13. Принцип диспозитивності в цивільному процесі.

Диспозитивність – це нормативно-керівна засада цивільного процесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд, здійснення і розпорядження юридично заінтересованими особами своїми матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну чи припинення розгляду цивільної справи у суді в межах, дозволених законом і в установленому процесуальному порядку.

Принцип диспозитивності є основоположником в системі принципів цивільного процесуального права і полягає у наданні сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правами щодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст.31 ЦПК, згідно з якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити чи зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в будь-якій стадії процесу, вимагати виконанням судових рішень.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами позивача (ст.34 ЦПК).

Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями:

1) хто хоче здійснити своє право, повинен сам потурбуватися про це;

2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись;

3) нікого не можна примушувати пред’являти позов проти своєї волі;

4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін, за винятками, встановленими законом.

14. Поняття цивільних процесуальних правовідносин. Елементи процесуальних правовідносин.

Цивільні процесуальні правовідносини мають низку ознак які їх характеризують:

1) врегульовані нормами цивільного процесуального права;

2) завжди виникають між судом як органом державної влади та іншими учасниками процесу (відносини субординації);

3) оформлюють поведінку учасників процесу, яка складається з приводу відправлення правосуддя у цивільних справах;

4) мають відносний характер, тобто визначений конкретний суб’єктивний склад правовідносин із чітким визначенням правового статусу кожного з них;

5) виражаються у спеціальній, встановленій законом, цивільній процесуальній формі;

6) постійно перебувають у русі, що в цілому складає певну їх систему.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини – це врегульовані цивільним процесуальним правом суспільні відносини, які виникають між судом та іншими учасниками процесу з приводу розгляду та вирішення цивільної справи.

Цивільні процесуальні правовідносини мають триелементну структуру: суб’єкт, об’єкт та зміст.

Суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин – це носій цивільних процесуальних прав та обов’язків. ЦПК поділяє суб’єктів на дві групи: суд та учасники цивільного процесу, а останніх в свою чергу, - на осіб, які беруть участь у справі (ст.26 ЦПК), та інших учасників процесу (ст.47 ЦПК).

Об’єкт цивільних процесуальних правовідносин – це те, з приводу чого виникають цивільні процесуальні правовідносини і на що спрямовані процесуальні права та обов’язки.

Зміст цивільних процесуальних правовідносин складають цивільні процесуальні права та обов’язки учасників правовідносин, які реалізуються у формі процесуальних дій.