7.5. Соціальна та національна боротьба у часи національно-демократичної революції (1917-1920 рр.) та у роки входження України до срср (1920-1991 рр.)

Крапку в існуванні старого ладу ставила Перша світова війна, яка перетворилася на справжню соціальною катастрофу. Зростання податків з селян, посилення визиску робітників, тисячі загиблих на фронтах, зростання багатств великої буржуазії та дворянства, які нажилися на війні, викликали революційні події. В ході лютневої революції 1917 р. самодержавство було повалено, імператор Микола ІІ зрікся престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду, який мав заміняти постійний уряд до скликання Установчих зборів. В Україні разом з Тимчасовим урядом і радами робітничих та селянських депутатів, лівими партіями був створений і національний уряд – Центральна Рада. 1917-1920 рр. були періодом суцільного хаосу в Україні. Влада кілька разів переходила з рук до рук урядів як лівого спрямування (Центральна Рада, Директорія) так і право-консервативного (уряд П. Скоропадського). На півдні України діяли численні загони селянських ватажків – Махна, Григор’єва, Ангела.

Українським політичним діячам, з їх намаганням завоювати незалежність чи автономію у складі Росії, протистояли спочатку непопулярний Тимчасовий уряд, а після жовтневого перевороту 7 листопада (нов. стиль) 1917 р. ‑ більшовицький уряд на чолі з В. Леніним. Більшовики висунули зовні логічну та продуману програму соціальних перетворень, яка базувалася на трьох принципах: «Землю – селянам, фабрики – робочим, мир – народам». У своїй національній програмі вони формально виходили з принципу права націй на самовизначення. Але фактично політика більшовиків була спрямована на відтворення єдиної Російської держави, яка розвалилася після Лютневої революції на кілька автономних територій. Звинувачуючи національні уряди у «буржуазному націоналізмі», спрямованому на відтворення капіталістичного визиску мас та розрив єдиного фронту боротьби з соціальним та національним гнобленням, вони встановили по всіх автономіях підконтрольні їм комуністичні уряди, які 30 грудня 1922 р. об’єдналися в єдину державу – Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Фактично більшовизм був однією з форм російської державної ідеології, спрямованої на відтворення єдиної Російської держави, яка формальна складалася з незалежних радянських республік та мала федеративний устрій.

Після входження України до складу СРСР, корінним чином змінився соціальний склад її населення. Стара буржуазія та дворянство як класи були знищені. Всі землі та промислові об’єкти перейшли у власність держави. Під час НЕПу (нової економічної політики) 1921-1928 рр., для швидшої відбудови країни після Першої світової та громадянської воєн, земля та середні й дрібні підприємства були повернені у приватну власність. Після відбудови економіки, 1928 р. радянський уряд почав політику індустріалізації, яка супроводжувалася тотальною націоналізацію всіх форм власності. Найжорстокіше політика індустріалізації вдарила по селянах. Для розвитку важкої промисловості була необхідна велика кількість хліба та інших продуктів сільського господарства, причому по найнижчих цінах. Селяни відмовлялися продавати хліб по цінах запропонованих державою. Тоді у 1929 р., на початку першої п’ятирічки, уряд оголосив «політику колективізації» – створення колективних селянських господарств (колгоспів), які мали «продавати» хліб державі. У колгоспи об’єднувалися індивідуальні господарства селян. Звісно, що більшість селян не хотіли віддавати своє власне майно у колективно користування. Тоді держава почала насильно заганяти селян до колгоспів. Всіх, хто чинив супротив, репресували, оголошуючи «ворогом радянської влади» та висиляли до Сибіру. Численні селянські повстання 1930 р. (сіл Голо-Пристаневського району на Херсонщині, Поділля, Чернігівщини та інш.) жорстоко придушувалися. До середини 30-х років селянство як клас дрібних приватних власників був повністю знищений, а на його місце прийшло так зване «колгоспне селянство».

За період індустріалізації значно виросла кількість робітників, які були соціальною опорою радянської влади. У той же час, протягом 30-х років, систематично знищується як «стара», дореволюційна, так і «нова» критично налаштована інтелігенція. Репресивним заходом став і голодомор 1932-1933 рр., під час якого за різними підрахунками загинуло від 5 до 8 млн. осіб. Відбулися повстання селян на Полтавщині, Сумщині, Харківщині, Дніпропетровщині.

Важким випробуванням для українського народу, як і для інших народів СРСР, стала Друга світова 1939-1945 рр. та Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. Від бойових дій, від окупації, в СРСР загинуло 27 млн. чоловік (в УРСР ‑ 4 млн. осіб). У ході війни до УРСР були приєднанні землі Західної України та Закарпаття, які, після загибелі 1918 р. Австро-Угорської імперії, перебували у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини. На приєднаних землях радянська влада також проводила політику колективізації та боротьби з опозиційно налаштованою частиною населення, яка супроводжувалася репресіями. Опір цим заходам чинила Українська Повстанська Армія.

Після смерті 1953 р. Й. В. Сталіна і приходу до влади М. Хрущова почалась епоха «відлиги», яка характеризується активізацією громадського життя та спробою економічних реформ. Новим явищем цього періоду була поява дисидентського руху, представники якого виступала за розширення політичних прав народу та вільного розвитку національного життя. З’явилися, навіть, підпільні націоналістичні та антикомуністичні групи «Об’єднання», «Український національний комітет», «Ходорівська група» та інші.) 183 таких груп і організацій були викриті станом на 1959 рік. Тисячі підпільників були притягнуті до кримінальної відповідальності. Проте в середині 60-х рр. виникла більша й краще підготовлена організація «Український національний фронт» (керівник – Д. Квецко, М. Дяк, розгромлена 1966 р.) 1965 р. влада провела масові арешти критично налаштованих інтелігентів. Масові виступи й страйки робітників по деяких містах України були придушенні в середині 70-х років ХХ ст. У 1976 р. відкрито виникла правозахисна «Українська група сприяння виконанню Гельсінської угоди» (керівники – М. Руденко, О. Мешко, Л. Лук’яненко), піддана репресіям того ж року. У 1989 р. виникає «Народний рух України» за перебудову.

Життя населення у хрущовський період (до початку 60-х років) постійно поліпшувалося (майже зник, наприклад, гострий товарний дефіцит), розвивався народний сектор економіки.

Але характерним явищем хрущовського та особливо брежнєвського періоду (60-80-ти рр.) було становлення нового панівного прошарку населення – партійної номенклатури та бюрократії, які користувалися майже необмеженою свободою та широкими правами. У період правління Л. Брежнєва (1964-1982 рр.) репресії проти внутрішньої опозиції у вигляді дисиденства посилилися, радянський уряд почав відновлювати сталінську традицію керування державою.

Найбільшими класами радянського суспільства були робітники та колгоспні селяни. Останні до кінця сталінської епохи фактично перебували у кріпацькій залежності від держави, оскільки не мали навіть паспортів та можливості покидати село. У хрущовські часи їхнє становище значно покращується ‑ селянам дозволили вести власне дрібне господарство, видали паспорти та дали право переїзду з місця на місце. Але рівень життя на селі, на відміну від міста, був невисоким, селяни жили в більшості за рахунок власних городів та паїв, які отримали від колгоспів. У радянському суспільстві досить широким прошарком населення була інтелігенція, об’єднана у різні творчі союзи. Над цими класами радянського суспільства стояла партійна та урядова номенклатура.

Реформування радянського суспільство, вчинене М. Горбачовим і його послідовниками у 1985-1991 рр. супроводжувалося розпадом СРСР на окремі незалежні республіки. Україна отримала незалежність 24 серпня 1991 р. Розпочалися суспільні процеси, характерні для початкового розвитку молодих суверенних держав. Рівень життя народних мас, у порівнянні з радянськими часами, значно впав. Корупція влади, несправедлива приватизація власності на початку 90-х років ХХ ст., вкрай негативно вплинули на життя народу. Страйки шахтарів та металургів, протести інтелігенції та селян стали характерним явищем життя 90-х років. Багато соціальних проблем виникає через відсутність консолідації можновладців, домінування власних інтересів над інтересами народу, намагання різних гілок влади перебрати на себе занадто багато повноважень та інші порушення демократії.