24. Государственно-правовые идеи в «Слове о законе и благодати» митрополита Илариона.

Перший руський політичний трактат «Слово про Закон і Благодать» був написаний у XI ст. київським митрополитом Іларіоном. Починає він свій твір зі з'ясування взаємодії Закону та Істини. Для середньовічної культури характерне вживання терміна «закон» в теологічному та юридичному значенні, так як закон розглядається як провідник чужої волі: Бога чи Пана (в даному випадку государя). Істина пов'язана з досягненням християнином високого морального статусу, пов'язаного з розумінням Новозавітного вчення і втіленням його вимог безпосередньо в своїй поведінці і діяльності. Той, хто живе згідно постулатам Нового Завіту, не потребує регулятивної дії законів, бо внутрішня моральна досконалість дозволяє йому вільно реалізувати (відповідно Істини) свою волю.

На думку Іларіона, Закон покликаний визначати зовнішні вчинки людей на тій ступені їх розвитку, коли вони не досягли ще досконалості. Саме завдяки підзаконному стану людство здатне уникнути взаємного знищення, так як спочатку, немов «погана посудина», омивається «водою законом», а потім стає здатним вмістити вже «молоко Благодаті». Закон і Істина не протиставляються один одному - навпаки, вони показані у взаємодії, причому із заданою послідовністю. Законослухняна і моральна поведінка людини в суспільстві пов'язане у Іларіона з розумінням Істини і досягненням в силу цього Благодаті як ідеалу християнина.

У поширенні морально-етичного ідеалу християнства київський митрополит вбачає шлях до вдосконалення людства і заміні Закону (Старий Завіт) Істиною (Новий Завіт).

«Слово про Закон і Благодать» стверджує ідею про рівноправність всіх народів, що живуть на землі, підкреслюючи, що час вибраності одного народу пройшов. Іларіон засуджує претензії Візантії на гегемонію у всьому християнському світі.

У «Слові ...» він прагне показати міжнародне значення Руської держави як рівноправної серед інших західних і східних країн. Князь Володимир володарював не в «худій землі», а в тій, яка «відома і чутна є на всі чотири кінці землі». Влада великого князя міцна і заснована на «правді». У Ярославі Іларіон бачить наступника великих справ Святослава і Володимира. Джерело верховної влади він вбачає у божественній волі, тому сам великий князь сприймається як «причасник Божественного царства», забезпечувати мир і гарне управління.

Трактат Іларіона був високо оцінений сучасниками і нащадками. Сума політико-юридичних проблем, порушених у ньому (уявлення про статус верховної влади та її носіїв, законності походження та реалізацію владних повноважень, моральний вигляд великого князя, відповідальність за управління країною, мирний курс зовнішньої політики), розроблялася в російській політичній літературі впродовж багатьох століть.

25. Политическая программа Владимира Мономаха

Дальнейшее развитие русская политическая мысль получает в трудах Владимира Мономаха (1053-1125). Политическая программа Мономаха сформулирована в его сочинениях: «Поучение детям», «Послание Олегу Черниговскому» и «Отрывок», в которых затронут большой круг вопросов, касающихся: объема полномочий великого князя, взаимоотношений церкви и государства, принципов отправления правосудия в стране.

Политическое содержание его взглядов наиболее отчетливо представлено в «Поучении...», где ведущее место занимает проблема организации и осуществления верховной власти. Мономах советует будущим великим князьям все дела решать совместно с Советом дружины, не допускать в стране «беззакония» и «неправды», правосудие вершить «по правде». Судебные функции Мономах предлагал осуществлять князю самому, не допуская нарушения законов и проявляя милосердие к наиболее беззащитным слоям населения. Отрицание кровной мести вылилось у него в полное неприятие смертной казни. Призыв не «мстить» рассматривается в «Поучении...» не только как принцип законодательства, но и как основа межкняжеских отношений.

Мономах разрабатывает поставленную еще Илларионом проблему ответственности великого князя перед подданными. О ней он говорит при разрешении вопросов об управлении страной, организации правосудия и необходимости военных действий. Во всех спорных случаях он советует отдавать предпочтение миру, так как не видит причин для братоубийственных войн, поскольку всем народам уготовано место на земле, а правителям следует направить усилия на поиски путей достижения мира. С теми же, кто жаждет войны, достойным князьям не по пути, ибо месть не должна быть определяющим мотивом в политике.

При решении вопроса о взаимоотношениях светской и духовной власти Мономах отводит церкви почетное, но явно подчиненное место. Он «чтил чернеческий и поповский чин», но тем не менее отдавал предпочтение мирским людям, которые «малым добрым делом» стараются помочь своей стране и народу, перед монахами, которые терпят «одиночество, чернечество и голод» в поисках личного спасения. С начавшимся вскоре после смерти Мономаха (1125) и его сына Мстислава (1132) процессом феодальной раздробленности общественное мнение еще долго не могло примириться. Воспитанные в лучших традициях древнерусской мысли, идеалом которой было сохранение единства русской земли, мыслители пытались предотвратить или хотя бы замедлить распадение единого Русского государства на отдельные государства-княжества.