2.Скерованість філосовського пізнання о.Кульчицького

Світоглядні, теоретичні, методологічні засади О. Кульчицького формувалися під впливом структурної психології, праць А. Бергсона, М. Гартмана, Е. Муньє, М. Шеллера, хоча головним джерелом його філософствування переважно були погляди І. Канта та Г. Сковороди, глибоке осмислення історії і культури України, де він прагнув витлумачувати суть людської особи з огляду на її походження, прагнення і самоутвердження, що дає підстави кваліфікувати його погляди як український персоналізм. Історію і теорію його О. Кульчицький знав досконало, присвятивши спеціальне дослідження (Український персоналізм. — Мюнхен; Париж, 1985). Стосовно розуміння ним суті філософії, її призначення, структури філософського знання, то ці питання найповніше втілення знайшли в пращ "Основи філософії і філософічних наук" (Мюнхен; Львів, 1995).

О. Кульчицький, наводячи різні визначення філософії (Платона, Арістотеля, Канта, Гегеля, Вундта, Віндельбанда, Шеллера), розглядав ЇЇ як світоглядне універсальне знання. На його думку, філософське знання скероване на осягнення загальності і сутності буття, а метою філософського мислення є охоплення "позаявищної" суті світу, що постає із прагнення виявити під зовнішньою маскою природи приховану внутрішню самість світу і душі. Вона має багато спільного з науковим характером розумової творчості, проте відрізняється предметом і способом здобуття своїх пізнавань, є не наукою, а знанням.

Філософія є найглибшим і найширшим знанням, скерованим пізнавати узагальнення всього, тоді як основною властивістю окремих наук виступає спеціалізація, чітке розмежування ділянок дійсності та груп явищ, які ця наука прагне досліджувати. Як знання скероване "на щось", а не знання "про щось", філософія є іншою формою знання, яке рівнозначне окремим наукам, формами, що в певному розумінні відповідає їм усім разом, проте і протиставляється до них. Вона не може бути строгою наукою ще й тому, що ціниться не за пропоновані висновки та твердження, а за прагнення до загального пізнання, інтелектуального змісту, що зливається з дійсністю, як істинного покликання людини, де не існує "єдино-правильної теорії", яка б прагнула встановити істину в останній інстанції.

Мету пізнання О. Кульчицький бачив не просто в досягненні істини, а в утвердженні правди як ідеалу внутрішнього універсалізму людства на противагу холодному космосу. Відповідно до цього філософія постає світоглядним універсальним знанням, спрямованим на тотальність і сутність буття, вартісним шляхом і способом життя. Тлумачення суті філософії як людської вартості зумовило його підхід до розподілу філософічного знання на онтологію, гносеологію, аксіологію та філософську антропологію, висвітленню проблем яких передує логіка і психологія.

Вчений класичного типу, О. Кульчицький розглядав логіку і психологію як підґрунтя до становлення і перетворення світогляду, підвалиною для формування людської особистості. Завбачуючи за сухими логічними формами живий пульс духовності, він приділяв особливу увагу дисципліні думки, підкреслюючи складність і неоднозначність гносеологічної проблеми суб'єкт-об'єктних відносин в аспекті співставлення логічних процесів, активну природу мислення.

У самому мисленні О. Кульчицький розрізняв зміст мислення та акт мислення, де перший вивчає логіка, а другий — психологія, досліджуючи те, "як людина думає". При розгляді психології він спирався на підходи, вироблені німецькими психологами середини XX ст. (Е. Брауна, Г. Вернера, Е. Енша, Ф. Гофмана, Ф. Лерша, Л. Клагеса, Ф. Крауса, А. Пфендера, К. Юнга), послуговуючись не тільки їх ідеями, а й понятійно-категоріальним апаратом, виробленим ними, що типово для вчених Українського вільного університету. Водночас, посилаючись на названих психологів, О. Кульчицький дає своє розуміння характеру психічного життя, психічних явищ і психічних цілей як єдності свідомого і підсвідомого, природи свідомості та її відмінності від психічних діянь. На його думку, свідомість відрізняється від психічного тим, що вона проходить через самоусвідомлення, викреслення психічних явищ навколо "Я". Прихід до свідомості людини здійснюється історично, суспільно та індивідуально разом із загальним водінням до життя та виявлення життєвої волі. Народження свідомості, відкриття її в індивідуальному існуванні пояснюється потребами духовного поступу в цілому, засадою якого є воління до життя, взятого в його альтруїстичному вимірі, де поява свідомості і є появою людини.

Використовуючи метод структурного аналізу та розглядаючи психічне життя як цілісність, О. Кульчицький виявляє три основні функції психічних діянь: почування, що полягає у регулюванні дій; прямування — передумова, внутрішнє духовне джерело дій; пізнання — спрямування на "Я" і на світ. Кожна з цих функцій має подвійну природу (двошарову будову), одна з яких пов'язана з розрізненням сфери "Я", "персони єства", друга — із сферою неусвідомленого. Вчений прагнув до створення такої структурної теорії, в якій об'єднувалися б в єдиній цілісності всі різні психічні явища та процеси як центрального, так і периферійного життя. Обстоюючи конкретність зв'язків психічних функцій та явищ, О. Кульчицький значну увагу приділяв проблемам характерології, аналізу психічних мотивів, основних психологічних типів, психофізичної і психокосмічної типології з виходом на українську ментальність.

Центральною у філософії О. Кульчицький вважав онтологію, оскільки в своїй настанові на тотальність і розкриття сутності "буття як такого" вона охоплює усі форми і постави буття, ставлячи перед собою запитання: що насправді існує? що таке справжнє буття? що таке дух, матерія? Відповідь на ці запитання потребує розкриття існуючого, сутнісного буття, де визначення сутності існуючого невіддільне від способу існування цієї сутності, від розрізнення форм чи настанов її існування та способу зв'язування цих форм між собою.

У розв'язанні онтологічних проблем О. Кульчицький виділяв чотири підходи: матеріалізм, спіритуалізм, дуалізм, паралелістичний монізм. Критично і виважено розкриваючи як позитивні моменти, так і обмеження кожного з них, він особисто тяжів до точки зору Гартмана про шарову будову (структуру) буття з її визнанням поєднання або ніби накладання один на одного чотирьох шарів дійсності: матеріального, органічного, психічного і духовного. Відношення між шарами проявляється в тому, що кожний вищий шар потребує для свого існування наявності нижчого, який для нього є рушійним і для якого він, у свою чергу, є шаром спочивання, "рухомим". Кожний шар має властиві йому най загальніші визначення, "категорії". Для життя — це регенерація, цілеспрямованість; психіки — усвоєння "Я", різні психічні функції; духовності — поняття особовості, вартості, культури, поступу. Перспективність такого підходу до розв'язання онтологічних проблем О. Кульчицький вбачав у тому, що він віддає належне різним проявам буття і не спрощує цієї різниці для спекулятивних потреб людського духу, задовольняє властиве людському пізнанню бажання "різнорідності" в понятті розчленованої цілісності, особливо важливого при розгляді проблем філософської антропології, для якої головною проблемою є людина в її стосунках зі світом та в усій повноті проявів людських.

На друге місце після онтології О. Кульчицький за логікою викладання матеріалу ставив гносеологію, хоча при вичленуванні основних ділянок філософського знання відводив його аксіології. З огляду на історію філософії він не без підстав зауважував, що одночасно з онтологічними міркуваннями про сутність буття виникало питання про сутність пізнання, тому що, прагнучи вивчити структуру всієї дійсності, досліджуючи відношення і зв'язок різних складників, онтологія зосереджується на пізнанні. Основну проблематику гносеології він розглядав у класичному плані, виділяючи її вузловим питанням узгодження пізнання предметів з їх буттям, тобто чи можлива та за яких умов досяжна істина, що вимагає зосередження на трьох головних проблемах: межах пізнання, предметі пізнання та його джерелах. При розгляді цих проблем не сприймав догматичної віри (гегельянство і марксизм), релятивізму, позитивізму, радикального і поміркованого скептицизму за їх внутрішню суперечливість.

О. Кульчицький критично ставився до сенсуалізму Локка, теорії пізнання Канта, хоча віддав їм належне, симпатизував інтуїтивізму Бергсона, Гартмана, Шеллера. Стверджуючи наукове переконання про можливість істинного пізнання, він наголошував на тому, що пізнання не надане людині, а завдане як нескінчене і незавершене, яке слід виконувати не тільки шляхом чуттєвого, емпіричного досвіду чи раціональним міркуванням або безпосереднім інтуїтивним спогляданням, а всіма засобами, залежно від розмаїтої природи дійсності.

Визнання ролі і значення інтуїції вчений пов'язував з тим, що джерелом пізнання є духовна сутність людської істоти, яка значно ширша за обсягом і глибша від наших знань про неї, а зовнішній світ — не єдина дійсність. В нас самих існує універсум, світ психічних переживань і духовних вартостей, підвладних не лише розумові, а Й нашому безпосередньому спогляданню, нашій інтуїції. Що стосується духовності, то людина приходить до неї разом з життям і підлягає наступному персоналістичному саморозвитку, що досягається як вивченням світу (природи), так і "внутрішнього всесвіту людини". Методом пізнання як першого, так і другого у філософії є метод редукції.

Проте охоплюючи макрокосмос світу (великий світ) І мікрокосмос людської душі, філософія надає перевагу "внутрішньому універсумові", світові духу з його думками та ідеалами правди, святості, добра, краси, переживання вітальних вартостей (пов'язаних з життям — здоров'я, сила), естетичних, соціальних, релігійних, теоретичних (пізнавальних), політичних, поза якими неможливо мислити життя людини. її існування у своїй суті — це їх здійснення, діяльність для досягнення визначеної мети, що містить у собі згадані ідеї, ідеали, вартості, безмежне оцінювання, визнання або невизнання вартостей переживання дійсності. Отже, якщо життя людини є постійне оцінювання, невіддільне від пізнання вартостей, що їх здійснює наше життя і що є метою наших спрямувань, то філософія, пізнаючи буття людини, має в окремих ділянках досліджувати вартості, які людина ставить собі за мету. Такою ділянкою філософського знання поряд з онтологією і гносеологією є аксіологія.

Розглядаючи аксіологію філософським вченням про вартості, О. Кульчицький визначав "вартість" як те, що надається для задоволення людських потреб, а з погляду її змісту як вартість для когось, властивість предмета, якому належить у відношенні до підмета, що визначає вартість. Вартості мають онтологічний вимір існування через їх "зануреність" в ідеальний світ, існують тільки через дух і для духу. Вони не зводяться до матеріальних потреб, не мають конкретного існування, проте виявляють об'єктивну, загальну для людей структуру, перебувають між собою у полярному й водночас в ієрархічному відношенні.

Сфера дійсності та сфера вартостей взаємно підпорядковані, самі вартості здійснюються у вигляді історичної реальності у площинах індивідуального та суспільного життя в культурі, її творенні. Творення культури зумовлює глибинний смисл розвитку людства, а у здійсненні вартостей полягає внутрішній смисл культури. Однобічним інтерпретаціям культури, що абстрагуються від її творців, до яких відносив гегелівську — як витвір об'єктивного духу; марксистську, де єдиною формою буття постає матеріальність, а людина як стародавній Іксіон вплетена в коло матеріальності, турбот про матеріальне і не може підвести очей до небосхилу ідей і вартостей; шпенглерівську, в якій людина стає твором, а не творцем культури, О. Кульчицький протиставляє філософсько-антропологічний підхід. На його думку, цей підхід дає змогу враховувати уявлення про людину, які розкриваються психологією в структурному аналізі, здобутки онтології з ЇЇ аналізом шарової структури дійсності, гносеології, дотичної до розгляду духовних функцій пізнання, та аксіології, дотичної до розгляду й аналізу структури вартостей. Звідси розуміння О. Кульчицьким культури як відповіді людини на заклик і виклик природи, близьке до історичного виклику А. Тойнбі.

Як більшість західноєвропейських філософів і культурологів, О. Кульчицький розглядав розвиток культури через її кризові стани, де кризи є звичним явищем у культурному розвитку — змаганні вартостей, їхніх систем та світоглядів, які є основою цих систем, що відчутно проявляється під час зламів — переході від однієї постави культури до іншої. Особливість кризи сучасної культури він вбачав у зміні ієрархії вартостей, де на перше місце виходять вартості економічні і технічні, які, непомірно розростаючись, прикривають собою шар справжніх вартостей — релігійних, етичних, естетичних, теоретичних. До згубних наслідків цієї технізованої культури з її трьома цивілізаційними "М" (машини, маса, міста) відносив внутрішнє спустошення людини, механізацію, автоматизацію та деперсоналізацію її.

Спираючись на методологію феноменологічного підходу, вчений прагнув до розкриття суті етичних, естетичних цінностей, соціальної аксіології, під якою розумів філософію релігії. При розгляді названих цінностей, особливо етичних, наголошував, що цінності можуть виявлятися лише в істот, які виступають особами, характеризуються абсолютною силою обов'язку, відносячись не до "ладу розуму", а до "ладу серця" через різні форми переживання.

Систему філософського знання О. Кульчицький завершує філософською антропологією — "синтетичним, цілісним знанням про людину". В аспекті сенсу людського буття він простежує взаємовідносини між природою і людиною, дає короткий огляд проблематики і методів філософської антропології, що формувалися від античності до XX ст., зокрема в поглядах Платона, Арістотеля, Плотіна, Августина, екзистенціалізму, біоцентризму Клагеса, Шеллера і Гартмана. Він особисто поділяв точку зору останніх як філософсько-антропологічний синтез поглядів на людину, сутність якої полягає в готовності до дії під контролем духовних вартостей і самопізнання, що зобов'язує її прямувати повз саму себе, "йти у світ", відкривати перед собою своє покликання, реалізувати себе через втілення вартостей духу, трансцендентну спрямованість від "тварності" до культури, де дух тільки й робить людину людиною. Цим зумовлюється різниця між твариною і людиною не тільки кількісно, квантово, а й якісно, квалітативно, що крім усього потребує дослідження впливу на людину расових, географічних (геопсихічних), історичних, соціопсихічних (соціальних), культуроморфних, глибинно-психічних (несвідомих) чинників її буття.

Призначенням філософської антропології він вважав те, що вона повинна бути підставою міркування як про людину, яка є, так і про людину, яка має бути. Звідси вчений робив висновок про практичне значення її, виходячи на виявлення особливостей українського національного характеру, призначення українського народу, диференційованого від людства в інтегративній системі власних культурних вартостей, де загальнолюдське існує тільки у конкретних постатях національних чи епохальних типів, формування яких зумовлене національними та епохальними психічними структурами.