- •Розуміння філософії як науки неминуче звужує її предмет
- •Е. Гуссерль: філософія з феномено-логією
- •Г. Ріккерт: завдання філософії – побудувати систему вартостей
- •К. Фішер: філософія є історією філософії
- •В. Дільтей: філософія – це знання, спрямоване на цілісність світу
- •Література
- •Питання для самоконтролю
РОЗДІЛ 1. Предмет та призначення філософії в напрямах, течіях другої половини ХІХ – ХХ ст.
Коло питань: Філософія в іпостасі науки.
Філософія – це наука чи світогляд?
Філософія як “культурна система”.
Призначення філософії – символічно
інтерпретувати смисли буття.
Філософія як метод.
Для розмаїття шкіл і напрямів другої половини ХІХ та ХХ століть властивий плюралізм поглядів на предмет, призначення філософії та місце в духовній культурі. Попередня історія філософії виявила такі підходи до розуміння філософії, як ототожнення її з наукою (грецька філософія, Декарт, Спіноза, Геґель) та трактування її “як мистецтва жити” (елліністична філософія, Паскаль, Сковорода). Питання предмета та призначення філософії в новітній добі цікавило українського філософа в діаспорі Миколу Шлемкевича1. Свій погляд на ці проблеми він виклав у роботі “Сутність філософії” (Париж – Нью-Йорк – Мюнхен, 1981). Ми принагідно будемо до неї звертатися.
Розуміння філософії як науки знайшло своє продовження і в течіях, школах новітньої доби. Розбіжності виникли в питанні щодо специфіки її предмета як окремої науки та щодо методів, якими вона має послуговуватися.
Питання, наскільки можливою є філософія в статусі науки, особливо актуальним постає у філософській течії позитивізму. Поставши в 30 – 40-ві роки ХІХ ст., позитивізм ґрунтується на пізнанні “позитивного”, тобто ”певного”, “корисного” в дійсності. Започаткував його Огюст Конт (1798 – 1857). Ця філософія розвиває висновок Іммануїла Канта про те, що наукове знання – це синтез даних чуттєвості та категорій, які існують у розсудкові апріорно. Вони надають чуттєвій конкретності ознак загального і доконечного. За І. Кантом, ми в такий спосіб самі витворюємо, “конструюємо” даний нам у досвіді предмет пізнання. Філософія не займається об’єктами як такими, а лише апріорними поняттями розсудку (категоріями) та апріорними формами чуттєвості – часом і простором.
Основним завданням філософії, за О. Контом, є вищий ступінь узагальнення знання, а саме – систематизація наук. Цю справу він починає з найабстрактніших і найзагальніших наук (математика) і завершує найконкретнішим і найскладнішим (соціологія). Конт вважає, що людське знання досягає завершеності, проходячи такі три стадії: релігійну, метафізичну (філософську) та позитивно-наукову. Цей висновок дає йому підставу висунути вчення про три стадії розвитку людства, які відповідають історичному поступові пізнання: теологічну, метафізичну, позитивну. Але тут хочеться запитати: чи є теорія трьох стадій виключно філософським досягненням О. Конта? М. Шлемкевич із цього приводу зауважує, що ця теорія спирається на такий багатий історичний матеріал, що його можна сміливо вважати звичайним науковим індуктивним узагальненням.
Якщо теорія трьох стадій постає в результаті індуктивного узагальнення, то завдання систематизації наук, що спирається на узагальнення, не є компетенцією філософії. Тому специфіка власне філософського знання лишається в позитивізмі Конта до кінця не з’ясованою.
У
Позитивізм:
сила нашого мислення
не абсолютна
Питання пов’язаності наук одна з одною на певній основі цікавить і речника “другого позитивізму” Ернста Маха (1838 – 1916). Цю основу він убачає в теорії іманентності, у підґрунті якої лежить учення про фізичні та психічні елементи. Це вчення, на думку Маха, дає змогу “побудувати кожне фактичне переживання з відчуттів, отже, з психічних елементів”, а з фізичних елементів психічне переживання аж ніяк не побудуєш. Побудований на відчуттях-елементах, образ світу, гадає Мах, є достатньою підставою для висновку про органічний зв’язок точних наук, включаючи й природничу психологію. Як зазначає М. Шлемкевич, Мах робить “те саме, тільки приховано, що метафізика робила відверто: окрему науку поставлено під диктат філософічного погляду, який згори приписує їй результати”. Отож, Мах під філософією розуміє науку, яка здатна узагальнювати здобутки окремих наук через підведення їх під певні універсальні принципи.
Коли
наполягати на тому, що філософія є лише
наука, то обов’язково прийдеш до
неминучості звузити її предмет до
наукознавства. Чи втрачає філософія
свою самостійність, якщо ототожнювати
її з наукою взагалі? На погляд речників
неопозитивізму,
який постає в 20-х роках ХХ ст., філософія
не є “самостійною наукою, яку можна б
поставити поруч або понад окремі науки,
але філософічні елементи є наявні в
усіх науках як справжня душа, і взагалі
її силою вони стають науками”2.
Це слова виразника логічного позитивізму
М. Шліка. Якщо це насправді так, тоді як
і чим виявна в науках філософія? Для
раціоналістичної традиції філософія
є знанням загального і доконечного в
поняттєвій формі. На погляд Р. Карнапа,
загальність і доконечність – це і є ті
риси, що виявляють філософічність науки.
“Метафізик, який бажає ввести необхідність
у визначення причиновості, може
аргументувати таким чином: “Правильно
те, що слово “необхідність” тут не
вживається. Але тут йдеться про закони,
а закони – це ствердження необхідності.
Отже, необхідність в остаточному підсумку
входить сюди. Вона є обов’язковою
частиною будь-якого ствердження
причинового зв’язку”3.
Таку доконечність, з позиції логічного
позитивізму, філософія виявляє шляхом
аналізу наукової мови, що має досягти
такої мети: 1
Розуміння філософії як науки неминуче звужує її предмет
)
елімінувати з науки твердження, що не
мають наукового змісту через порушення
логічних правил мови; 2) забезпечити
побудову ідеальних логічних моделей
із змістових тверджень. У такий спосіб
окреслюється тут завдання філософії.
Б
Позитивізм:
завдання філософії – верифікація
наукового знання
Марксизм:
філософія – наука про визначальні
закони розвитку природи, суспільства
та мислення
Осмислення філософії як наукового знання, що еволюціонує через критичний самоаналіз набутків науки, виявляє себе в концепції критичного раціоналізму сучасного британського філософа і соціолога Карла Раймунда Поппера. Ріст наукового знання, вважає він, є окремим випадком еволюційних змін світу. Світ еволюціонує, на його думку, в напрямі формування “трьох світів” – фізичного, ментального і світу об’єктивного знання. Одним з основних завдань філософії є розв’язання проблеми демаркації (розмежування) наукового і ненаукового знання. Для здійснення цього він висуває принцип фальсифікації, що означає принципову спростовуваність (фальсифікованість) будь-якого висловлювання, що стосується науки. Такий висновок він зробив, критично переосмисливши намагання логічного позитивізму віднайти критерій науковості висловлювань у формі принципу верифікації.
К. Поппер є представником однієї з численних методологічних концепцій науки другої половини ХХ ст. Як К. Поппер, так і Кун (Томас Семюел) й І. Лакатос не займаються логічним аналізом мови науки як засобом методологічних досліджень та аналізом структури наукового знання (що було властиво неопозитивізму). Їх цікавить сам розвиток наукового знання, тобто як виникає наукова теорія, яким чином себе стверджує та яким є критерій вибору з певної кількості конкурентних теорій.
У сфері соціальної філософії він піддає критиці марксизм за те, що той увів в оману велику кількість інтелігентних людей, котрі повірили, що історичне пророцтво – це науковий спосіб підходу до соціальних проблем.
О
Прагматизм:
філософія – це методологія практичної
діяльності