1.5. Поняття, види і структура норм цивільного процесуального права та їх дія

Норми цивільного процесуального права - це встановле­ні державою Україна загальнообов'язкові правила, що ре­гулюють порядок здійснення правосуддя в цивільних справах та визначаються системою процесуальних дій, виконуваних суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, та системою їх процесуальних прав й обов'язків, реалізація яких забезпечується визначеними законодавством цивільними процесуальними засобами (гарантіями).

Норми цивільного процесуального права класифікуються: за змістом; за сферою застосування; за методом впливу на поведінку правомочних осіб.

За своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на регулятивні і дефінітивні. Регулятивні вста­новлюють правила поведінки конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: суду, органу судового вико-

20

Цивільний процес

нання, учасників процесу. Такими будуть норми ст.ст. 99, 103, 107, 108, 140, 143 ЦПК та ін. Дефінітивні норми визначають завдання цивільного судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають визначення цивільних процесуальних понять: ст. 27 ЦПК - доказів, ст. 84 ЦПК -процесуальних строків, ст.ст. 100, 101 ЦПК - процесуальної правоздатності і дієздатності. В дефінітивних нормах визна­чаються також загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб'єктів цивільних процесуальних право­відносин, але поведінка яких має відповідати таким правилам.

За сферою застосування норми цивільного процесу­ального права поділяються на загальні, спеціальні, виключні.

Загальні норми мають значення для всіх видів про­вадження, всіх стадій процесу. Вони вміщені в ЦПК в основному у "Розділі 1. Загальні положення". Спеціальні норми регулюють права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише в певній стадії розвитку цивільного судочинства - у стадії розгляду справи по суті чи в стадії касаційного оскарження тощо або при розгляді певної категорії справ. Виключні норми спрямовані на конкретизацію, доповнення загальних і спеціальних норм та встановлюють з них виключення. Так, ст. 129 ЦПК надає право сторонам встановлювати договірну територіальну підсудність, крім позовів про право на будівлі, виключення майна з опису, порядок користування земельними ділянками та ін., для яких встановлені правила виключної підсудності.

За методом впливу на відносини, що ними регулюються, і поведінку їх суб'єктів норми цивільного процесуального права можна класифікувати на імперативні і диспозитивні. Імпе­ративні встановлюють зобов'язання (ст.ст. 95, 217 ЦПК), заборону (ст.ст. 135, 142 ЦПК), примус (ст.ст. 44, 48, 53, 417 ЦПК та ін.). Диспозитивні встановлюють права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну по­ведінку в межах, визначених такими нормами (ст.ст. 99, 103, 107, 108 ЦПК та ін.)

21

Чорнооченко C.I.

Цивільний процес

Як відомо, правова норма, як правило, складається з трьох частин. Гіпотеза - визначає умови, при настанні яких така норма підлягає застосуванню; диспозиція - встановлює правила поведінки; санкція - наслідки, які настають у випадку по­рушення або невиконання даної норми. В той же час у ЩІК є норми, які мають двочленну структуру - гіпотезу і диспозицію.

Наприклад, тричленну структуру має норма, встановлена ст. 41 і ст. 44 ЦПК: гіпотеза - свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи; дис­позиція - свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; санкція - якщо ви­кликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано штрафу в розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і примусовому приводу через органи внутрішніх справ. Двочленну структуру має норма, передбачена ч. 1 ст. 45 ЦПК: гіпотеза - свідків, які постійно живуть поза місцем знаходження суду, що розглядає справу, і не можуть з поважних причин з'явитися в судове засідання; диспозиція - може допитати суд в місці їх проживання за дорученням суду, що розглядає справу. Деякі норми з двочленною структурою забезпечуються санкціями, передбаченими в інших нормах права. Так, норма ст. 9 ЦПК "Мова, якою ведеться судочинство" має гіпотезу і диспозицію, а санкція за її порушення -скасування судового рішення - визначена ст. 314 ЦПК.

Гіпотези норм цивільного процесуального права по­діляються:

а) за характером викладених в них обставин - на одно­сторонні і двосторонні. Односторонні передбачають лише правомірні або неправомірні обставини, настання яких обумовлено застосуванням даної норми права. Такою буде гіпотеза норм ст. 5 ЦПК з правомірними обставинами, яка передбачає, що суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного законом інтересу. Двосторонні гіпотези

22

передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є підставою для застосування такої норми права. При цьому за наявності неправомірних обставин застосовується одне правило, а при наявності правомірних - інше. Прикладом може бути ст. 172 ЦПК, якою передбачені наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі;

б) за ступенем визначеності гіпотези поділяються на визначені, відносно визначені і невизначені. Визначені точно формулюють умови, за яких така норма підлягає застосуванню, наприклад, норма ст. 194 ЦПК про судові дебати. Відносно визначені вказують на умови, з настанням яких така норма підлягає застосуванню. Але наявність чи відсутність цих умов має у кожному випадку визначити суд. Такою буде норма ст. 144 ЦПК про об'єднання позовів, ст. 145 ЦПК про роз'єднання позовів. Невизначеними гіпотезами будуть такі, котрі не перед­бачають конкретних умов, за яких така норма підлягає засто­суванню (ст. 61 ЦПК про додаткову і повторну експертизу).

Диспозиції норм цивільного процесуального права класи­фікуються за способом вираження закріплених в них правил поведінки на прості, описові, відсилочні, бланкетні. Прості диспозиції обмежуються вказівкою на дії, що дозволяються чи забороняються, без визначення поняття термінів, які вказують на такі дії. Це норма ст. 103 ЦПК про права сторін на зміну позивачем предмета або підстави позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; на визнання відповідачем позову і на укладення сторонами мирової угоди. Але норма права не розкриває поняття позову, його предмета, підстав, мирової угоди. Описові диспозиції правила поведінки пояснюють з необхідною повнотою і точністю, що сприяє єдиному тлумаченню і правильному застосуванню відповідної норми права. Описовими будуть норми, встановлені ст.ст. 100, 101 ЦПК, про цивільну проце­суальну правоздатність і дієздатність.

Відсилочні диспозиції не встановлюють правил поведінки своїх адресатів при настанні умов, зазначених в гіпотезах цих

23

Цивільний процес

Чорнооченко C.I.

норм, а відсилають до інших норм, в яких такі правила визначені. Відсилочною буде диспозиція ст. 335 ЦП К, якою передбачено, що при розгляді справ у порядку судового нагляду засто­совуються правила, викладені у ст.ст. 301—307 цього Кодексу, з винятками і доповненнями, зазначеними в цій статті.

Бланкетні диспозиції не передбачають правил поведінки адресатів правової норми, а вказують на інші норми, в яких ці правила повинні бути встановлені. Такою буде норма ст. 25 ЦПК, за якою у випадках, передбачених законом, цивільні справи можуть розглядатися товариськими і третейськими судами.

Дія цивільних процесуальних норм в часі визначається правилом, згідно з яким суд повинен застосовувати той процесуальний закон, який діє у момент здійснення проце­суальних дій, незалежно від того, який процесуальний закон діяв на момент виникнення процесу.

Так, справа, розглянута в суді першої інстанції за нормами колишнього процесуального закону, повинна вирішуватися в апеляційній або касаційній інстанції за правилами нового процесуального закону, якщо він набрав чинності.

Провадження в цивільних справах ведеться за цивільним процесуальним законом, який діє на час розгляду справи, здійснення окремих процесуальних дій чи виконання рішення

СУДУ.

В той же час новим ЦПК допускається зворотна дія норм

цивільно-процесуального права, за виключенням законів, які встановлюють нові обов'язки, скасовують чи звужують права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежують їх використання (ст. 2 нового ЦПК).

Дія цивільних процесуальних норм у просторі поши­рюється на всю території України і визначається Конституцією

України, Цивільним процесуальним кодексом України,

Законом України „Про судоустрій". Всі суди застосовують

єдине процесуальне законодавство.

Дія цивільних процесуальних норм за визначеним колом

осіб поширюється на всіх громадян України, на всі українські

24

підприємства, установи, організації, іноземних громадян, осіб без громадянства. Суб'єктивні рамки цивільних процес­уальних норм мають виключення стосовно іноземних держав, міжнародних організацій, акредитованих в Україні дипло­матичних представників.