементів, що складають цілісне утворення, яке має нові властивості, відсутні в складових її.елементів.

Сізстемнмй метод - його характеризує прагнення розглядати соціальну організацію як комплексну систему з рядом складових її окремих підсистем. До таких підсистем, звичайно, відносять:

1. індивідів; 4) неформальну організацію;

2. формальну структуру; 5) статуси і ролі;

3. неформальну структуру; 6) фізичне оточення.

Складність її структури висуває на передній план необхідність вивчення взаємодії підсистем.

Системний метод — це упорядкована множина елементів, взаємозалежних між собою й утворюючих деяк>' цілісну єдність, порядок, обумовлений планомірним, правильним розташуванням частин у визначено­му зв'язку, у суворій послідовності дій; прийнятий сталий порядок чого-небудь.

Функціональний метод - припускає вивчення залежності між політичними явищами, між типом політичної культури і режимом влади, кількістю партій і виборчою системою, взаємозв'язків рівня економічного розвитку і політичного ладу, ступеня урбанізації населення і його політичної активності. Цей метод припускає абстрагування від етичної оцінки політики й орієнтацію лише на факти і логіку.

Структурно-функціональний метод —це підхід до опису і пояснення соціальних систем, при якому досліджуються їхні елементи і залежності між ними в рамках цілого; окремі соціальні явища виконують визначену функцію в підтримуванні і зміні соціальної системи. Він припускає розгляд політики як деякої цілісності, що має складну структуру. Кожен елемент цієї структури виконує визначені функції, що задовольняють потреби системи. Діяльність елементів системи програмується загальною структурною організацією, займаними ними позиціями і виконуваними ролями.

Інсгитуціональний метод - пов'язаний із прагненням виявити певні юридичні норми, проаналізувавши основні закони суспільства сенс існування нормального розвитку суспільства. Інституціональний підхід орієнтує на вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність: держави, партій, суспільно-політичних організацій, права, урядових програм та інших засобів регулювання політичної, економічної й управлінської діяльності.

Антропологічний метод - багато в чому протилежний соціологічному. Він виходить з обумовленості політики не соціальними факторами, а природою людини як родової істоти, що має основні потреби — у їжі, одязі, безпеці, волі. Стосовно до політичних явищ антропологічний метод орієнтований на вивчення ірраціональної, інстинктивної, біологічної мотивації політичного поводження, що обумовлена людською природою.

Субстанціональний чи онтологічний метод - припускає виявлення і дослідження першооснови політики, відношення панування і підпорядкування в їхніх різноманітних проявах, розподіл суспільства на «друзів» і «ворогів».

Визначення онтологічного методу можна-сформулювати, розглянувши саме визначення онтології як філософської категорії. Онтологія—наука про суще, про його форми, фундаментальні принципи, про найбільш загальні визначення і категорії буття. Субстанція означає першооснову всього існуючого, внутрішню єдність, різноманіття конкретних речей, подій, явищ і процесів, за допомогою яких і через яких вони існують.

Нормативно-ціннісний метод - припускає оцінку політичних явищ з погляду етичних цінностей загального блага, справедливості, волі. Він припускає з'ясування значень політичних явищ для суспільства й особистості, їхню оцінку з погляду загального блага, справедливості, волі, поваги людського достоїнства й інших цінностей. Цей підхід орієнтується на розробку ідеалу політичного устрою і шляхів його практичного втілення Він вимагає виходити з належного і бажаного, з етичних цінностей і норм і відповідно до них будувати політичне поводження й інститути.

Біхевіористський метод — вивчення поведінки людини. В його основі повинні лежати такі положення:

• переважними спонуканнями в політичному поводженні людей є психологічні мотиви. Вони можуть мати соціальне обгрунтування, але можуть мати й особисту, індивідуальну природу;

• групові й індивідуальні дії людей так чи інакше пов'язані з поводженням окремих особистостей;

• поводження людей являється подібним у різних ситуаціях і в різних суспільних системах, тому вивчається багатьма соціально-гуманітарними науками;

• суттєву частину політичних явищ і процесів можна виміряти кількісно, використовуючи статистичні показники, підсумки анкетування, математичні методи.

Історичний метод - заснований на вивченні політичних явищ у їхньому розвитку. Історичний підхід дозволяє аналізувати неодноразово повторювані в історії явища. Дослідники, що дотримуються історичного підходу, мають можливість узагальнювати сучасний та історичний досвід розвитку політичних систем.

Порівняльний метод - спрямований на порівняльний аналіз політичних систем різних країн, а також структурних елементів цих систем: парламентів, партійних і виборчих систем, форм правління і політичних режимів. Найбільший розвиток порівняльний підхід одержав після другої світової війни. Порівняльний підхід являється досить продуктивним у виявленні умов стабільності політичних систем, причин їхньої трансформації.

Стиль управління — це манера та спосіб поведінки керівника у стосунках з персоналом. Є багатоваріантна класифікація, стилів управління, які поділяються за одним або кількома критеріями.

• Авторитарному стилю управління властиве одноосібне виявлення волі за наявності управлінських функцій у керівника. Взаємовідносини керівника і персоналу зводяться до того, що керівник дає вказівки, які підлеглі зобов'язані неухильно виконувати.

• При автономному стилі управління керівник відіграє стримуючу пасивну роль. Рішення виробляється більшістю співробітників. Автономний стиль будується на основі ділового й особистого авторитету. Такий керівник вміє використовувати свою владу, не апелюючи до неї. Як правило, він надає перевагу активній участі співробітників у виробленні рішення, залишаючи за собою право остаточного вибору.

• Співпричетний стиль поряд із участю в процесі прийняття рішень керівника допускає також участь у ньому і співробітників. Керівник співпричетного стилю надає повну свободу дій своїм підлеглим у межах їхніх функціональних обов'язків.

• Комбінований стиль у процесі вироблення рішення допускає використання елементів авторитарного й автономного стилів.

З

• Авторитарний стиль управління поділяється на абсолютистський, автократичний, бюрократичний, патріархальний і прихильний. При абсолютистському (диктаторському) стилі управління персоналові відведено роль сліпого виконавця вказівок керівника.

• . Бюрократичний стиль керівництва оснований на неухильному дотриманні правил ієрархічної .

градації.

• Патріархальний стиль передбачає посилання керівника при ухваленні рішень на авторитет особистості або організації вищого рівня.

• Прихильний стиль управління базується на індивідуальних рисах особистості керівника.

• Співпричетний стиль управління зазвичай поділяється на комунікативний, консультативний і співучасний.

• Використовуючи комунікативний стиль управління, керівник приймає рішення тільки після обговорення його особливостей із співробітниками. При цьому вони можуть висловлювати думку про рішення, яке ухвалюється, проте, зрештою, мають його виконувати.

• Консультативний стиль передбачає прийняття керівником рішення тільки після одержання докладної інформації та пропозицій з боку співробітників.

• Співпричетний стиль передбачає схему, відповідно до якої керівник висуває проблему й визначає рамки її розв'язання, а співробітники самі обирають спосіб розв'язання.

Вибір стилю управління в конкретних ситуаціях ставить перед керівником глобальну проблему. Тому він має бути гнучким, тобто володіти здатністю застосування і зміни стилів управління залежно від поставлених завдань, особистісних рис персоналу, ситуацій тощо.

Необхідно також враховувати, що певні стилі управління ефективно реалізуються тільки за певних умов. Роль керівника полягає у формуванні сприятливої ситуації для реалізації таких стилів. Це може досягатися за допомогою ефективної політики добору, розстановки й розвитку персоналу, а також комплексу заходів зі створення оптимальної організаційної структури.