68. Зовнішня політика України в перші роки незалежності.

Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб'єктом міжнародних відносин. 5 грудня 1991 р. після Всеукраїнського референдуму Верховна Рада звернулася із Заявою до парламентів і народів світу, у якій наголошувалося, що Україна згідно з цілями і принципами ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права. Надзвичайно важливим питанням було визнання України державами світового співтовариства. Першими 2 грудня 1991 р. незалежність України визнали Польща і Канада, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва, 5 грудня — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія; упродовж місяця Україну визнали 57 країн, а до кінця року — 132 країни. На сьогодні незалежність України визнали практично всі країни світу. Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), у нормативно-правовому акті Верховної Ради «Основні напрямки зовнішньої політики України» (1993 р.), у Конституції України (1996 р,): · невтручання у внутрішні справи інших держав, · взаємовигідне, рівноправне співробітництво з ними; · відмова від участі у військових блоках; · участь у процесі ядерного роззброєння (улітку 1996 р. Україна стала без'ядерною державою); · визнання пріоритету міжнародного права; · визнання існуючих у світі кордонів. Після проголошення незалежності Україна активізувала свою зовнішньополітичну діяльність у міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП, Всесвітній організації охорони здоров'я, Союзі електрозв'язку. Україна має п'ять постійних представництв у міжнародних організаціях, є членом більш як 40 міжнародних і міжурядових організацій. Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко був Головою Генеральної Асамблеї ООН. У 2000—2001 pp. Україна виконувала функції непостійного члена Ради Безпеки ООН. У березні 2001 р. Україна головувала на засіданнях Ради Безпеки ООН.У 1996 р. на конференції міністрів закордонних справ в Австрії Україна стала членом Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), куди входять країни-сусіди України — Польща, Словаччина, Білорусь, Румунія. Участь України в діяльності цієї організації створює можливості для розширення співробітництва в таких галузях, як транспорт, зв'язок, енергетика, навколишнє середовище та екологічна безпека, наука і технологія, сільське господарство, статистика, інформація, культура. Досить активно розвиваються українсько-польські відносини. У січні 1997 р. відбувся візит Л. Кучми до Польщі й підписання Меморандуму про заходи щодо лібералізації двосторонньої торгівлі; у серпні 1998 р. Україну відвідав президент Польщі А. Кваснєвський. В українсько-румунських відносинах існують певні територіальні проблеми (претензія Румунії на острови в Чорному морі), хоча 1997 р. президенти обох країн підписали Договір про дружбу, співробітництво і добросусідство. До першочергових пріоритетів зовнішньої політики належить також співробітництво зі США, яке поступово еволюціонує у напрямі виходу на рівень партнерських відносин. Поліпшенню американо-українських відносин значною мірою сприяла реалізація Україною свого без'ядерного статусу. У січні 1994 р. у Москві було підписано угоду між Україною, Росією та США, згідно з якою Україна зобов'язувалася протягом семи років вивезти до Росії для розкомплектування всі ядерні боєзаряди. Наприкінці цього ж року в Будапешті під час роботи НБСЄ лідери України, Росії, США й Великої Британії підписали Меморандум про гарантії безпеки України. 11—12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США Б. Клінтона до Києва. 19 вересня 1996 р. було проголошено створення Міждержавної комісії зі співробітництва між Україною і США. її очолили Президент України Л. Кучма і віце-президент США А. Гор. Створення такої комісії сприяє взаємодії між країнами в сфері національної безпеки, зовнішньої політики, торгівлі та інвестицій. На початку червня 2000 р. відбувся візит Президента США Б. Клінтона в Україну. У ході переговорів порушувалося широке коло проблем — від європейської безпеки до охорони довкілля. Обговорювалися також питання поглиблення інвестиційної і торговельної співпраці між країнами. Президент США повідомив, що США нададуть допомогу Україні в розвитку малого та середнього бізнесу. Досягнуто домовленості про зняття квот на комерційні дослідження космосу, що сприяло участі України в спільних проектах запуску космічних апаратів. Було досягнуто домовленості про співпрацю України і США в ядерній енергетиці та питаннях безпеки на атомних станціях. Президент США підтримав участь України у створенні енергетичного коридору «Схід—Захід» від Каспійського регіону до світових ринків. У травні 2002 р. Україна оголосила про свій європейській вибір, проте шлях у цьому напрямку не передбачався легким. Для цього потрібні були реформи, які б забезпечили досягнення європейських стандартів розвитку. У липні 2002 р. відбувся самміт «Україна — ЄС», де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого членства в ЄС. У ході роботи самміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 р. та 2007 р. У 2003 р. Україна отримала статус «країни — сусіда ЄС». Щоб домогтися підтримки США, уряд України у 2003 р. направив до Кувейту, а згодом до Іраку, воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція в країні була сприйнята неоднозначно. Перебування українських військових у регіоні призвело до їх втягування у збройне протистояння між іракськими партизанами і окупаційними військами і, відповідно, до болючих втрат (загинуло 18 осіб). Курс на інтеграцію України в Європейське співтовариство поєднується з участю в інтеграційних процесах зі східними країнами. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусі, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП). Крім європейської інтеграції та тісних відносин з Росією основними пріоритетами зовнішньої політики України були: · економізація зовнішньої політики, тобто зовнішньополітичні зв'язки повинні підкріплюватися й економічним співробітництвом; · розвиток зв'язків зі стратегічними партнерами; · створення позитивного іміджу України; · забезпечення диверсифікації постачання енергоносіїв; · підтримка відносин зі світовим українством (українська діаспора); · реалізація переваг свого геополітичного положення. Важливим напрямком української зовнішньої політики стала участь українських військових у миротворчих операціях ООН.

.70. Зростання національної самосвідомості. Становище української мови.

Шляхи до незалежності і свободи, до політичної самостійності проходять через зростання національної самосвідомості, через усвідомлення кончої необхідності національного відродження народу України — і самих українців, і представників 110 інших національностей та народностей, які пов'язали свою долю з долею України, традиційно віками живуть на її території. За переписом 1989 р. в Україні проживало 37,4 млн. українців, 11,4 млн. росіян, 486 тис. євреїв, 440 тис. білорусів, 325 тис. молдаван, 234 тис. болгар, 219 тис. поляків, 163 тис. угорців, 135 тис румун та ін. Всі вони були жертвами адміністративно-командної системи, яка робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Цьому підпорядковалися гасла про зближення і злиття націй, перекручене розуміння проблем інтернаціоналізму, дружби народів тощо. Внаслідок такої політики в Україні зменшувалася питома вага українського населення. Так, протягом 80-х pp. чисельність українців у республіці зросла на 2,6%, росіян — на 8,3%, білорусів — на 8,1%, молдаван — на 10,6 %. Не останню роль у цьому відігравали й проблеми міграції. З різних місць країни в Україну переселялися сотні тисяч російського та іншого населення, здебільшого літнього, а то й пенсійного віку. З республіки ж, переважно в РРФСР, переїжджала в основному молодша генерація українців, інтелектуально найрозвинутіша — випускники вузів, вчені, найбільш здібна і талановита частина населення. У 1989 р. за межами України проживало 6,8 млн. українців. Особливо гострого характеру в останні десятиріччя набула проблема української мови. Ця гострота була викликана догматичними підходами до розвитку національних мов з боку ідеологічного керівництва колишньої КПРС, передусім в особі секретаря ЦК Суслова, який програмним завданням партії проголосив хибну ідею злиття націй. Внаслідок слухняного здійснення цих установок роль і значення української мови катастрофічно падали, сфера її виживання постійно звужувалася. Закривалися сотні шкіл з українською мовою навчання, її було практично витіснено з науки і техніки, вищих і середніх учбових закладів, з багатьох партійних і державних установ, вона майже перестала звучати в містах. З початком перебудови, демократизації і гласності було створено можливості для національного відроджені ня українського народу, піднесення ролі української мови у духовному житті республіки. Цьому певною мірою сприяло поновлення в 1987 р. першого в перебудовні часи незалежного видання — літературно-художнього та громадсько-політичного журналу "Український вісник", редакційну колегію якого очолював В. Чорновіл. Згодом журнал став органом Української Хельсінської Спілки. На його сторінках розглядалися питання українського літературного та мистецького життя, проблеми науки, з'являлися твори письменників, які ніде не приймалися до публікації, розповідалося про в'язнів сумління, їхню боротьбу за самостійну і незалежну Україну, наводилася хроніка опору офіційному тискові, релігійного життя в Україні, документи історії тощо. Реальною спробою реалізувати своє конституційне право на вільне слово було створення у Києві в 1987 р. Українського культурологічного клубу (УКК) та його діяльність. Почалося з диспуту в одному з молодіжних кафе-клубів міста про становище української культури, зокрема мови, про історію і сучасність. Кожен дістав змогу публічно висловлювати свої думки — і не тільки про духовність народу, а й про сталінізм, голодомор 1933 р., політичні арешти, Чорнобиль тощо. УКК збирав людей різних національностей, різного віку і соціального становища, отже, й різних поглядів, темпераменту, знань. Поступово національно-мовні процеси набували поширення, до участі в них залучалося дедалі більше політично й національно свідомих людей. У лютому 1989 р. було засноване республіканське товариство української мови імені Т. Г. Шевченка, яке очолив відомий поет і громадський діяч Д. Павличко. Через два роки воно було перейменовано у Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Тараса Шевченка. Його головою тоді ж обрали відомого поета й громадського діяча П. Мовчана. Наприкінці 1989 р. було прийнято Закон УРСР "Про мови в Українській PCP", який спрямовано на захист національної мови, на забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону українську мову в республіці проголошено державною і поряд з російською та іншими мовами — мовою міжнаціонального спілкування. Закон створює всі можливості для розвитку й використання мов інших національностей. Внаслідок зростання національної самосвідомості українська мова частіше залунала у державних і громадських організаціях, установах науки і культури, на промислових підприємствах, відкривалися нові школи з українською мовою навчання. Одночасно зростала кількість угорських, болгарських, румунських, німецьких, молдавських, польських, грецьких, єврейських, кримськотатарських та інших дошкільних закладів, шкіл, гуртків художньої самодіяльності, національних асоціацій, культурних товариств і центрів. Проте це були досить скромні кроки по утвердженню української мови як державної, поліпшенню задоволення мовно-культурних потреб жителів України різних національностей. Кардинальних змін у цій галузі національних відносин не відбулося. Особливо в містах. У багатьох із них як не було достатньої кількості загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання, так і немає. Не відроджувалися українськомовні дитячі дошкільні заклади. Вкрай повільно викладання українською мовою поширювалося у вищих учбових закладах. Не помічалося особливого захоплення українською мовою й у міському побуті. Залишалося чимало труднощів із задоволенням мовно-культурних потреб різних національних груп населення. Взагалі закон про мови практично всюди пробуксовував. Одначе цей закон, нова політична атмосфера в цілому дозволили налагоджувати тісніші зв'язки з українськими культурно-освітніми товариствами інших республік країни. У дусі нового політичного мислення вироблялися нові підходи до перебудови суспільних і культурних зв'язків із вихідцями з України та їхніми нащадками за кордоном. Одним із свідчень цього було створення в 1989 р. Міжнародної асоціації україністів. Встановлювалися широкі взаємовідносини між республікою та українською діаспорою. 15 січня 1990 р. в Києві відбулося урочисте відкриття Міжнародного інституту управління, натхненником якого був професор зі світовим ім'ям В. Гаврилишин — виходець з України. Викладачами цього інституту також стали українці із США й Канади. А перед цим у Сполучених Штатах Америки було організовано громадський Фонд допомоги дітям Чорнобиля, Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка. Налагоджувалася співпраця з такими масовими організаціями українців за кордоном, як Світовий конгрес вільних українців, Комітет українців Канади, Ліга американських українців та ін. Видатною подією стало проведення в Києві на початку вересня 1990 р. І Конгресу Міжнародної асоціації україністів. До столиці України прибуло понад 300 вчених із 23 країн усіх континентів, які разом з ученими, діячами .літератури і мистецтва республіки широко обговорювали питання відродження й розвитку науки і культури України як суверенної держави. Це був конгрес національної єдності, який сприяв зростанню міжнародного престижу нашої республіки.