6.3. Козацько-гетьманська держава (сер. Хvіі – кін. Хvііі ст.)

Формування української національної держави у 1648-1657 рр. є дуже складною проблемою в українській історіографії. Піднявшись 1648 р. на визвольну війну під проводом гетьмана Б. Хмельницького, український народ вигнав з рідної землі польську адміністрацію, що потягнуло за собою необхідність негайного створення власної національної держави.

ЇЇ організаторами стали козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за побудову своєї держави з перших же днів війни. Уже в травні 1648 р. з багаточисельних джерел до Польщі почали находити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство зі столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький повідомив комісарів польського короля про свій намір створити незалежну українську державу.

Перед українською державою відразу постали два основні завдання: внутрішнє – забезпечити нормальне функціонування економічної системи, правопорядку, захист українського народу; зовнішнє – захист незалежності і територіальної цілісності.

Ознаками прояву державної влади в Україні тоді були: органи публічної влади, територіальний поділ, введення своєї податкової системи.

Формування української держави здійснювалося в обставинах ведення бойових дій, що обумовлювало її форму, тобто: феодальна верхівка пристосовувала для виконання державних функцій вже готову, перевірену на практиці військово-адміністративну, полково-сотенну організацію козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для всіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні. Їй не була підвладна тільки церква. Мова йде про військово-адміністративну владу Запорізької Січі, яка стала моделлю відновленої української держави.

Зауважимо, що елементи української національної державності одержали правове оформлення та закріплення у Зборівському (1649 р.) і Білоцерківському (1651 р.) договорах, які гетьман Б. Хмельницький уклав з Річчю Посполитою.

Характерно, що повноваження органів публічної влади було покладено на органи управління реєстровим козацтвом. Система цих органів складалася з трьохступеневого уряду: генерального, полкового і сотенного.

Формально вищим органом влади у цей період вважалася Військова рада. Але вона не була постійно діючим органом й скликалася для розв’язання найважливіших питань життя України, ведення війни, обрання генерального уряду.

Реально вища влада належала генеральному урядові, повноваження якого поширювалися на всю територію України. Генеральний уряд - це гетьман і рада генеральної старшини при гетьмані.

Гетьман був главою України і мав титул «ясновельможний». Він наділявся широкими державовладними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Гетьман видавав універсали – загальнообов’язкові нормативні акти. Від нього також залежало скликання ради – військової і генеральної старшини. Він був головнокомандувачем і вищею судовою інстанцією. Першим гетьманом незалежної України став Б. Хмельницький. Проте польський король деякий час залишався сюзереном, а Б. Хмельницький – його васалом. Слід пам’ятати, що відносини сюзеренітету-васалітету – це вільна служба, і вона аніскільки не принижувала васала.

Як і в Запорізькій Січі генеральні старшини очолювали окремі галузі управління і мали титули «вельможні». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їх матеріальне забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана. Генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності гетьмана і військових з’єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний писар керував зовнішніми справами, йому підпорядковувалася канцелярія. Генеральний суддя (с початку один, а згодом - двоє) очолював вищий судовий орган – апеляційну інстанцію для полкових та сотенних судів.

Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом української держави.

На місцях правили полкові і сотенні уряди. Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала полкову і сотенну старшину. Полкова рада первісно мала велику владу. При необхідності вона могла перешкодити свавіллю полковника і навіть усунути його. Сотенний уряд був репрезентований сотником і його помічниками.

У великих містах правили виборні міські старшини, а в селах – сільські отамани. У великих упривілейованих містах влада належала магістратам.

Україна мала своє військо, чисельність якого постійно коливалася. Загалом у 1648-1654 рр. армія гетьмана Б. Хмельницького сягала 300 тис.

Територія української держави наприкінці війни охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу і складала приблизно 200 тис. кв. км. Б. Хмельницький називав її за старою назвою – Руська земля, Русь. Столицею української козацької держави часів визвольної війни був Чигирин.

Колишні польські воєводства, звідки було вигнано польську адміністрацію поділялася на полки та сотні, які з літа 1648 р. вважалися територіальними одиницями й охоплювали не тільки козаків, а й усе населення, яке проживало на їх території. Наприклад, за Зборівським договором землі вільної Наддніпрянської України ділилися на три воєводства – Київське, Брацлавське і Чернігівське. Вони поділялися на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. полків було вже 20.

Зауважимо, що сама Запорізька Січ складала самостійну адміністративно – територіальну одиницю.

На думку українських істориків, полково-сотенний устрій – це істотний елемент саме української державності, притаманний їй єдиній. Тільки в Україні полково-сотенна організація зосереджувала військову, адміністративну та судову владу. Вона проіснувала 135 років до 1783 р., коли російський царизм знищив українську державність.

Для матеріального забезпечення державного будівництва було запроваджено податкову систему. Податки платило все населення України, за винятком реєстрових козаків. У цей час в країни пробували запровадити власну грошову систему.

Українська держава створювалася на основі ідеології української національної державності, що вже склалася. Ця ідеологія виходила не тільки з розуміння необхідності розбудови власної держави, але й усвідомлення здібностей та можливостей українського народу створити таку державу. Козацтво, яке було провідною силою національно-визвольної війни 1648-1657 рр., обрало концепцію «козацького панства», козацької держави, яка базувалася на ідеях козацької соборності.

Б. Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької соборності з традиціями старої українсько-руської державності. Звідси виходило його прагнення утворити Руське князівство.

Особливості української державності полягали ще і в тому, що тут існувала виборність народом органів публічної влади, роль колективних органів (рад). Це нагадувало республіканські форми правління. Політичну організацію, що склалася на звільненій українській території 1648-1657 рр., сучасники називали українською козацькою державою і Військом Запорозьким, або Хмельниччиною. Більшість вчених використовують назву Гетьманщина.

Іноземні держави розглядали Україну як повноправного суб’єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею в договірні стосунки. У 1648-1657 рр. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з Валахією, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною, Угорщиною, Московією. У ті ж роки Україна встановлює зв’язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Зауважимо, що формування української держави у 1648-1657 рр. не завершилося через відсутність сприятливих умов. Молода країна знаходилася в оточенні агресивних сусідів, що не давало гарантії збереження самостійного державного існування.

Справжнім випробуванням для української державності стали Переяславські домовленості і «Березневі статті»1654 р. Україна самотужки не могла протистояти Польщі і захистити здобутки національно-визвольної війни, початої 1648 р. Безвихідь геополітичної ситуації штовхала гетьмана Б. Хмельницького у бік Москви.

Після смерті Б. Хмельницького 1657 р. починається занепад української держави, який був спричинений як внутрішніми факторами (боротьба різних угрупувань козацької старшини за владу в Україні), так і зовнішнім втручанням в українські справи з боку Московії, Польщі і Туреччини. У 1660 р. сталося ще одне лихо в країні – склалися передумови розколу України, які остаточно сформувалися у 1663 р. Держава розкололася (в тому числі і через втручання Московії і Польщі) на Лівобережну і Правобережну частини. Колись єдину Україну було поділено по Дніпру. Верхівка Правобережної України більше схилялася до Польщі, Лівобережної – до самодержавної Московії. Відцентрові тенденції набули організаційно-державного оформлення, тому українська держава як єдиний суспільно-політичний організм перестала існувати. На її теренах формувалися два державних утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою тощо.

Протиприродність розділу Лівобережжя і Правобережжя була очевидною. Українці не бажали миритися з ним і проголошували об’єднання цих земель, коли була змога, хоча б на короткий час: у 1668 р. - при гетьмані П. Дорошенко, у 1676 р. – при І. Самойловичи, наприкінці ХVІІ ст. – при І. Мазепі. У дійсності населення цих земель підтримувало постійні зв’язки (родинні, економічні, культурно-мовні, політичні).