1. Українська державність наприкінці хуіі – на початку хуііі ст..

Після завершення Національної революції та Визвольної війни Україна потрапила у скрутне соціально-економічне й політичне становище.

• Лівобережжя та Слобожанщина перебували в складі Московії,

• Правобережжя - Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини.

• Південь, що тільки-но почав освоюватися, відчував близькість володінь і влади кримського хана.

Пошматована на окремі частини, Україна зазнала катастрофічних матеріальних і людських втрат. Проте дух козацький, волелюбність українців залишились нездоланними. Поступово в них дедалі яскравіше виявлялося національне самоусвідомлення. Найчисельніша група населення - розкріпачене селянство Гетьманщини, - як порівняти з кріпаками Московії, з її консервативним монархічним правлінням, мала більше можливостей для суспільного розвитку та визрівання самобутніх етнічних рис у галузі художнього життя, побуту та звичаїв.

Що ж становили наприкінці XVII ст. українські землі, котрі відійшли до північного сусіда?

Згідно з Андрусівською угодою 1667 р. між урядами Московії й Польщі, за якою повністю ігнорувалися інтереси власне України,

• територія на правому березі Дніпра опинилася під владою Польської Корони.

• Тільки Київ із навколишньою місцевістю (декілька верст навкруги) передавалися на два роки під московський скіпетр.

• Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу Московії.

• Лівобережна частина Гетьманщини з військово-адміністративного погляду, як і в попередні роки, поділялася на полки. На той час їх налічувалося 10: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський. Всі вони були поділені на сотні: від 7 до 20 в кожному. Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав і деякі інші міста мали самоврядування, користувалися магдебурзьким правом, наданим їм ще до Національної революції та Визвольної війни.

• Після Б.Хмельницького гетьмана обирали на військовій раді з наступним затвердженням царем (або імператрицею).

• При ньому дорадчим органом залишалася генеральна старшина (генеральні обозний, суддя, писар, осавули, хорунжий, підскарбій і бунчужний).

• Запорозька Січ законодавче підпорядковувалась адміністрації обох країн (воля гетьмана не бралася до уваги).

• Певною мірою визначився західний кордон між Річчю Посполитою й Московською державою по Дніпру, починаючи від порогів до нижньої течії р. Сож. Від неї по межі Річицького повіту (охоплював «кут» південно-східного району пізнішої Мінської губернії на берегах Дніпра, Прип'яті та Березані) й частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія Української держави повертала на схід за Сож і дуже ламано окреслювала східний кордон, установлений ще Поляновським трактатом 1634 р.

Отже, фактично більшість здобутків українського народу, завойованих протягом майже двадцятилітньої кривавої війни за національне визволення, розчерком пера було принесено в жертву дипломатичним міркуванням Московії й Польщі. Оцінюючи цей факт, літописець Самійло Величко зазначив, що «всім козакам не корисний Андрусівський торг». Одразу після підписання Андрусівської угоди шляхта почала «вогнем і мечем» приводити населення Правобережжя до покори.

Наслідки періоду „Руїни” :

• значні демографічні втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65%);

• територіальний розкол українських земель;

• прогресуюче звуження сфери впливу національних державних структур.

Це зумовило не тільки відмову від створення суверенної національної держави, а й втрату обмеженої автономії.

Капітуляція 1676р. правобережного гетьмана П.Дорошенка, його присяга російському цареві не зняли проблему територіального розколу українських земель. Туреччина швидко знайшла заміну Дорошенкові, вручивши булаву Ю.Хмельницькому разом з гучним титулом „князя Сарматії та України”, володаря Війська Запорізького”. Розпочався новий етап збройного протистояння між Правобережної та Лівобережною Україною, своєрідним епіцентром якого став Чигирин. Захопивши і зруйнувавши у ході запеклої боротьби колишню гетьманську столицю, Ю.Хмельницький розраховував на подальше розширення своєї влади на Лівобережжі, але опір лівобережного гетьмана І.Самойловича посилився, і бойові дії набрали затяжного характеру.

За цих обставин, Юрій дедалі частіше виявляє себе як жорсткий, деспотичний правитель, що і призвело до його страти турецькими властями 1681р. Цього ж року, прагнучи вийти з безперспективного протистояння, Росія та Туреччина уклали Бахчисарайський мирний договір:

• до Туреччини: Південна Київщина, Брацлавщина, Поділля;

• до Росії: Лівобережна Україна разом з Києвом, Трипіллям і Запоріжжя;

• територія між Дністром і Бугом 20 років мала залишатися нейтральною та незаселеною.

Останню крапку в поділі укр.. земель у ХУІІ ст.. було поставлено 1686р. під час підписання між Росією та Польщею „Вічного миру” Він остаточно не тільки юридично, а й фактично закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною.

• текст складався на осевої Андрусівського перемир’я 1667р.;

• Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну: Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю;

• Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею та Московією;

• Північна Київщина, Волинь, Галичина відходили до Польщі;

• Поділля залишалося під владою Туреччини (1699р. - до Польщі).

„Вічний мир” суттєво ускладнив становище лівобережного гетьмана І.Самойловича. до того ж сам гетьман у цей час зробив чимало невиважених кроків, які підірвали його престиж та авторитет. Безмежне користолюбство І.Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкування української церкви Московському патріархові призвели до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687 – 1708).

Народився Мазепа 1639 р. у знатній українській родині, що користувалася великою повагою у Війську Запорозькому. Він дістав досить високу освіту. Провчившись у Київській колегії, Мазепа перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві й згодом вступив на службу до польського короля. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 р., повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж риси допомагають Мазепі встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 р., коли змістили Самойловича, його наступником було

Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним „Коломацькі статті”, які регламентували українсько-російські відносини:

1.Формальна гарантія „прав і вольностей народу малоросійського”.

2.Доповнення нових пунктів, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію:

*Гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину;

*В Батурині при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк;

*Війську Запорозькому заборонялися зносини з іншими державами;

*Козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам;

*Категорично заборонялося говорити про те, що „Малоросійський край гетьманського регимента”, а потрібно – „ Малоросія є лише частиною їх царського Пресвітлого Величества Самодержавной держави”.

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689р. на російський трон сідає новий цар – Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади – царівна Софія потрапляє до Троїте-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіцина засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар’єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній виводять Мазепу із глухого кута. Добившись аудієнції в царя щедрими дарами (тільки шабля ,подарована Петру І, коштувала 2 тис. крб..), демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем, доки його силою не підвели), оханням його попередніх патронів („лютий ворог князь Голіцин”), гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя. Пізніше Петро І зауважить у розмові з Мазепою :”Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі!”.

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії.

Проте його головною метою було об’єднання в мед аж однієї держави всіх українських земель – Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщини. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворенню козацької старшини на шляхетську верству, „бунчукових товаришів”. Йшлося про створення власної генерації дворянства, яке мало б не тільки титули та спадкову владу, а й землі (гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих на землі) та залежних селян (у 1701р. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку). Така соціальна політика породжувала соціальне напруження, негативно впливала на імідж Мазепи. Народ називав його „вітчимом” України. Ситуацію в українських землях ускладнювала необхідність постійної бойової готовності, що диктувалася широкомасштабними політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягли важким тягарем на плечі українського народу. Очевидно, саме невміння або ж небажання побачити в глибинах народної свідомості тісне переплетіння національно-державницьких ідеалів та соціальних інтересів не дали змоги Мазепі при здійснення його планів спертися на широку соціальну базу. Загалом козацтво та селянство не підтримало гетьмана.

У 1700р. розпочалася Північна війна. У виснажливій 21-річній боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І, 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі.

Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Вже 1700р. для ведення бойових дій проти шведів відправлено 17 тис. козаків. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівля.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу.

Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль,— писав цареві Мазепа,— я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов'язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра 1. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це було для гетьмана останньою краплею. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., коли Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько З тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.

Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами на Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали на Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана.

Тим часом Петро І наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й 11 листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Вона воліла почекати й побачити, як розвиватимуться події. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими й весни 1708—1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва — одна з найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро І, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж тепер забезпечила контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Щодо українців, то битва поклала кінець їхнім намаганням відокремитися від Росії. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу. І справді, Петро І вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлю для здійснення своїх намірів щодо України.

Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти. Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Туреччині. Тут, біля м. Бендери, 21 вересня 1709 р. вбитий горем 70-річний Мазепа помер.

Перемога б. я. із сторін у російсько-шведській війні означала загибель Української держави:

-Так, якщо перемога діставалась Карлу ХІІ і його ставленику Станіславу Ліщинському, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі;

-а у разі перемоги Росії і його протеже Августа ІІ українські землі чекав новий поділ між Росією та Польщею.

Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть надію на автономію. Все це відбувалося в умовах зростання невдоволення українського народу, який заявляв гетьману: „Всі ми за душу Хмельницького Бога молимо, за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі”.

Чи можна вважати кроки Мазепи зрадою союзу з Росією, зрадою українській державності? Шукаючи відповідь на це питання, варто пам’ятати, що стрижнем політики російського царату в українських землях завжди було намагання підім’яти під себе гетьманську владу, максимально обмежити, а в перспективі взагалі скасувати автономію України. Російська сторона, відстоюючи власні інтереси на міжнародній арені, ніколи особливо не дотримувалася духу і букви Переяславсько-Московського договору 1654р. Адже ще на початку Північної війни Петро І намагаючись забезпечити собі союзника, під час переговорів з польським королем Августом ІІ, ігноруючи інтереси української сторони, пообіцяв Речі Посполитій декілька міст на Правобережжі, та певну кількість сіл Стародубського полку. Лише після цієї домовленості її умови було узгоджено з Мазепою. Коли над Україною нависла загроза вторгнення союзника Карла ХІІ Ліщинського, гетьман звернувся до московського царя по допомогу. Відповідь Петра І була красномовною: „Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися як знаєш”. Такі дії розв’язували руки Мазепі, адже його сюзерен відмовився практично надати військову підтримку, яку гарантувала угода 1654р. Крім того, в архіві французького міністерства закордонних справ виявлено проект Петра І стосовно ліквідації гетьманщини та козацького устрою України, датований 1703р., відповідно до якого планувалося або дочекатися смерті Мазепи, або ж усунути його з життя насильно, потім шляхом виселення та терору знищити козаччину, колонізувати українські землі росіянами та німцями, з тим щоб „раз і назавжди знищити огнище ворохобників”. В історичній літературі є згадки й про інші плани ліквідації гетьманщини та передачі українських земель під управління князю Меншикову або навіть англійському герцогу Мальборо.

Отже, Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, тому що відповідно до його угоди зі Швецією та Польщею Україна мала стати великим князівством у складі останньої. Та все ж на політичні рішення Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток наклали особисте честолюбство, амбітність, прагнення до влади, матеріальні інтереси. Проте об’єктивно дії Мазепи були спрямовані на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації. Внутрішньополітичні прорахунки (про старшинська соціальна політика, постійне протистояння із Запорозькою Січчю тощо) не дали йому змоги консолідувати українське суспільство, а жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана зберегти свободу, незалежність та соборність усіх земель Української держави.

Козацька рада 1710р. обирає гетьманом в еміграції П.Орлика. Новий гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому можливість зробити швидку кар’єру. Починав він з посади писаря в канцелярії Київського митрополита, але завдяки природному розуму в 34 роки став генеральним писарем і найближчим соратником Мазепи.

Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву „Конституція прав і вольностей Війська запорозького”, або Бендерська конституція. Сучасні дослідники вказують, що Бендерська конституція „випередила свій час”, небезпідставно акцентують, що навіть „французькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, моделлю, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя.”

Характерною рисою конституції є органічне поєднання традиційності й новаторства. Спрямований на політичне та церковне відокремлення України від Росії, дотримуючись неподільності українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей документ вносить суттєві корективи і в модель державної структури, і в пріоритети соціальної політики. У Конституції наголошувалося на обмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме „через те самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли численні в запорозькому війську незлагоди, розорення прав і вольностей, посполите утюження”. Обмеження гетьманських повноважень виявлялося:

• в посиленні впливу на внутрішню та зовнішню політику членів загальної Ради;

• у підвищенні ролі військового генерального суду, який позбавляв гетьмана права „карати своєю приватною помстою та владою”;

• у чіткому розмежуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін..

За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській.

Конституція прокламувала розширення демократичних засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту – Загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова. Сотники), делегати Запорозької Січі та представники від полків. Характерно, що загальна рада мала бути не формальним, а робочим органом. З цією метою планувалося її збирати тричі на рік – на Різдво, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.

Надзвичайно важливим були пункти, які стосувалися повернення Запорозькій Січі традиційних вольностей і прав та гарантували запорожцям гетьманську підтримку. Планувалося очищення території Запорозького Низового війська від „городків та фортець московських” і від „московської посесії”, повернення Січі міста Трахтемирова та збереження за запорожцями прав на „Дніпро увесь згори від Перевалочної вниз”. Усім цим діям гарантувалася підтримка гетьмана, який до того ж брав зобов’язання „чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську”.

Проводячи далекоглядну політику, орлик у проекті конституції підтвердив прав і привілеї, свого часу надані Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві).

Одним з основних елементів Конституції є помітне обмеження соціальної експлуатації. „Щоб людям військовим і посполитим зайві не чинилися утюження, наклади, пригнічення та здирства, через,, які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання”. З цією метою Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, відміняв обтяжливі для народу оренди, відкупи, ярмаркові податки, військові постої тощо.

Конституція мала на меті консолідацію українського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана, розширення демократичних засад у суспільстві, повернення Запорозькій Січі традиційних прав і вольностей та особливого статусу, підтвердження прав українських міст, обмеження соціальної експлуатації. Єдиний недемократичний пункт цього документа, який стверджував виняткові права православ’я в Україні. Отже, Конституція Орлика, створена на основі узагальнення попереднього історичного досвіду, була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для реалізації національно-державницьких планів.

Орлик активно намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити повноцінну українську державність. Вже 1711р., уклавши військо-політичний союз з кримським ханом. Він вирушив походом на правобережжя. Завдяки переходу на бік Орлика козаків правобережних полків (за винятком Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визволити від російських залог майже всю південну і центральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою Церквою, зрада союзників – турків і татар, укладення Росією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його демократичну конституцію. „Екзильний гетьман”, або ж гетьман на вигнанні помер 1742р. „Разом з ним, - на думку Д.Дорошенка, - надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави”.

Отже, після укладання „Вічного миру” центр політичного та культурного життя укр..земель зосереджується на лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни Малоросією. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Визвольної боротьби – виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо. Початок ХУІІІ ст.. став переломним у життя Гетьманщини. Спроба Мазепи зберегти завдяки союзу із Швецією козацьку автономію зазнала поразки. Не увінчалися успіхом і намагання Орлика відновити українську державність. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідною прикметою часу.