4. Соціально-економічний розвиток наприкінці

ХУІІ – ХУІІІ ст.

Стрижень тогочасної економіки - сільське господарство, тенденції розвитку якого накладали помітний відбиток на перебіг всіх суспільних процесів. У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їхнього панування, виступає гарантом незалежності. Умовою надання привілеїв. Тож не дивно, що, втрачаючи політичну автономію, лівобережна старшина та шляхта намагалася зберегти бодай економічну незалежність шляхом концентрації у своїх руках значних земельних володінь.

Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах:

1. приватно-спадковій – характерною рисою спадкового („вічного”, „спокійного”) володіння була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало в процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних юридичних документах.

2. тимчасово-умовній – „Рангове” володіння. Землі видавалися за службу на певний строк або ж „до смерті”. Формально рангові землі вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у володіння Генеральної військової канцелярії.

Розширення меж приватного старшинського землеволодіння здійснювалося різними способами:

• займанщиною вільних земель;

• захоплення громадських земель та угідь;

• загарбання козацьких та селянських земель на основі боргового закабалення їхніх власників;

• гетьманські надання та пожалування царського уряду „за службу великому государю” з фонду вільних військових маєтностей;

• перетворення рангових земельних володінь на спадкові.

Процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в ньому опору та гарантію автономії України. Царський уряд також з розумінням ставився до економічного зміцнення старшини, сподіваючись у такий спосіб бодай частково компенсувати прогресуюче обмеження політичних прав і вольностей. Однак як централізовану державу Росію не влаштовувала практика стихійної „займанщини”. Саме тому з метою посилення контролю за процесом зростання старшинського землеволодіння було запроваджено порядок наділення і затвердження придбаних земель винятково за царськими указами.

За цих обставин у 30рр. ХУІІІ ст.. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували в приватній власності старшини. У період правління гетьмана Апостола основний земельний фонд було роздано. У цей час межа між спадковими і ранговими володіннями практично стерлися.

Характерною рисою процесу зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності російських поміщиків. Найбільшими з них стали Меншиков, Румянцев-Задунайський, Потьомкін тощо.

Зростання крупного феодального землеволодіння супроводжувалося масованим наступом на землі та права козацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в д. п. ХУІІІ ст.., коли офіційна влада в центрі та на місцях перестала визнавати „займанщину” юридичною підставою для володіння земельними угіддями. Старшина взяла курс на обмеження прав рядового козацтва. Це обмеження виявилося в забороні козакам вільно розпоряджатися землею, примусовому використанні безплатної козацької праці в старшинських маєтках, забороні козакам торгувати горілкою, насильному переведенні їх у посполиті тощо. Крім військової служби, козаки брали участь у всіх війнах Росії, охороняли південні кордони від татар, будували канали та фортеці. Ці обставини вели до прогресуючої деградації козацьких господарств. Не маючи змогу за власний кошти відбувати військову службу, значна частина козаків змушена була виписуватися з козацького стану і займатися промислами, торгівлею, заробітчанством.

Ще гіршим було становище селян. Обмеження їхніх прав виявилося утому, що наприкінці ХУІІ ст.. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у д. п. ХУІІІ ст.. сягає 5 і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783р., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожаншині.

Свої особливості мали аграрні відносини на Правобережжі. Оволодівши на початку ХУІІІ ст.. землями цього краю, Польща взялася за відновлення своїх порядків. Складовою цього процесу стало повернення земельних угідь колишнім господарям. Розшукавши в архівах старі документи, нащадки власників правобережних маєтків вступали у володіння землями. Особливо швидко зростало магнатське землеволодіння. Величезні латифундії Потоцьких, Любомирських, Яблоновських, Чорторийських тощо нагадували часи до 1648р. Користуючись слабкістю королівської влади, магнати не тільки пред’являли права на батьківські землі, а й захоплювали королівські та колишні шляхетські землі. Внаслідок цього на середину ХУІІІ ст.. майже 40 магнатських родів контролювали 80% території Правобережжя.

Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистачало. Саме тому магнати створювали на своїх землях слободи, поселяючись у яких селяни звільнялоися від усяких повинностей залежно від договору на 15 – 30 років. Такі пільгові умови життя та господарювання викликали масовий селянський переселенський рух з Галичини, Волині, Полісся, де вже було встановлено кріпацтво. Ця народна колонізація сприяла господарсьокму відродженню краю, пожвавленню його економічного розвитку. У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка у середині ХУІІІ ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Характерною рисою аграрних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Наприкінці ХУІІ – ХУІІІ ст. розвиток аграрного сектора визначали рутинний стан техніки та екстенсивний метод господарювання. Водночас розвивалося с/г.

Основні зрушення:

• підвищення родючості грунтів шляхом підвищення та різних форм сівозміни;

• зростання ролі зернового господарства;

• збільшення асортименту с/г культур, (почали садити картоплю, культивувати кукурудзу, розширювати площу під тютюн тощо);

• розширення площ садів, поява нових сортів, застосування щеплення дерев;

• розвиток племінної та селекційної діяльності у тваринництві;

• поглиблення спеціалізації різних регіонів (Лівобережжя та Слобожанщина спеціалізувалися на вирощуванні жита; Волинь – пшениці, Полісся – льону й коноплі, землі між Дністром і Прутом – тютюну тощо);

• зростання товаризації с/г.

Відбулися суттєві зрушення не тільки в аграрному секторів, а й якісні та кількісні зміни в інших секторах економіки – промисловості, торгівлі, фінансах. Базовими підвалинами розвитку промисловості того часу були ремесло та промисли.

Характерні риси ремісничого виробництва:

• розширення спектра ремісничих спеціальностей (якщо в п. п. ХУІІ ст. їх налічувалося 270, то наприкінці ХУІІІ ст. – 300);

• поглиблення спеціалізації ремесел (існувалоо 34 спеціальності з деревообробки, 25 – будівельної справи, 17 – виробництва одягу тощо);

• залучення ремесла до процесу товарно-грошових відносин.

Процес поглиблення суспільного поділу праці, прогресуюче відокремлення ремесла та промисловості від с/г підштовхували розвиток урбанізації в українських землях.

В умовах товарно-грошових відносин містечко, завдяки тому, що воно було центром ремесла та торгівлі, як правило, давало панові прибуток у 5 – 10 разів більший, ніж село. У цьому контексті й слід сприймати тогочасну форсовану урбанізацію: зокрема, якщо у ХУІІ ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст та містечок, то вже в середині ХУІІІ ст. – 200.

Провідними промислами в українсбьких землях цієї доби було млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. З часом на базі дрібних селянсбких промислів та міського ремесла під впливом кількісних (зростання розмірів виробництва, концентрації більшої кількості працюючих) та якісних (поглиблення поділду праці, поява найманої робочої сили) змін поступово формуються мануфактури. Каталізатором мануфактурного виробництва стала поява примітивної механізації, яка використовувала силу води та вітру. Особливу роль відіграло широке запровадження у виробничий процес водяного колеса, що зумовило перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого.

Реформи Петра І пришвидчили процес становлення мануфактурного виробництва на Лівобережжі та Слобожанщині. Ще в 20 рр. ХУІІІ ст. тут розпочалося будівництво великих централізованих мануфактур, (д. п. ХУІІІ ст. сягнула 40 (крім того, на цих землях розташовувалося понад 200 підприємств, що становили початкові форми мануфактури). У Західній та Правобережній Україні розвинені мануфактури виникли в 70рр. ХУІІІ ст.

Початкові форми мануфактури – це дрібні підприємства, в яких ще панувала ручна ремісницька техніка, але вже існував поділ праці, поступово розпочиналася механізація виробничих процесів. До таких мануфактур належали підприємтсва, що виробляли залізо (рудні), скло (гути), поташ (буди), папір (паперові), селітру (майдани) тощо. Розвинуті, централізовані мануфактури виникали у текстильній, насамперед, суконній промисловості. Найбільшими з них були Путивльська (Глушківська), Ряшківська (прилуцький повіт) та Салтівська (Слобожанщина).

Переважна більшість цих підприємств були казенними, посесійними, вотчинними та купецькими. До введення кріпацтва 1783р. приватні мануфактури Лівобережжя та Слобожанщини використовували вільнонайману робочу силу. Надалі активно експлуатується примусова праця кріпаків, державних приписних селян або посесійних селян-кряпаків, які були власністю підприємства. Однак навіть на купецьких, капіталістичних мануфактурах основна ставка робилася головним чином на вільнонайману працю.

Характерною рисою розвитку с/г та промисловості цього часу було втягування цих галузей у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли:

• поглиблення поділу праці;

• поступова диференціація земель на землеробські та промислові зони;

• урбанізація.

Основні місця- ярмарки, базари , торги.

Наприкінці ХУІІ ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, у Слобожанщині – 271. у Правобережній – спочатку 16, а потім 42. як правило, ярмарки збиралися кілька разів на рік і приурочувалися до релігійних свят. Найбільшими і найбьагатшими за асортиментом були ярмарки в Києві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Стародобі, Харкові, Сумах, Львові. Зокрема, товарооборот ніжинської та роменських ярмарок сягав 4 млн. крб.

Наступною ланкою системи внутрішньої торгівлі були торги, які спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів – хліба, Ромни – тютюну, Львів – худоби тощо). На них купували товар для оптового продажу на ярмарках.

Невпинно зростає кількість базарів. На території Лівобережжя їх діяло понад 8 тисяч, а на Смлобожанщині – 2 тисячі. На базарах, які збиралися раз або двічі на тиждень, місцеве населення продавало лишки продукції своїх господарств, торгувало вроздріб.

Кожен з елементів системи внутрішньої торгівлі сприяв господарському піднесенню українських земель:

• базари забезпечували економічний зв'язок між містом і селом;

• торги стимулювали спеціалізацію окремих районів;

• ярмарки обєднували економічні регіони України, стоврюючи передумови для формування національного ринку.

Розвитку товарного виробництва сприяла і зовнішня торгівля з такими державами, як Туреччина, Сілезія, Прусія, Італія, Молдавія, Персія, Індія тощо.

Отже, наприкінці ХУІІ – ХУІІІ ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були зростання крупного феодального землеволодіння; обезземелля селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмували та деформували поступальний розвиток.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення головних автономних прав і привілеїв, якими користувалася Гетьманщина складі Російської держави.

2. Охарактеризуйте основні віхи українсько-російських відносин першої половини XVIII ст.

3. Яке значення мали реформи Петра І для Гетьманщини?

4. Які російські царі зробили найбільший внесок у справу ліквідації української державної автономії у складі Росії:

• Олексій Михайлович;

• Єлизавета Петрівна;

• Петро І;

• Катерина І;

• Петро III;

• Катерина II?

5. Коли царські війська вперше зруйнували Запорізьку Січ та коли царат остаточно ліквідував її .

• 1708р.;

• 1709р.;

• 1734р.;

• 1764р.

• 1775р.;

• 1783 р?