45. Судове дослідження доказів

Дослідженням доказів є процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення у судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Зокрема відповідно до ст. 177 ЦПК України суд під час судового розгляду справи, заслу­хавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посила­ються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослі­дження доказів, якими вони обґрунтовуються. При цьому порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту спір­них правовідносин і в разі потреби може бути змінений.

46. Належність доказів і допустимість засобів доказування.

Належність доказів – це якість доказу, що характеризує точність, правильність відображення обставин, що належать до предмета доказування.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Тобто належним є той доказ, який містить інформацію, що має значення для справи.

Відповідно до ст.179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Якщо при поданні доказів суду виникають заперечення щодо їх долучення до справи, сторона, зацікавлена в цьому доказі, має право обгрунтовувати належність цього доказу, а саме яке має значення для справи і які обставини з тих, що належать до предмета доказування, він доводить. Таке обгрунтування може бути як усним, так і письмовим.

Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Це означає, що ці докази, якщо це, наприклад, документи, до справи не долучаються, не досліджуються у судовому засіданні і на них суд не посилається у рішенні.

Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах, незалежно від їх категорії, має дотримуватися вимога про отримання інформації з визначених законом засобів доказування, з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (іншими словами, дотримання процесуальної форми доказування). Порушення цих вимог призводить до неприпустимості доказів. Напр., не є допустимим доказом показання свідка, які надані під примусом.

Спеціальний характер допустимості – це правила, що передбачають використання чітко визначених законом доказів для встановлення певних обставин справи (позитивна допустимість) або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість).

Визнання доказу недопустимим це не обов’язок, а право суду. Існує спеціальне правило, відповідно до якого суд може, виходячи з обставин справи і ходу її розгляду, визнавати недопустимим той або інший доказ.

Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обгрунтовувати ним своє рішення. Водночас суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.