РОЗДІЛ 1. Предмет та призначення філософії в напрямах, течіях другої половини ХІХ – ХХ ст.

Коло питань: Філософія в іпостасі науки.

Філософія – це наука чи світогляд?

Філософія як “культурна система”.

Призначення філософії – символічно

інтерпретувати смисли буття.

Філософія як метод.

Для розмаїття шкіл і напрямів другої половини ХІХ та ХХ століть властивий плюралізм поглядів на предмет, призначення філософії та місце в духовній культурі. Попередня історія філософії виявила такі підходи до розуміння філософії, як ототожнення її з наукою (грецька філософія, Декарт, Спіноза, Геґель) та трактування її “як мистецтва жити” (елліністична філософія, Паскаль, Сковорода). Питання предмета та призначення філософії в новітній добі цікавило українського філософа в діаспорі Миколу Шлемкевича¹. Свій погляд на ці проблеми він виклав у роботі “Сутність філософії” (Париж – Нью-Йорк – Мюнхен, 1981). Ми принагідно будемо до неї звертатися.

Розуміння філософії як науки знайшло своє продовження і в течіях, школах новітньої доби. Розбіжності виникли в питанні щодо специфіки її предмета як окремої науки та щодо методів, якими вона має послуговуватися.

Питання, наскільки можливою є філософія в статусі науки, особливо актуальним постає у філософській течії позитивізму. Поставши в 30 – 40-ві роки ХІХ ст., позитивізм ґрунтується на пізнанні “позитивного”, тобто ”певного”, “корисного” в дійсності. Започаткував його Огюст Конт (1798 – 1857). Ця філософія розвиває висновок Іммануїла Канта про те, що наукове знання – це синтез даних чуттєвості та категорій, які існують у розсудкові апріорно. Вони надають чуттєвій конкретності ознак загального і доконечного. За І. Кантом, ми в такий спосіб самі витворюємо, “конструюємо” даний нам у досвіді предмет пізнання. Філософія не займається об’єктами як такими, а лише апріорними поняттями розсудку (категоріями) та апріорними формами чуттєвості – часом і простором.

Основним завданням філософії, за О. Контом, є вищий ступінь узагальнення знання, а саме – систематизація наук. Цю справу він починає з найабстрактніших і найзагальніших наук (математика) і завершує найконкретнішим і найскладнішим (соціологія). Конт вважає, що людське знання досягає завершеності, проходячи такі три стадії: релігійну, метафізичну (філософську) та позитивно-наукову. Цей висновок дає йому підставу висунути вчення про три стадії розвитку людства, які відповідають історичному поступові пізнання: теологічну, метафізичну, позитивну. Але тут хочеться запитати: чи є теорія трьох стадій виключно філософським досягненням О. Конта? М. Шлемкевич із цього приводу зауважує, що ця теорія спирається на такий багатий історичний матеріал, що його можна сміливо вважати звичайним науковим індуктивним узагальненням.

Якщо теорія трьох стадій постає в результаті індуктивного узагальнення, то завдання систематизації наук, що спирається на узагальнення, не є компетенцією філософії. Тому специфіка власне філософського знання лишається в позитивізмі Конта до кінця не з’ясованою.

У

Позитивізм: сила нашого мислення не абсолютна

продовжувача ідей О. Конта – Герберта Спенсера (1820 – 1903) завданням філософії лишається синтез пізнання у “найвищому ступені”, тобто систематизація наукового знання. Тому логічним є запитання, яке ставить перед сообою Спенсер: що є наукове пізнання? Він робить висновок, що воно завжди умовне, бо лише підводить окремі істини під більш загальні. Тому не можна зрозуміти до кінця ні що є простір, ні час, матерія, рух, сила. Щоб зрозуміти зумовлене, слід йому протиставити реальний абсолют. Отож, завдання науки є пізнавання зумовленого, а пізнавання абсолюту є справою релігії. Наука має визнати, що “сила нашого мислення” не абсолютна, а має межу, через яку воно не повинне прагнути переступити (згадаймо Канта). За тією межею – сфера непізнаваного, що відкрита релігійному почуттю та релігійним символам. Міркування Спенсера про релігійний абсолют виходить за завдання, поставлені ним для філософії як системи наук. Таким чином, систематизація знання, виявляється, не є тим єдиним, чим має займатися філософія.

Питання пов’язаності наук одна з одною на певній основі цікавить і речника “другого позитивізму” Ернста Маха (1838 – 1916). Цю основу він убачає в теорії іманентності, у підґрунті якої лежить учення про фізичні та психічні елементи. Це вчення, на думку Маха, дає змогу “побудувати кожне фактичне переживання з відчуттів, отже, з психічних елементів”, а з фізичних елементів психічне переживання аж ніяк не побудуєш. Побудований на відчуттях-елементах, образ світу, гадає Мах, є достатньою підставою для висновку про органічний зв’язок точних наук, включаючи й природничу психологію. Як зазначає М. Шлемкевич, Мах робить “те саме, тільки приховано, що метафізика робила відверто: окрему науку поставлено під диктат філософічного погляду, який згори приписує їй результати”. Отож, Мах під філософією розуміє науку, яка здатна узагальнювати здобутки окремих наук через підведення їх під певні універсальні принципи.

Коли наполягати на тому, що філософія є лише наука, то обов’язково прийдеш до неминучості звузити її предмет до наукознавства. Чи втрачає філософія свою самостійність, якщо ототожнювати її з наукою взагалі? На погляд речників неопозитивізму, який постає в 20-х роках ХХ ст., філософія не є “самостійною наукою, яку можна б поставити поруч або понад окремі науки, але філософічні елементи є наявні в усіх науках як справжня душа, і взагалі її силою вони стають науками”². Це слова виразника логічного позитивізму М. Шліка. Якщо це насправді так, тоді як і чим виявна в науках філософія? Для раціоналістичної традиції філософія є знанням загального і доконечного в поняттєвій формі. На погляд Р. Карнапа, загальність і доконечність – це і є ті риси, що виявляють філософічність науки. “Метафізик, який бажає ввести необхідність у визначення причиновості, може аргументувати таким чином: “Правильно те, що слово “необхідність” тут не вживається. Але тут йдеться про закони, а закони – це ствердження необхідності. Отже, необхідність в остаточному підсумку входить сюди. Вона є обов’язковою частиною будь-якого ствердження причинового зв’язку”³. Таку доконечність, з позиції логічного позитивізму, філософія виявляє шляхом аналізу наукової мови, що має досягти такої мети: 1

Розуміння філософії як науки неминуче звужує її предмет

) елімінувати з науки твердження, що не мають наукового змісту через порушення логічних правил мови; 2) забезпечити побудову ідеальних логічних моделей із змістових тверджень. У такий спосіб окреслюється тут завдання філософії.

Б

Позитивізм: завдання філософії – верифікація наукового знання

Марксизм: філософія – наука про визначальні закони розвитку природи, суспільства та мислення

лизьке до позитивізму й бачення сутності філософії марксизмом. Беручи матеріалізм за свій світогляд та поєднуючи його з діалектикою Геґеля, марксизм визначає філософію як науку про загальні закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Цими законами є об’єктивні принципи геґелівської діалектики. Раціоналістична схема іманентного розвитку Абсолютної ідеї виявляє себе в марксизмі як всевладна дія загальних законів розвитку об’єктивної дійсності (закону єдності та боротьби протилежностей, взаємного переходу якості й кількості, заперечення заперечення). Ця схема при накладанні на історію постає в марксизмі “науковим” підґрунтям його ідеології та політичної діяльності.

Осмислення філософії як наукового знання, що еволюціонує через критичний самоаналіз набутків науки, виявляє себе в концепції критичного раціоналізму сучасного британського філософа і соціолога Карла Раймунда Поппера. Ріст наукового знання, вважає він, є окремим випадком еволюційних змін світу. Світ еволюціонує, на його думку, в напрямі формування “трьох світів” – фізичного, ментального і світу об’єктивного знання. Одним з основних завдань філософії є розв’язання проблеми демаркації (розмежування) наукового і ненаукового знання. Для здійснення цього він висуває принцип фальсифікації, що означає принципову спростовуваність (фальсифікованість) будь-якого висловлювання, що стосується науки. Такий висновок він зробив, критично переосмисливши намагання логічного позитивізму віднайти критерій науковості висловлювань у формі принципу верифікації.

К. Поппер є представником однієї з численних методологічних концепцій науки другої половини ХХ ст. Як К. Поппер, так і Кун (Томас Семюел) й І. Лакатос не займаються логічним аналізом мови науки як засобом методологічних досліджень та аналізом структури наукового знання (що було властиво неопозитивізму). Їх цікавить сам розвиток наукового знання, тобто як виникає наукова теорія, яким чином себе стверджує та яким є критерій вибору з певної кількості конкурентних теорій.

У сфері соціальної філософії він піддає критиці марксизм за те, що той увів в оману велику кількість інтелігентних людей, котрі повірили, що історичне пророцтво – це науковий спосіб підходу до соціальних проблем.

О

Прагматизм: філософія – це методологія практичної діяльності

дним з варіантів підходу до філософії як науки є прагматизм, етапи розвитку якого репрезентують американські мисленники Ч. Пірс, Д. Дьюї, Д. Мід. За прагматизмом, уся попередня філософія виходила з постулату, що матеріальні та духовні явища повинні мати якусь стійку основу. Насправді ж, вважає Д. Дьюї, таких первнів не існує. Філософія не повинна займатися роздумами про початки буття та пізнання, а має виробити науковий метод, що дозволить розв’язати проблеми, які постають перед конкретними людьми. Цей метод базується на прагматичному принципові Пірса, який стверджує: якщо розглядати, які саме практичні наслідки постають із об’єкта поняття, то поняття про всі ці наслідки й буде повним поняттям об’єкта. Сутність наукового методу Дьюї полягає у вияві практичних наслідків кожного вчення чи концепції й визначенні оцінки на основі їх зіставлення. Істиною ж є успіх, продуктивність, корисність конкретної ідеї в досягненні мети, що постає в досвіді. Така інтерпретація істини докорінно відрізняється від кореспондентної концепції істини, висунутої ще Арістотелем. (За Арістотелем, істина – це відповідність думки предмету). Метод і трактування істини Д. Дьюї оперті на вчення про універсальний досвід. Досвід він розуміє як безперервний, оскільки в нього входить усе – від переживання ситуації, подій, людей, ілюзій, діяльності, віри до магії та науки. Поняття, ідеї, теорії, дії, оцінки постають для Дьюї інструментами в досягненні мети, яка виникає в досвіді.