1.Антропоцентризм

Антропоцентризм — різновидність телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Антропоцентризм — це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був вперше вжитий в добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини. Антропоцентризм являє собою одне з найбільш послідовних виразів точки зору телеології, тобто приписування світові позаприродний, зовнішніх йому цілей. В античній філософії антропоцентризм сформулював Сократ, пізніше цього погляду дотримувалися представники патристики, схоластики і деякі філософи нового часу [2]. Згідно з американським медієвіст Лінну Уайту (Lynn White Jr) антропоцентризм виник як результат двох історичних утворень: • моделі Сучасне демократичної держави, що склалася за допомогою завоювань і колонізації того, що зараз називається світом, що розвивається. • іудейсько-християнської традиції, згідно з якою все створено для людини, яку Бог обрав для панування на землі [3]. Починаючи з епохи Відродження у філософії людина перестає розглядатися як причетною до Бога.На виникнення антропоцентризму вплинули, головним чином: геліоцентрична система світу Коперника, еволюційна теорія Чарльза Дарвіна, тому що людина з вершини ланцюга буття.

2.Поняття індивідуалізм(ренесанс)

Утверджувалося нове розуміння світу, зв'язків природи, суспільства і людини. Відбувалося становлення нового типу особистості — розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття свободи, самоцінності, розмаїття внутрішнього світу. Істотну характеристику Ренесансу становить відродження античного мислення і науки. Безумовно, цією характеристикою Ренесанс не вичерпується. На відміну від середньовічної культури — це світська культура і водночас світогляд, що визнавав пріоритетними земні уподобання людини. Принципово новим для ренесансної епохи було піднесення значення краси, насамперед краси чуттєвої. Глибоке пізнання природи, людини, космосу характерне майже для всіх представників Відродження. Для ренесансної культури властиве стихійне самоутвердження людської особистості в її творчому відношенні до навколишнього світу і до себе самої. В епоху Відродження простежувалися спроби абсолютизувати людський розум, здібності та прагнення людини до прогресу. В філософському плані спроби обґрунтування такого синтетичного світосприймання пов'язувались із неоплатонізмом, який і визначив теоретичні засади ренесансного світогляду.

Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації - общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення.