Ксюше

Вступ

Тільки двічі живемо.        Раз – у світі білім-білім.        Тож сумуємо і квилим,        Як до іншого йдемо.        А тоді ще в другий раз.        В світі чорнім – аж червонім.        Чорнозем ламає скроні.        І трава росте крізь нас.                Це рядки київського поета Леоніда Кисельова, якому доля відвела дуже короткий термін життя – тільки 22 роки. Він народився 21 вересня 1946 р., а помер від лейкемії в ніч з 18 на 19 жовтня 1968 р. Проте Леонід Кисельов устиг двічі відбутися як поет – у мові російській і в мові українській, а отже, за недовгий час свого реального земного шляху прожив аж два бурхливі й насичені життя у світі поетичному.        Він починав як російський автор, адже походив з російськомовної київської письменницької родини, в якій, проте, глибоко шанувалося все українське й існував культ Т. Шевченка. Саме в цій частині своєї творчості Леонід Кисельов постає найбільш «київським», «міським» поетом (показовими є такі невеличкі шедеври, як «Подол – плохое место для собак…» і «Дарница вскрикнет испуганной птицей…»). Не всі надруковані тексти Кисельова мають однаково високу художню вартість: у деяких з них є дещиця юнацького, наївно-романтичного. Але це стосується дитячих творів, а свіжість і неординарність поетичного бачення часто вражає, навіть у підліткових віршах (поезії «Яблоню, что растет на улице…», «На заборе висит афиша…», «Осенний вечер. Я выключил свет…»).          Поезія Леоніда Кисельова, крім ліричного і філософського струменів, позначена також соціальним звучанням: сміливість і безапеляційність окремих його рядків наводить на думку, що якби доля склалася інакше й автор прожив би довше, він не уникнув би найпильнішої уваги з боку органів влади. Недарма на вірш 16-річного хлопця «Цари», спрямованого проти культу російських монархів, відгукнувся розгніваною статтею у «Літературній Росії» за 17 травня 1963 року академік Д. Благой, який стверджував, що «автор… виступає проти однієї зі стійких традицій передової російської суспільної думки».

Тематика та образна система україномовної поезії Леоніда Кисельова

Доля великого поета Леоніда Кисельова трагічна, як трагічні долі багатьох інших великих поетів. Лауреат премії імені Павла Тичини "Чуття єдиної родини" (посмертно, 1992 р.), член Спілки письменників України (посмертно, 1990 р.) Леонід Кисельов народився 21 вересня 1946 року у письменницькій родині. А помер він від лейкемії (рак крові) у 22 роки, в ніч з 18 на 19 жовтня 1968–го. Леонід Кисельов писав вірші лише протягом 11 років – з 11–ти до 22–х. Починав як російський поет, і його поезії увійшли до антології російської поезії. А останні два роки життя писав вірші українською мовою. Й вони увійшли до антології поезії української. Твори Леоніда Кисельова позначені не лише печаттю справжнього таланту, а й гострим соціальним зором. Це зрозумів свого часу і російський поет Олександр Твардовський, якому вірші десятикласника Леоніда Кисельова передав із Києва Віктор Некрасов. Ці поезії були опубліковані на шпальтах часопису "Новый мир", що його Олександр Твардовський тоді редагував. Поезії Леоніда Кисельова окремими збірками виходили в Україні тричі – "Стихи Вірші", "Молодь", Київ, 1970, "Последняя песня Остання пісня", "Молодь", Київ, 1979, "Тільки двічі живемо", "Дніпро", Київ, 1991.

Творча зірка Леоніда Кисельова зійшла на небосхил української поезії за зіркою Василя Симоненка, щоб з такою ж силою понести людям живе слово Поета із Божої ласки. Це слово вражає проникливим ліризмом і палким патріотизмом, поетичною філософією державотворення і своєю рятувальною суттю.

Яка глибинна думка криється у цьому узагальненні: уберегти сутнє нації, щоби своїм гожим нащаддям підмогти Україні-матері, аби жити їй, не пережити! Митець справжній, небуденний, Л. Кисельов йшов творчим шляхом, осяяним сонцем Шевченка. Вважаючи Кобзаря серцем і мудрістю нації, він сприйняв від свого великого вчителя життя і поезії основний заповіт — підтверджувати власним життям виболені строфи. Тому так вражають нас поезії, сповнені чистотою думання, відвертістю про головне і тихою юначою мудрістю:

Пам'ятайте серцем: наша мова — пісня,

І в словах — любов.

Кожен вірш його цільної й світлої поезії — про найголовніше, про найсуттєвіше:

Треба Вкраїни. Надій і суму

Селянських хат і курних шляхів.

Треба землі, де завжди пульсує

Шевченкове серце, Шевченків гнів.

Громадянська лірика Леоніда Кисельова вражає своєю силою, яку він черпав із споконвічного патріотизму української нації. І в цьому — пафос тієї істини, що вимагає найвищої сплати за себе — ціною життя. Двадцять два роки судилося прожити київському поетові-лицарю, українському Майстрові слова з піснею у душі. Цю пісню, виплекану під серцем, він присвятив своїй України, вклавши у співучі слова і любов, і тривогу, і біль, і сподівання, і пересторогу нових випробувань українства на життєву мудрість. Вже тоді, у далекі шістдесяті, поетові прозоро бачилися переможні повстання державної України:

Історія не є ракетний жах,

Вона мов шлях від чужини до хати.

І щастя буде. Тільки ви не дайте,

Не дайте, щоб впилася від ножа.

Народився в м. Києві в родині російського письменника Володимира Кисельова. Навчався на факультеті іноземних мов Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Мав невиліковну хворобу крові, що передчасно обірвала його життя.

Поет, прозаїк. Писав вірші російською мовою і тільки в останній рік життя почав писати й українською (українську мову і культуру знав і любив з дитинства, в родині панував справжній культ Шевченка).

Друкувався в журналах «Новий мир» та «Радуга», Українська поезія Кисельова побачила світ у журналах «Дніпро», «Ранок», «Вітчизна», газеті «Літературна Україна». Збірки письменника з'явилися тільки після його смерті: «Стихи. Вірші». (1970), «Последняя песня. Остання пісня» (1979), «Тільки двічі живемо. Вірші, проза, спогади про поета» (1991).

Історичної справедливості ради варто, мабуть, реконструювати метафізичний хід подій, що передував переходу російськомовного поета на віршування українською. З одного боку, мода на українство, що на початку 1960-х захопила була навіть неукраїнські верстви київської інтелігенції, серед яскравих представників якої досить буде згадати режисера Параджанова, неабияк сприяла зацікавленню поета «національним» контекстом. При цьому незайвим буде згадати атмосферу, в якій жив і творив Кисельов, а саме – 1960-ті роки в Києві. Саме тоді осередком духовного життя у місті стає Клуб творчої молоді «Супутник», заснований 1959-го року студентами театрального інституту та консерваторії, літераторами та художниками. Президентом клубу став Л. Танюк, активними членами – І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. Утім, кожен приходить в українство власним шляхом, і мотивація його обрання у кожного своя. Навіть в учасників вищезгаданого Клубу творчої молоді на кшталт «зоряних» поетів того часу Драча, Вінграновського і Павличка – це була лише столична ейфорія вчорашніх провінціалів селянського закрою, зроджена офіційним дозволом говорити як не на «українські», то хоча б на «загальнолюдські» теми у донедавна задушливій атмосфері сталінського лихоліття. Тому якщо й була мова про Україну в нашого «українського» поетичного бомонду шістдесятників, то у фольклорному регістрі, єдино прийнятому владою форматі «національного» відродження, не в кращому, ніж у неофіта-росіянина Кисельова. Саме в цей час і саме у такому, популярно-фольклорному ключі, що ним вирізняються поезії «Селянська пісня», «Катерина», «Цигарочка» Л. Кисельова, до російськомовного автора прийшло славнозвісне усвідомлення того, «Что все на свете – только песня / На украинском языке». До того моменту в російськомовному доробку Кисельова переважали не сільські, а урбаністичні мотиви, втілені либонь у найкращих зразках цього жанру – поезіях «Подол – плохое место для собак…» і «Дарница вскрикнет испуганной птицей…». Поза цим у стилістиці київського автора  переважали так само модна на той час тема реконструкції міфів («Расковали Прометея, / Дали хлеба и вина…», «Петр, шагая по дороге, / Ключ нашел большой, тяжелый…») і наслідування заборонених російських поетів-акмеїстів, чиї вірші – зокрема «Я закрыл «Иллиаду» и сел у окна. / На губах трепетало последнее слово» Н. Гумільова і «Бессонница, Гомер, тугие паруса…» О. Мандельштама – часом народжували ритмічно суголосні й настроєво не менш романтичні рядки юного Кисельова на кшталт «Осенний вечер. Я выключил свет…» .

 Чимало дослідників творчості Кисельова розглядали його перехід на українську як «акт етичний, громадсько вмотивований і спрямований проти загрозливих симптомів збайдужіння великого прошарку української інтелігенції, а тим самим загалу населення до української ситуації» (Ярослав Розумний). Очевидно, це так. Свідомий вибір української мови у дорослому віці (а не засвоєння її «з колиски») є взагалі типовим шляхом для частини київської інтелігенції, і не лише в 60-х роках, а й нині.        Проте, як видається, цей «громадськи вмотивований» вибір мови Леонідом Кисельовим, спричинений його національним самоусвідомленням, вплинув також на рівень особистісного світосприйняття поета, адже мова є втіленням ментальності народу, а якщо вірити дослідникам російського й українського менталітету (Д. Ліхачов, М. Бердяєв, А. Тихолаз, О. Кульчицький, С. Кримський), українська картина світу є гармонійнішою за російську, більше орієнтованою на поціновування теперішнього моменту життя, а не на пошук недосяжного ідеалу. Таке світорозуміння допомогло поетові, який уже знав про свою невиліковну хворобу, нарешті подолати найбільший з людських страхів – страх смерті, присутній у російських віршах: «… Боюсь смерти и боюсь стали…».

Висновки

Комплекс причин, що викликав перехід Кисельова до історико-культурного табору столичного «українства» містив не тільки суто національне прозріння у решти відомих шістдесятників. Річ у тім, що після його вікопомного дебюту в «Новом мире» 1963-го року на поезії 16-річного київського школяра, і зокрема на вірш «Цари» із задерикуватими рядками «За долгую историю России – / ни одного хорошого царя», спрямованого проти культу російських монархів, відгукнувся розгніваною статтею у «Літературній Росії» за 17 травня 1963 року сам член-кореспондент АН СССР Дмітрій Благой. Будучи автором класичної праці «Классовое самосознание Пушкина», він небезпідставно заявляв, що юний поет «виступає проти однієї зі стійких традицій передової російської суспільної думки» і не менш законно запитував: «Чему учат советских школьников в Киевской школе №37?!». Хай там як, але саме тоді, 1963-го року, після невдалої спроби вийти на всесоюзний масштаб визнання, до Леоніда Кисельова прийшло не лише вищезгадане усвідомлення того, що «Что все на свете – только песня / На украинском языке». Поступовий перехід на українську на був неминучий, хоч і стався в останній рік життя Кисельова, який помер від лейкемії в ніч з 18-го на 19-те жовтня 1968-го року. Тож, якщо за «російського» періоду творчості імперська сучасність у київського поета було осмислена, як «Проклятый век. Поэты в нем ютятся, / Как моль в пронафталиненном шкафу», то в «українському» варіанті світосприйняття несподівано з’ясовуємо, що у той самий імперський час «поети – як вихор, поети – як вітер, як вітер…». А що ж сам поет? «И мышонок в баночку из-под шпротин / Прибежит рыдать обо мне”, – відгукується до нас 22-річний романтик Льоня Кисельов. Тому не дивно, що ближче до трагічного фіналу він остаточно з’ясовує власне ставлення до офіційного (російського) контексту, мовляв, ««Что-то стал я выпадать / Из игры по вашим правилам». З чим прийшов Леонід Кисельов в українську поезію свого часу? Тематично це були зразки віршування у кращих традиціях елегійного «малоросійського» жанру, що передбачає апокрифічну безвихідь, найкращим взірцем чого лишається вірш «Катерина» 1968-го року. «Доки буде жити Україна / В теплім хлібі, в барвних снах дітей – / Йтиме білим полем Катерина / З немовлям, притнутим до грудей». Сюжет про скривджену москалями красуню, що за всі часи уособлювала гіркий образ України як покритки і «чайки-небоги», завжди був одним з найулюбленіших в історії офіційної української культури. Можливо, це була звична реакція будь-якого поетичного організму, який століттями харчувався жебрацькими плачами, кобзарськими псальмами та іншим продуктом низової, а не вершинної естетики переможців? Адже, якщо ж перемагали, то виключно у «фольклорний» спосіб! «У той час, коли нарід наш гине мільйонами тільки від тяжких тих обставин, в яких йому доводиться жити, – таврували українофілів ще у 1890-х роках радикали з Братства тарасівців, – по Російському цісарству ходять анекдоти про багату сторону, де галушки самі падають в рот, де люди сало їдять і сало п’ють, бо ж від краю до краю лунають українофільські співи». Утім, на всі ліберальні маніпуляції наших патріотів українське село, за висловом Винниченка, «лише дивилося з-під лоба і грізно мугикало», а вже історія літератури добре знає різницю між «сільськими оповідками» й «описами села» чи то у Тютюника і Мушкетика, а чи в Солженіцина і Шукшина. «Бросаясь к народу, мы бросаемся прямо под ноги бешеной тройки, на верную погибель», – застерігав свого часу Олександр Блок російських народників у своїй статті «Народ и интеллигенция». От лишень гоголівська «птица-тройка», яку мав на увазі російський поет і яка символізувала стихію «народності», перетворилася під описувану пору дисидентських зрушень 1960-х на міщанську таратайку Чичикова з «Мертвих душ» Гоголя. Саме цю утилітарну естетику радянського «українства» й оспівував Леонід Кисельов у другому періоді свого «двомовного» творчого життя.

Список використаних джерел

1. Ігор Бондар-Терещенко «Друге життя Леоніда Кисельова». http://vsiknygy.net.ua/person/5401/.

2. «Кисельов Леонід : Критика».  "ЛІТАКЦЕНТ", 9.06.2008.

3. http://www.parta.com.ua/ukr/stories/writers/243.

4. http://www.fact.kiev.ua/authors/author_150/.