Seminar1

4

Семінар № 1

1.Політично-правові вченя з пит. Війни та миру

У античних філософів ідея миру розглядалась лише як проблема взаємостосунків між грецькими містами-державами. Вони закликали до припинення міжусобних війн. У той же час найбільших почестей, за концепцією ідеальної держави Платона, мав удостоїтися той, хто відзначився у війні із зовнішніми ворогами. Аналогічним було відношення до рабства, а відтак і до війни у Стародавньому Римі, адже римляни називали варварським усе, що не було римським і говорили: “Для варварів кайдани або смерть”. Навіть заклик Цицерона: “Нехай зброя поступиться місцем тозі”, тобто нехай вирішує не військова сила, а цивільна влада, не був почутий.

Позиція Християнської церкви у питанні війни і миру неоднозначна. З одного боку, заповідь “Не убий!” і, відповідно, найтяжчий гріх – позбавити людину життя. Були приклади, коли Церква припиняла міжусобні війни, що, зокрема, характерно для історії Київської Русі. Так, Володимир Мономах умовляв князів не проливати християнської крові у великий піст. З іншого боку – церква освячувала чисельні завойовницькі війни, хрестові походи проти “невірних” і т.д.

І все ж саме християнство було ініціатором встановлення т.зв. Миру Божого (Pax Treuga Dei) – тобто, днів, коли припинялися усобиці. Це були дні, пов’язані з міфічними подіями з життя Ісуса, з найважливішими релігійними святами; військові дії також припинялися у дні, призначені церквою для роздумів і молитов в період “святвечора” і посту.

Порушення Божого миру каралось штрафами, найсерйознішими з-поміж яких були: конфіскація майна, відлучення від церкви і, навіть, тілесні покарання. Під охорону Миру Божого підпадали в першу чергу церкви, монастирі, подорожні, жінки і … предмети, необхідні для землеробства.

І все ж критика війни в той час обмежувалася етичними уявленнями християнського віровчення, а ідеалом загальному миру вважався мир серед християнських народів Європи.

В епоху пізнього Середньовіччя можна спостерігати повернення до античних традицій поділу війн на справедливі та несправедливі. В епоху безперервних війн Гуго Гроцій (1583-1645), услід за Цицероном, розподілив війни на справедливі і несправедливі, вважаючи, що оскільки уникнути їх неможливо, то треба ввести в певні норми збройні конфлікти. Вчення про справедливі війни. Наприкінці класичної епохи в римському праві і в узвичаєній практиці було розвинуто поняття про справедливі причини війни, про владні повноваження, необхідні для ведення війни, та про необхідність зіставлення можливих втрат і позитивних результатів, яких можна досягти за допомогою зброї (принцип пропорційності).

Християнські теоретики, такі як Св. Амвросій Міланський і Св. Августин, просто включили ці ідеї у свої власні роздуми про війну, додавши до них давньоєврейську ідею війни, керованої Богом (священної війни), і внісши деякі зміни, пов’язані з поняттям християнської caritas (любові). І Амвросій, і Августин доводили, що під час війни слід захищати безневинних. На обмеження щодо застосування збройних сил стосовно мирного населення здебільшого не звертали уваги аж до доби встановлення Божого миру та Божого перемир’я, коли воєнні дії припинялися під час церковних свят (X-XI ст.). Як і в класичну епоху, ці перші середньовічні спроби обмеження воєнних дій не містили в собі систематизованих ідей щодо правильного застосування зброї. Розвиток у напрямку послідовної розробки вчення почався з праці Граціана “Декрет” (“Decretum”, бл. 1148 р.), яка є основною збіркою з канонічного права, де різні уривки з християнського вчення згруповано за тематикою.

Розвиваючи тему війни, два наступних покоління каноністів (декретисти і декреталісти) та такі теологи, як Петро Паризький і Фома Аквінський, спиралися на підвалини, закладені Граціаном. Приблизно в цей само час світські теоретики відновили традиції римського права, а в середовищі аристократів сформувався культ лицарства, який вносив свої обмеження у застосування збройних сил. До початку Столітньої війни (1337-1453 рр.) усі ці різні напрями розвитку уявлень про справедливі війни були узгоджені й об’єднані в широкий культурний консенсус щодо правомірності війни й обмежень у її веденні.

У XVI-XVII століттях ряд теоретиків, зокрема, Віторіа, Суарес, Джентіле та Гроцій привнесли зміни в тогочасне вчення про справедливу війну і, з огляду на це, заклали теоретичні засади сучасного міжнародного права.

Тоді ж на збірку правил військової дисципліни, що накладаються ззовні перетворився лицарський кодекс. У XVIII столітті до цих правил долучилося стратегічне прагнення до встановлення класичної ери обмеженої війни. Підсумував усі ці напрацювання у XVIII столітті Ваттель у своїй праці з проблем міжнародного права, в якій він відображає і думки своїх попередників, зокрема таких як мислитель-теоретик Гроцій, і тогочасну практику ведення обмеженої війни.

У ХІХ-ХХ століттях позитивне міжнародне право використало успадковані традиції і дещо видозмінило їх. Так, на початку XX століття “моралістами” було відроджене вчення про справедливу війну, а в період Першої світової війни розпочалися історичні дослідження, що стосувалися даної проблематики.

Ядерна ера, що настала наприкінці Другої світової війни, актуалізувала звичну суперечку про норми моралі і застосування сили: богослови (Джон Кортні Мюррей і Пол Ремсі), а також філософи (Елізабет Анскомб та інші), почали відкрито використовувати критерії справедливої війни як знаряддя морального аналізу. Те ж саме робили і політологи Майкл Вальцер та Вільям В. О’Браєн, історики (див. Johnson, “Ideology, reason and the limitation of just war” і “Just war tradition”; Russel), а також вчені, в працях яких увага зосереджується на застосуванні критеріїв справедливої війни до сучасних конфліктів (див. Childress; Johnson, “Can modern war be just?”).

Вчення про справедливу війну помітно змінювалося, пристосовуючись до потреб конкретного часу і місця та до змінного характеру війни. Навіть сьогодні воно не є єдиною теорією або доктриною, тому його розуміють як сукупність ідей, що містить у собі багато доктрин і теорій, довготривала актуальність і доречність яких є результатом постійних суперечок довкола визначення точного значення і змісту різноманітних критеріїв справедливої війни. Наприклад, Дж. Ф. Чайльдресс відносить до цих критеріїв обов’язки “prima facie” (першорядні), маючи на увазі моральність застосування сили і підкреслюючи їх роль як засадничих положень для типових моральних міркувань західного світу з приводу війни.

У своїй класичній формі, розробленій на схилі середньовічної доби, вчення про справедливу війну розвивалось у двох основних напрямках, які зазвичай позначають латинськими термінами jus ad bellum (право на війну) та jus in bello (право у війні); вони відповідно стосуються питань про те, чи є застосування сили виправданим у даному конкретному випадку та як слід обмежувати виправдане застосування сили. Окреслимо кожен із цих напрямів в світлі різноманітних критеріїв.

Право на війну (jus ad bellum) у вченні про справедливу війну включає в себе вимоги щодо наявності справедливої причини, законної влади, яка виступає ініціатором застосування сили, справедливих намірів у сторони (сторін), які застосовують таку силу з огляду на те, що застосування сили має бути пропорційним потребі в ній (тобто це не повинно завдавати більше шкоди, ніж приносити користі), це має бути останній аргумент і до нього можна вдаватися, лише маючи на меті встановлення миру і, маючи реальну надію на успіх.

У Середні віки визнавали три типи “справедливої причини” щодо війни:

1) повернути щось, що було несправедливо загарбано;

2) покарати зло;

3) захистити себе від запланованого або здійснюваного нападу.

Всі ці ідеї зустрічаються в римській думці та в практиці ведення воєн у пізню класичну добу. В той час як у міжнародному праві XX століття основним виправданням для застосування сили є самозахист від збройного нападу, що вже розпочався.

Відрізнялося у різні історичні епохи і трактування таких понять як “належна законна влада” і “справедливі наміри”. Так, “належна законна влада” для римлян означала найвищу публічну владу; в епоху пізнього Середньовіччя нею була найвища знать, яка підкорялася тільки монарху; в сучасний період “належна законна влада” пов’язується з поняттям compertence de querre, яке надається главі держави. “Справедливі наміри” - це виключно моральна категорія. За словами Св. Августина, який її започаткував, вона виключає “бажання завдати шкоду, жорстокість помсти, невблаганну і безжальну ворожнечу, лють повстання, жадобу панування і тому подібне”.

Такими є трактування найбільш спірних основних понять учення про справедливу війну jus ad bellum; усі інші поняття продиктовані, по суті, здоровим глуздом і залишалися значною мірою незмінними протягом усієї історії. Можна вказати на два винятки із цих загальних спостережень. По-перше, як зазначалося вище, міжнародне право посилило критерій застосування “останнього доводу”, наголосивши на необхідності проведення переговорів із залученням третьої сторони, як на більш бажаному, з морального погляду, способі врегулювання міжнародних конфліктів. По-друге, руйнівна сила ядерної зброї для більшості людей означає, що в будь-якій ядерній війні критерій пропорційності буде порушено. Ця друга позиція відома під різними назвами – як “ядерний пацифізм”, “пацифізм сучасної війни” або “пацифізм справедливої війни”. На відміну від справжнього пацифізму це просто часткове судження про моральність такого типу сучасної війни з огляду на а вчення про справедливу війну.

Право у війні (“jus in bello”) визначається двома основними ідеями:

1) принципом пропорційності засобів, який вимагає уникати застосування силових засобів, що призводять до безпідставних або зумовлених іншими причинами не необхідних руйнувань;

2) принципом диференціації, або імунітету цивільного населення, відповідно до якого цивільне населення має бути захищеним, наскільки це можливо, від руйнівної сили війни і в будь-якому разі повинно мати захист від цілеспрямованого й умисного завдання шкоди

.

2.Еволюція війни як соц..-пол. Явише

Перше питання теми розкриває особливості політологічного підходу до війни як вельми складного соціально-політичного явища, яке активно почало досліджуватись у філософській, правовій, міжнародно-гуманітарній, соціально-політичній площині ще здавна. З самого початку аналізу війни ми абстрагуємось від "новомодної" характеристики сучасних війн "п'ятого-шостого-сьомого (і т.д.) поколінь, які начебто відрізняються одна від одної ключовими засобами збройного насильства з точки вразливих факторів впливу на здоров'я і життя людини —ядерної, нейтронної, психотропної, "точкового ураження", повітряно-космічної зброї тощо. Наше завдання - встановити зв'язки війни з політикою держав, коаліцій країн, виявити політичний зміст війн, довоєнного та післявоєнного миру. Широко поширений термін "війна" (латиною "Bellum") охоплює історично мінливі й різноманітні форми мілітарної практики держав, він інколи надмірно широко використовується в науковій літературі — „торгівельна війна", „холодна війна" тощо. Аналіз різних джерел показує значні розбіжності у трактуванні його політично-правового змісту терміну "війна", а також недостатньо проведену демаркацію між поняттями "війна", "стан війни", "воєнний конфлікт", "гуманітарна інтервенція", "міжнародні операції по силовому встановленню миру". Нагадаємо, що все наполегливіше ставиться питання точної термінології у політично-правовій сфері. Проф. Раджаб Абу Дабус з Лівії доречно вказує, що "кожна політично-економіч-но-соціальна система володіє своєю термінологією, яка визначає сутність і спосіб роботи даної системи". Очевидно, що у XXI столітті має бути переосмислено і базове для політичної конфліктології поняття "війни". Методологічними основами вищевказаного політологічного підходу до аналізу війни виступають такі положення: 1. Війна як складний соціально-політичний феномен не може бути пояснений самим собою, без аналізу соціальних зв'язків її з іншими соціальними станами (мир, перемир'я, гонка озброєнь, "озброєний мир"), з усіма сферами життя, особливо з політикою, економікою, загальною та мілітарною культурою, домінуючою суспільною свідомістю, традиціями влади ставлення до силових засобів забезпечення зовнішньої політики. 2. Як багатовимірне явище війна постає легітимним використанням збройної сили держави (правовий аспект), способом розв'язання соціальних конфліктів за допомогою зброї (філософський аспект), організованою збройною боротьбою за допомогою спеціального знаряддя — армії (військово-управлінський аспект), збройним, силовим засобом досягнення політичної мети (політологічний аспект). 3. Політологічний аналіз війни проводиться під гаслом визнання її "продовженням і сумуванням політичного курсу тих сил, які його проводили у мирні часи". Водночас завжди слід розрізняти суто військову та політичну сторону війни. 4. Війне не випадкове, а закономірне явище суспільного життя, перспективу виникнення якої у тій чи іншій формі слід постійно враховувати політикам, державним діячам. Історія свідчить як про періодичне повторення війн, так і віддалену перспективу їх повного викорінення з життя суспільства. 5. Перебіг війни підпорядковується дії особливих законів, прояв яких змінюється в залежності від характеру зброї, соціальної природи суб'єктів збройної боротьби, їх політичних цілей. Водночас, поле прояву випадковості на війні настільки широке, що глибокі мислителі (Л. Толстой, К. Клаузевіц) подеколи визнавали вирішальний вплив випадковості на перебіг та підсумок війн. 6.Сучасний політичний дослідник війни має виходити не тільки з европо-центристського ставлення до цього феномену збройної боротьби, але з інших культурологічних позицій. Так, поняття війни має певну відмінність у трактуванні східної та західної парадигм воєнно-політичного мислення. Звертаючись до ісламської традиції вкажемо, що в Корані, у айяті 167 сури "Сімейство Імрана" мовиться, зокрема, про два види збройної боротьби по типу наступальної та оборонної війни у європейській традиції: "Прийти й битись у ім'я Бога", або "хоча б відбити [ворога]".

Ще в докласовому первісному суспільному житті війна стає "формою виробничої діяльності", до якої спонукає постійний ріст народонаселення, необхідність розширення чи відстоювання територій тощо. Вона дає здобич, територію, матеріальні здобутки—недарма вже у Стародавньому Римі паради військ починались з демонстрації трофеїв. Ф. Єнгельс до вол і тонко визначав, що війни первісного суспільства не є війною у сутнісному соціально-політичному аспекті — це була буденна боротьба за виживання ("житейська справа"), бо у ній відсутній політико-владний елемент, не було і соціального знаряддя війн — армії. Зі становленням держави і класового суспільства війна стає специфічно організованою формою особливої (мілітарної) діяльності, яка визначається політичними причинами, утворює своє ідеологічне і культурне поле, з'являється і постійно діючий державний інститут збройної сили, армії. Отже війні притаманні всі ознаки соціальної діяльності — вона має ціле-раціональність, певний ідеальний образ (план), пов'язана з використанням і розвитком фізичних, інтелектуальних, вольових, психологічних, моральних якостей людей, а на вищому щаблі досконалості така діяльність набуває ознак творчості і навіть своєрідного мистецтва (військове мистецтво, мілітарна культура). Війну як особливий вид діяльності, пов'язаний із застосуванням збройного насильства, не слід зводити до простої сукупності дій ( „action" англ. мовою), як про це мовиться у репортажі з Граку при висвітленні героїчного вчинку молодшого капрала Джонсона Бехаррі, першого живого вояка за останні 40 років історії Великобританії нагородженого орденом Хреста Перемоги ("Daily Маіl", червень 2007 р.) Бойовища між гангстерськими групами, між гангстерами та поліцією, явища звичайні у Латинській Америці, дуелі, напади розбійних груп із застосуванням зброї, у яких доволі багато дій (action) не кваліфікуються як війни, бо тут відсутні політичні цілі та організація, навички, вміння й мистецтво збройної боротьби, значні соціальні сили, що мають можливість переводу життя суспільства з мирних на воєнні рейки. В історії думки ми зафіксували як виправдання необхідності воєн ("природне" заняття для людини у Платона і Аристотеля), так і різке моральне засудження війни, що притаманне гуманістичному світогляду Відродження й Нового часу. У XVII ст. Г. Гроцій висуває ідеї обмеження війн нормами міжнародного права, а М.Монтень, Д. Дідро, а також Вольтер, Ж.- Ж. Руссо розцінюють війну як пережиток "варварської епохи". І. Кант у роботі "До вічного миру" обґрунтовує ідею "вічного миру", бажаним втіленням якої є організація колективної безпеки рівноправними суверенними державами. Він вказує, що лише колективна воля суверенних країн стане на перешкоді війн. Все це далеке від наукового об'єктивного погляду на війну, дійсно політологічного аналізу війн, яке вдалось зробити Клаузевіцу. За надзвичайно плідним визначенням німецького воєнного теоретика К. фон Клаузевіца, війна є розширене протиборство суспільних суб'єктів, продовженням державної політики іншими засобами, але інколи і стихією насильства, у якій майже не можливо простежити розумні політичні моменти діяльності. Таким чином, для німецького мислителя війна постає динамічним мінливим соціально-політичним явищем, сутність якої слід визначати кожен раз окремо, бо війна це "хамелеон". Для наукового воєнно-політологічного підходу К. Клаузевіца до війни характерним є: * Відмова від знаходження незмінного „начала" (сутності) війни, а намагання лише окреслити контури проблемного поля, у якому це начало (сутність) війни може бути знайдено - взаєминах політики держави, насильства, діяльності полководцю та народних сил; * Війна вимагає конкретно-політичного аналізу у кожному окремому випадку, бо вона постійно змінює свої характеристики - від абсолютного насильства до обережного застосування політикою силових засобів; * Серед атрибутів війни він визначає "трикутник" з політики, насильства, діяльності мас і полководців; * Політика у Клаузевіца мислиться своєрідно, хоча й у дусі визначення Г. Гегеля як "розумного у своїй основі", але здебільшого як прояв цього розуму в основному на міжнародній арені] В світлі широкого розповсюдження конфліктологічного підходу до явищ збройної боротьби слушною здається думка, що "війна - це вид збройного конфлікту між державами". Таке співвідношення термінів науковцям виглядає вдалим з перспективної точки зору щодо війн „нового покоління". Але разом із спільними політично-правовими ознаками війна має властиві тільки їй особливості. 1. Суб'єктом ведення війни виступає виключно держава (навіть у громадянській війні одна із сторін може бути державою), а право оголошувати її надано тільки легітимному державному органу. Це важливо тому, що уряд разом з державою в цілому несуть всю відповідальність за сукупність наслідків бойових дій. "Дерется только армия, а сражается государство", -відзначав відомий російський воєнний теоретик О. Свєчин. Ще раніше Ж. - Ж. Руссо з цього приводу писав у 1762 році в трактаті "Про суспільний договір" : "Війна - це відношення не між людьми, а між державами, і люди стають ворогами випадково, як представники держави, а не як людські істоти". 2. У міжнародному співтоваристві склалась традиція врахування певних умов, за якими війна може бути прийнятою. В Римі такими необхідними правовими моментами були достатньо вагома причина для ведення збройної боротьби, формальне оголошення постанови сенату про початок бойових дій (промульгація), повеління народу, а в XVI столітті Себастьян Франк писав про "шість умов", за яких припустима війна. Третя умова, зокрема, вказувала на те, що не можна нападати першим. Хто перший вдарить, той не правий, - вказував він. У самому крайньому випадку, війна повинна бути самообороною, а не злодійським починанням легітимного масового вбивства. Буде повчальним і цікавим вказати, що навіть політологічна парадигма ненасильства індійської релігійної думки припускає необхідність ведення справедливої війни. Професор К. С. Мурті з Індії справедливо вказує, що у священних текстах буддизму, індуїзму, джайнізму засуджуються агресивні та несправедливі війни, водночас у можливих оборонних та справедливих війнах ставиться вимога мінімальних жертв, там не повинні бути втрачені любов та співчуття (майорі та каруна). 3. Війна як неприпустиме соціально-політичне явище може виступати у формі агресії або агресивної війни. Агресією всі види та форми незаконного (з огляду Статуту ООН) застосування збройної сили суб'єкта міжнародного права у відношенні до аналогічного суб'єкта міжнародного права, тобто нападу держави-агресора на державу-жертву агресії. Право визнання факту агресії у збройному конфлікті належить Раді Безпеки ООН, яка згідно з резолюцією "Про визначення агресії" (1974 р.) не використовується при визначенні дій сторін у внутрішніх конфліктах, громадянських війнах. Визнання однієї з воюючих держав агресором тягне за собою міжнародну відповідальність (обмеження здійснення свого суверенітету на міжнародній арені, репарації, реституції тощо). Смисл політологічного підходу до агресії полягає у тому, щоб попередити агресивну війну чи, принаймні, засудити агресора у міжнародному співтоваристві. 4. Повертаючись до політично-правового аспекту війни, ми вкажемо на негативне ставлення громадськості до війни на відміну від сучасного збройного конфлікту.

Відомий фахівець у галузі міжнародного права Ханс-Петер Гассер вважає, що війна - це прояв "примітивного брутального насильства". Він посилається на рішення Нюрнберзького міжнародного трибуналу в справі головних воєнних злочинців другої світової війни, де йдеться про те, що війна є зло згідно самого свого визначення. Правовий аспект проблеми базується на забороні Уставом Об'єднаних Націй війни, більше того - на забороні загрози війною проти порушення територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої державі. Однак точнішим було б твердження про утримання об'єднаних націй від застосування сили та загрози силою, тому що у випадках індивідуальної чи колективної самооборони держави мають право на застосування сили, яке може бути реалізовано і у формі війни. Війна – це легітимне організоване застосування державою збройної сили для досягнення цілей політики шляхом широких насильницьких дій проти держави-противника чи інших значних соціальних сил, масштаб та інтенсивність яких не припускають іншого тлумачення політичних намірів сторін. Практичне подолання війни як засобу вирішення соціально-політичних суперечностей пов'язане з розвитком культури миру і цивілізації відносин світового співтовариства демократичних держав, з встановленням поваги до інституту міжнародного права, розв'язанням глобальних і локальних проблем спільними зусиллями об'єднаних націй. Особливе значення задля цього має подолання нерівномірного економічного розвитку світових регіонів, конфліктності обраного деякими країнами радикального соціально-політичного устрою і іншого, ніж прийнято у даний історичний час, способу розвитку, а також ідеологічної й релігійної непримиренності, традиції звернення до силових засобів політичного дійства. Політологічний аналіз змісту війни є доволі незвичною справою для літератури на теренах України—тільки у підручнику В. Рябова і М. Томенка є невеличка глава, присвячена війні. Ми пропонуємо звернутись у вище заявленому аналізі до питань змісту війни, ЇЇ причин, наслідків, до поняття „перемоги" у війні. З цієї точки зору визнаємо дві головні сторони змісту війни — воєнно-технічна, так би мовити організаційна, та політична, яка, як правило, домінує над першою, названою К. Клаузевіцем насильницькою. Технічна сторона війни постійно еволюціонує — це залежить від історично обумовленого характеру наступальної та оборонної зброї, які взаємно обумовлюють одна одну та знаходяться у суперечливій єдності: спис та щит, стріла та панцир, куля і бронежилет, ракета та протиракетна оборона. В XXI столітті вважається, що сучасна війна „ведеться у технічно вишуканій формі". Чим більш руйнівна сила складає елемент технічної сторони війни, тим сильніший її вплив на політичну стратегію. Так, на думку американського генерала О. Андерсена, ядерна зброя при ЇЇ застосуванні першими перетворює наступальну війну у оборонну, бо такі дії відвертають небезпеку від США та їх союзників. Ця ідея софістична по своїй суті (її сутність вдало розкрив президент США Г. Трумен, вказавши: „Превентивна війна - це софістична дурниця, бо війна не може відвернути війну, проте може зламати мир") була, однак, підтримана іншими військовими керівниками. Політична сторона війни залишається відносно стабільною - досягти поставлених урядом цілей збройним знаряддям, бо хоча й воюють народи, рішення щодо проведення, продовження, припинення війн приймаються політиками. Водночас, сучасна політика стає значно складнішою за політику попередньої „до глобалізаціонної" епохи: відбувається певне „послаблення" ролі держав у формуванні міжнародної політики, зростає культурно-політична експансія окремих держав та Альянсів, у боротьбі за гегемонію стає все більше конкурентів. Таким чином, війна у політологічному аспекті з соціально-політичне явище соціального насильства збройними механізмами і засобами, яке сотнями зв'язків пов'язано з глибинними основами політики держав і значних політичних сил

3. Світова війна і світ. Пол.. в ядерну епоху

“У ядерну епоху людство має выработать нову політичну мислення, нову концепцию світу, що дає надійні гарантії виживання че- ловечества. Люди хочуть жити у більш безопасном і більше справедливому мире». Делийская Декларація про принципи вільного від ядерної зброї та ненасильницького світу. 1986 г.

Розуміння політики, як складного й багатогранного явища передбачає його аналіз як у громадському і особистісному рівнях, а й у рівні міжнародному. Пояснюється це тим, що саме природа політики характеризується взаємодією і протиборством різних інтересів і сил, і в середині тій чи іншій країни, і на міжнародній арені. Тому важливими складовими предмета політології виступає міжнародна політика, її природа, закономірності функціонування развития. У результаті історії дедалі більша увага життя окремих особистостей і держав загалом надає міжнародна політика. Це було пов'язано колись лише від посиленням взаємозалежності країн і народів, розширенням економічних, науково-технічних, повного та іншого співпраці між ними, розвитком міжособистісних контактів, створенням потужних, хто знає національних кордонів ЗМІ й глобальних, загальносвітових інформаційних систем. У світі різні рівні політики: макро-, мікро- і мегауровни тісно взаємозв'язані й виявляють одне на друга велике влияние. Міжнародна (світова) політика є цілеспрямовану політичну діяльність суб'єктів міжнародного права (держав, міжурядових і неурядових організацій, спілок тощо. буд.), пов'язану з узгодженням інтересів, з вирішенням всіх питань війни" та світу, виживання людства, забезпечення загальної безпеки і роззброєння, запобігання й остаточного врегулювання глобальних, регіональних еліт і національних конфліктів, охорони навколишнього середовища, подолання відсталості і злиднів, голоду й хвороб, дозволу інших глобальних проблем людства, створення справедливого ладу у світі. Світова (міжнародна) політика – сукупна політична діяльність основних суб'єктів міжнародних відносин; інтегрований інтерес, виражений в діяльності ООН та інших законних і загальновизнаних органах та організаціях країн світу. Світова політика – важливий чинник, впливає в розвитку міжнародних відносин. Її сфера охоплює всього спектра політичних відносин, сформованих між державами й у наддержавних рамках; її головні пріоритети обумовлені рішенням проблем, від яких майбутнє цілого людства. Це насамперед війна і світ, загальна безпеку, охорона довкілля, подолання відсталості і нищеты. Світова політика є наслідком глибокої трансформації міжнародних зв'язків і взаємодій, виникнення загальних проблем, рішення яких може бути знайдено у межах національно-державних кордонів. Через війну що відбуваються змін міжнародна система набуває глобальний, загальносвітовій характер. Рішення глобальних проблем світової політики в що свідчить визначається динамікою господарського розвитку, перспективними інтеграційними процесами, які ведуть посилення взаємозв'язок харчування та взаємозалежності у межах світового господарства та світового ринку і цим самим створюють економічну основу задля поступу мирополитических отношений. Світова політика відрізняється від політики з яких складається елементів: вона не просто сукупністю і навіть рівнодіючої зовнішніх політик держав та інших учасників міжнародних відносин. Включаючи в себе - ці складові і володіючи власними якісними особливостями, вона надає на поведінка суб'єктів міжнародних відносин самостійне вплив. Усі основні елементи світової політики тісно пов'язані між собою і злочини взаємодіють як частини створення єдиного цілого. Ефективність її залежить від багатьох чинників, зокрема від дієвості прийнятих політичних прийняття рішень та рекомендацій, відповідності зовнішньої політики держав реально що складається обстановке. Від внутрішньої політики світову політику відрізняє відсутність центральної влади, які забезпечують дотримання обов'язкових кожному за суб'єкта правил поведінки. Тому світова політика є зоною підвищений ризик, у якій кожного учасника взаємодії змушений виходити найчастіше з непередбачуваного поведінки інших. На відміну від зовнішньої політики України вона багато в чому стихійно і обмежується діяльністю держав. За своїм характером і цілям світова політика є особливий рід політики, що у основі створення умов та підтримку стабільної міжнародної середовища, у якій міг би реалізуватися інтереси всіх участников. Проте помилково було б абсолютизувати особливості світової політики. Як і політика, вона є – хоч і своєрідною – сферою владних відносин, є суперництво й узгодження цінностей, цілей та інтересів держав і міжнародних суб'єктів. Як у будь-якої політиці, її об'єктами є розподіл ресурсів немає і організація життя. Це означає, що відзначила світова політика виступає як як особлива сфера, чи полі діяльності міжнародних суб'єктів, а й як процесс. Світова політика дедалі більше повинна ставати гуманістичної стратегією з об'єднання людей незалежно від своїх національної, державній чи социально-классовой приналежності. У її мету і призначення. Найбільш найближче завдання світової політики: створити систему міжнародної безпеки, яка базувалася на довірі й у світі, вільному від створення ядерної зброї, насильства, страху, підозріливості й ненависти. Ще одне завдання – забезпечення безпеки й захищеності людини. Йдеться тому, щоб принципи і норми міжнародного права стали орієнтирами кожного суб'єкта міжнародних відносин. Зростання частки насамперед тих цінностей, як соціальне і економічне добробут, особисте добробут і безпека, неотчуждаемость основних права і свободи людини, дедалі більше призводить до того, держава має віддавати саме їм пріоритет над традиційними цінностями своєї зовнішньої политики. Застосування сили у світової політики у боротьбі держав на міжнародній арені небезпечно. Це загрожує знищенням людства. Сучасний світ багатий новими елементами, що сприяють перерозподілу центрів економічної і політичною активності. Таким чином, спостерігаються великі зміни у світової політики, у структурі і змісті міжнародних отношений. У світовій політиці діє величезна кількість різноманітних учасників. Але досі переважним залишається погляд, що суб'єктами світової політики є пріоритетними держави й групи (союзи) держав. Держави – наймогутніші і організовані суб'єкти, що зосередили в руках кошти на міжнародне життя. Саме через держави народи і нації організовано представляють свої інтереси поставляють на світовий арені. Жодна розвинене суспільство не може існувати поза державою, що слід в організацію внутрішньої і держави-лідери міжнародної життя. Держави опосредуют і контролюють діяльність інших учасників міжнародних зв'язків – адміністративних одиниць (області, краю, регіону), громадських організацій, фірм, індивідів. Є й нетипові державні суб'єкти міжнародних відносин – Ватикан, вільний місто та др. Проте сьогодні окреслилася об'єктивна тенденція розширення учасників міжнародних відносин. Дедалі більше важливими суб'єктами у міжнародних відносинах стають міжнародних організацій. Міжнародні організації виникли вже у давнини та вдосконалювалися з розвитком суспільства. У світі міжнародних організацій є основним організатором спілкування держав. Міжнародна організація – воно держав відповідно до міжнародним правому й з урахуванням міжнародного договору реалізації співробітництва у політичної, економічної, культурної, науково-технічної, правової та інших галузях, має необхідну цього систему органів, правничий та обов'язки, похідні від правий і обов'язків держав в автономну волю, обсяг визначається волею держав - членов.