1. Витоки політичного знання і формування політичної науки.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою.

З сер. 1 тис. посилився процес раціоналізації, пов'язаний з Аристотелем, Платоном, Цицероном. Вони вважали, що мета політичної науки – навчання людей гарно і справедливо жити в суспільстві, взаємодіяти в єдиній державі.

Аристотель заклав основи політології к окремої самостійної дисципліни.(батько політології)

Лише в 16 ст. Макіавелі звільнив політологію від релігійно-епічної форми.

Періоди розвитку політології:

1. Філософський (Аристотель- громадянська війна в Америці).

2. Емпіричний (Громадянська війна в Америці – 2 світова війна)

3. Рефлексія (2 світова війна-сьогодення).

Виникнення політології як науки і дисципліни:

1857-Ф.Лібер створив кафедру «Історія і політична наука» в колумбійському коледжі.

1880-в Америці створена 1 школа політичної науки.

1903-Американська асоціація політичної науки.

1949-під керівництвом ЮНЕСКО створена Міжнародна асоціація політичної науки

В срср політична наука до 70х рр. не викладалася(через ідеологічне табу).

Після здобуття Україною незалежності почався політологічний ренесанс, стрімкий розвиток політичної науки.

2. Основні парадигми та школи політології.

Парадигма в политологии — совокупность познавательных принципов и приемов отображения политической реальности.

Существует четыре группы парадигм: теологические (божественное обїяснене политики и власти), натуралистические (рассмотрение человека как части природы и объяснение политики влиянием природной среды), социальные (объясняет политические явления воздействием внешних факторов: экономических, культурных), рационально-критические(раскрытие внутренней природы политики).

Школи політології:

1.Англосаксонська школа (сша, британія). Риси: використання не пов'язаних між собою абстрактних тверджень, які можна перевірити емпірично; пояснення цих фактів через причинно-наслідкові зв'язки, основні методи збору фактів є опитування громадян і аналіз статистичних даних. Тематика різноманітна. Артур Фішер Бентлі.

2. Французська школа. Тематика більш конкретна: структурно-функціональнї особливостей партій; особливості становлення та розвитку партій як політичних інститутів; взаємозв'язок партійної, парламентської та виборчих систем. Леон Дюгі.

3. Німецька школа. Вплив німецької класичної філософії, теорії пангерманізму, зверхності німців над іншими націями; сприйняття політичної науки як складової частини комплексу суспільних дисциплін (конституційного права, політичної економії, філософії та історії). Макс Вебер.

3. Предмет політології як науки і як навчальної дисципліни.

Щодо предмету політології існують різні погляди:

1. Політологія є лише однією наукою з наук, її предмет не охоплює всю політичну проблематику.

2. Ототожнення політології з політичною соціологією, як найбільш загальні науки про політику.

3. Розгляд політології як загальну інтеграційну науку про політику в усіх її проявах.

Таким чином, політологія являє собою науку про політику, її взаємодію з людиною, суспільством.

Складові предмету:

політична свідомість, культура.

суб’єкти політики.

внутрішньодержавні і міжнародні політичні стосунки.

4. Система і структура політичної науки.

Система политологии – внутренняя структура политологии, которая являет собой единую интегрированную науку, хотя и внутренне дифференцированную на субдисциплины.

Структура:

1. политическая философия - исследует ценностные аспекты политики, идеалы и нормы, на основе которых функционирует политика и власть, формирует понятийный аппарат науки, ее методологическую базу;

2. теория политики ; это более конкретная дисциплина, изучающая политику и власть.

3. политическая психология - исследует роль установок, убеждений, мотивов и бессознательных факторов на политическое поведение; эта дисциплина рассматривает как массовые формы участия в политических процессах, так и психологические аспекты феномена лидерства;

4. история политических учений - изучает этапы эволюции представлений о политической жизни и ее компонентов в различные политические эпохи;

5. политическая антропология - изучает влияние социобиологических качеств человека на политику, а также связь политики с культурой и национально-психологическими особенностями того или иного народа;

6. теория международных отношений -рассматривает проблемы мировой политики и взаимоотношений государств; внутри этого направления выделяют геополитику, что рассматривает использование государствами пространственных факторов для достижения политических задач.

5.Методи політології.

Метод — це сукупність прийомів та способів вивчення предмету. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують називається методологією.

1. Загальнонаукові – аналіз, синтез, дедукція, індукція

2. Спеціальні – системний (складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища), структурно-функціональний(розчленуванні складного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем), порівняльний(орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох), біхевіористський(дослідження поведінки індивідів і соціальних групп).

3. Емпіричні (засновані на досвіді) - спостереження, аналіз документів, лабораторні експерименти.

6.Функції і значення політології як науки і навчальної дисципліни.

Функції політологіі – основні напрямки її впливу. В функціях полягає і значення політології.

Теоретична функція полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.

Методологічна функція полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів,

Практична функція полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і компаній (найповніше проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій).

Виховна функція політології полягає у формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації, даючи ій знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру.

Прогностична функція полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.

7. Місце політології в системі гуманітарних наук. Особливості розвитку політології в Україні.

Політологія входить до складу гуманітарних наук разом з такими науками як:

1.філософія(вивчає взаємодію в розвитку суспільства, мислення, природи),

2.історія(вивчає історичні факти, поді, процеси в хронологічному порядок),

3.соціологія(вивчає суспільство як єдину систему, а також як окремі соціальні структури та інститути)

4. теорія держави і права (ясен-красен что это).

У цих гуманітарних наук один й той же об’єкт дослідження – суспільство. Вони допомагають політології вивчати закономірності розвитку та функціонування влади, політичних інститутів. Перелічені науки доповнюють політологію для більш детального багатоаспектного дослідження.

Особливості розвитку політології в Україні.

Починаючи з 1917 р. і аж до кінця 80-х років політологія була заборонена з ідеологічних міркувань. З проголошенням незалежності почався ренесанс політології в Україні. (потрібно було визначити предмет, зміст курсу політології, його понятійний апарат державною мовою, створити нові кафедри, підготувати спеціалістів вищої наукової кваліфікації, видати підручники і відповідні журнали та ін).

На становлення політології України впливають як фактори, що його гальмують (відсутність традицій незалежного розвитку гуманітарної науки.), так і ті, що сприяють цьому процесові(наявність певної інституційної бази, згаданої вище, чималий корпус висококваліфікованих, освічених політологів.)

Зараз політологія формально інституалізована, але ще немає чітко окреслених політологічних шкіл і усталених методологічних підходів, одночасно йде процес жорсткої формалізації дисертаційних робіт і вимог до статей, які друкуються для захисту.

8. Виникнення політики як суспільного явища.

Своїм походженням слово «політика» зобов'язано мислителю. В своїй роботі «Політика» він розглядав різні варіанти державного устрою, форми організації державної влади і основи державного управління. В античні часи в грецьких містах-державах (полісах) поняття «політика» інтерпретувалася як «державні і суспільні справи».

Політика виникає у момент переходу від родоплеменних форм організації суспільства до державних. Необхідність регулювання суспільного життя усвідомлювалася людьми з давніх пір. Проте в первісних суспільствах організуючою силою виступали кровноспоріднені зв'язки, релігійні норми, звичаї, традиції і вдачі. Пізніше ж, відносини між людьми все більш ускладнювалися.

Так з виникненням приватної власності і руйнуванням общин багато хто став жити окремо і незалежно, у них з'явилися своя особлива мета і потреби, які часом суперечили інтересам інших людей. При цьому посилювалася суспільна нерівність. Суспільство розшаровувалося на багатих і бідних, на власників засобів виробництва і неімущих, на роботодавців і найманих працівників. Поступово складалися відособлені соціальні групи: касти, стани, класи, шари, нації, конфесійні, професійні і інші спільності. В той же час з розвитком суспільного розподілу праці посилювалися взаємозв'язки людей, їх залежність один від одного, частішали і загострювалися зіткнення окремих громадян і груп, виникали конфлікти в суспільстві.

На фоні такого ускладнення суспільного життя стає очевидним, що природних, колишніх регуляторів людських відносин вже недостатньо. Була потрібна особлива соціальна сила - політика, яку Платон красномовно визначив, як «мистецтво жити разом».

Зміст поняття «політика» мінявся протягом історії людства. В античному світі терміном «політика» позначали все те, що відносилося до управління державою. Макіавеллі розглядав політику як науку, що пояснює минуле, керує сучасністю і здатна прогнозувати майбутнє. Починаючи з кінця ХІХ століття в зміст поняття «політика» сталі включати діяльність, пов'язану із завоюванням, здійсненням і утриманням спочатку державної влади, а потім і політичної влади.

9. Поняття і властивості політики.

Политика - сфера деятельности, связанная с отношениями между социальными группами, сутью которой является определение форм, задач, целей и содержания деятельности государства.

Свойства политики:

1. борьба множества интересов. (

2. процессуальные свойства. Политика- особый тип человеческой деятельности. Включает в себя все формы социальной активности людей, все виды деятельности по их организации и руководству.

3. управление распределением ресурсов;

4. сфера жизнедеятельности общества, связанная с получением, удержанием и использованием власти;

5. совокупность мер и действий, направленных на достижение заведомо заданного результата;

6. обеспечивает консолидацию общества, достижение стабильности общества в целом и составляющих его частей, систем;

7. способствует упорядочению, регламентации политического поведения и политических отношений;

8. приобщает индивида в политическую жизнь, определенную политическую среду.

9. пространственность (топологичность). Эта черта характеризует политику как объемно-пространственную среду, в которой деятельность борющихся за власть сил локализована в определенных точках, местах, участках территории.

10. темпоральность. Это временное измерение политики демонстрирует особый тип протяженности существования ее институтов, взаимоотношений правящей и оппозиционной элит, индивидуальных и групповых акторов, государственных и международных организаций.

.

10.Роль політики у житті сучасного суспільства.

Роль політики полягає у тому, що вона :

1. Керує та управляє суспільними процесами заради збереження єдності та цілісності суспільства..

2. Виявляє, формулює і задовольняє соціалі інтереси. усіх груп і верств суспільства.

3. Єднає суспільство за допомогою узгодження соціальних інтересів. Оскільки інтереси соціальних суб’єктів можуть не співпадати, то єднання і узгодження може здійснюватися як в формі гармонізації, так і в формі субординації та підпорядкування часткових інтересів загальним. зусилля влади, спрямовані на інтеграцію суспільства можуть у поточному політичному житті викликати гострі соціальні конфлікти, навіть загрозу руйнування цілісності суспільства.

4. Раціоналізує соціальні суперечності і конфлікти. Така діяльність випливає з потреби усувати прояви дестабілізації політичного життя.

5. Легітимізує політичне життя, тобто приведить усі прояви політичного життя у відповідність з політичними та правовими нормами – законами.

6. Здійснюється соціалізація особистості. З погляду нових поколінь політика покликана сформувати особистість як громадянина та створити йому умови для включення його у цій якості у світ суспільних відносин. Для цього вона має надати йому засоби для активного впливу на соціальне середовище.

7. Забезпечує послідовність, наступність та іноваційність суспільного поступу. Політика у даному контексті має забезпечити послідовність розвитку суспільства, використовуючи попередній досвід людства, чи окремого суспільства.

11.Політика і право

Політика і право тісно взаємопов’язані. Право первинно, тому що саме воно визначає державний устрій, політичну систему, політичний режим в державі. І політика здійснюється лише в конкретних межах.

Взагалі, навіть суб'єкти політичної системи (партії, громадські об'єднання тощо) формуються поступово, в рамках закріплення їх у правовій системі шляхом правотворчості.

В праві закріплені принципи, які здійснюються соціальними групами, класами, народами (націями), а процес їх реалізації в будь-якому випадку набуває політичного характеру. Тобто політичні процеси повинні здійснюватися так, як це закріплено в праві

Якщо принципи справедливості та свободи вірно відбиваються в політиці і згодом одержують законодавче закріплення, можна сказати, що політика відповідає праву.

Якщо політика спотворює принципи справедливості та свободи, то відповідною праву вона не стає й існує у формі довільного законодавства.

Актуально звучать нині слова Іммануїла Канта: «... усій політиці слід преклонити коліна перед правом...».

12. Політика і економіка

Економіка первинна. Економіка виступає важливішим фактором, що визначає політичне життя. Ця залежність отримала всебічне обґрунтування у марксизмі. К.Маркс виходив з того, що держава, політичні відносини ("надбудова") визначаються характером економічних відносин і рівнем розвитку виробничих сил ("базис").

Ця ідея була розвинута В.Леніним. Відоме ленінське визначення політики як "концентрованого вираження економіки".

Закони економіки не підвладні законам політики. Але існує і зворотний вплив політики на економіку. А саме:

стабільність політичної ситуації впливає на стабільність економічного життя, робить країну привабливою для інвестицій; політична нестабільність призводить до відтоку капіталу, "розумової" еліти за кордон;

реалізація науково-технічної політики впливає на ріст продуктивності праці, на умови і зміст праці робітників;

у впливі через реалізацію економічної функції держави;

політика змінює економічне середовище шляхом обгрунтування нових концепцій економічного розвитку і їх втілення в економічних реформах.

13 Політика і релігія

Проблема взаємодії політики і релігії — одна з найдавніших в історії людства. Нинішній суспільно-політичний розвиток людства засвідчує зростання впливу релігійного чинника на політичне життя держав і людської цивілізації. Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють, адже їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх існуватиме доти, доки вони фігуруватимуть у суспільному житті. Взаємовплив політики і релігії відбувається на двох основних рівнях — структурному та функціональному.

Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність, політичні організації та політичні відносини. А структура релігії — релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопов'язані. Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.

Тісний зв'язок релігії і політики обумовлений і основними функціями (а в результаті їх здійснення — і роллю), які виконує релігія в суспільстві. До них належать світоглядна, компенсаторна, комунікативна, регулятивна, інтегративна, легітимізуюча функції.

Зв'язок релігії та політики зумовлений і цілеспрямованими діями церковних інституцій, першоієрархів та ієрархів релігійних течій щодо максимального представництва своїх прихильників у політичних інституціях з метою лобіювання власних інтересів.

У певні періоди розвитку людства зв'язок релігії і політики був настільки тісний, що є підстави стверджувати про існування релігійно-політичного синкретизму, коли релігія сприймається як невід'ємний елемент політичного чинника й навпаки.

За нової історії людства релігія використовується політичними силами як один із важливих чинників поневолення народів. Цією її здатністю користувалися всі імперії нового часу.

Апогеєм релігійно-політичного синкретизму можна вважати встановлення радянської влади в Російській імперії й утворення в межах колишнього СРСР світської релігії. Комуністично-соціалістична ідеологія претендувала на місце, яке до більшовицького перевороту 1917 p. посідала в житті суспільства християнська церква.

На сучасному етапі характер державно-церковних відносин — один з головних показників рівня розвитку і держави, і релігійного напряму, позаяк він засвідчує рівень реалізації принципу свободи совісті як одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини.

14 Сутність політичної влади, її наукові концепції

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визна­чальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики. Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”: не кожна політична влада є владою державною (наприк­лад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична.

Політичну владу умовно можна назвати "владою права", що зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, але право є головним засобом її реалізації.

Специфіка державної влади полягає в тому, що вона здійснюється спеціальним апаратом; поширюється на всю територію країни; наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу.

Основні особливості політичної влади:верховенство, публічність,

моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів.

Марксистсько-ленінська: влада трактується як панування одних над іншими, підкорення організаційній силі. Акцент робиться на класовому пануванні-підкоренні, але залишається відкритим питання про одиниці виміру влади, її основ.

Позитивістсько-соціологічна (Вебер): в основі визначення влади лежить визначення асиметричності між суб’єктами, існуюча в зв’язку з цим можливість 1-го суб’єкта впливати на інших.

Сучасні концепції головним питанням ставлять питання про джерела або основи влади, пошук моделей, відтворення і концепції влади.

Системний підхід – орієнтований на пошук таємниць влади в суспільній структурі і функціях як вираженнях системи. Акцент уваги на ролі і статусі індивіда.

Біхевіористський напрямок (рольові, поведінські концепції, теорія обміну ресурсів): характерним є погляд на владу знизу. Біхевіористи не заглиблюються далі природності і перевірки волі до влади.

Теорія опору: розглядає владу як відносини, в якому суб'єкт придумує опір об'єкту. Відповідно розробляється класифікація різноманітних ступенів і форм опору, а також основ влади. Вводиться поняття "сила влади", що розуміється як максимальна потенційна здатність агента вплинути на іншого

Теорія поділу зон впливу: (Д.Ронг) ставить під сумнів питання щодо асиметричності відносин влади. Влада - це взаємодія, де учасники періодично міняються ролями.