15. Особливості пізнання в гуманітарних та природничих науках

Поняття «наука» зазвичай асоціюється з природознавством. Упродовж кількох останніх століть утвердилось розуміння науки,   пов’язане   саме   з   природничими,   математичними, технічними науками. Щоправда, і до, і після наукової революції Нового часу існували різні форми знання, не кожна з яких була узгоджена з класичним природознавчим зразком раціональності. Так, в античності й середньовіччі, крім таких авторитетних і визнаних   науковим   співтовариством   галузей   знань,   як математика, логіка чи астрономія, розвивалися альтернативні способи освоєння дійсності – астрологія, алхімія, нумерологія. В той же час знання про природу і знання про людську дійсність ще не були чітко розмежовані й розвивалися в єдиному синкретичному науково-філософському комплексі. В особливу категорію   виокремлювалися   практичні   науки,   такі,   як, наприклад, риторика, етика чи політична наука. Розподіл сфер природознавства і гуманітарних наук відбувся в період наукової революції з огляду на появу Природознавства в сучасному розумінні цього терміну. Водночас гуманітарне знання залишалося компетенцією філософського пізнання. Наступний ключовий момент у розвитку науки припадає на XIX ст., коли від філософії відокремлюються вже й гуманітарні науки, оформляючись в автономну сферу наукових досліджень. Попервах усі гуманітарні науки (експериментальна психологія, соціологія, антропологія тощо) брали за взірець критерії й норми ньютонівсько-галілеївського механіко-математичного природознавства. Так, у соціології часів О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса широко вживались поняття «соціальна динаміка», «соціальний рух», «соціальна фізика» тощо. Однак головна спільність була навіть не в поняттєво-категорійному апараті, а в методології. Тодішні гуманітарні науки спирались на експеримент, дослід, спостереження; будувалися у вигляді завершених теоретичних схем – концепцій, теорій; учені й філософи всіляко уникали суб’єктивності, прагнучи встановлювати закони розвитку людського суспільства чи, наприклад, людської психіки, так само, як фізики, механіки чи хіміки формулювали закони природи. З цього погляду важливо зупинитися, передусім, на тих ключових ознаках природничого знання, які зумовили його своєрідність і спричинили таку його популярність, яка загалом не минає досі. Підкреслимо, що йдеться саме про класичний ідеал науковості. Наукове пізнання ґрунтується на двох основних засадах – це логічна вивіреність і теоретичний характер і, паралельно, експериментальна емпірична перевірка, фактичне підтвердження або спростування окремої теорії. Отже, опора на закони і правила логіки є для науки визначальною. Використання правильних схем умовиводів, точне визначення понять, уникнення двозначностей і неточностей, коректне формулювання проблем, послідовність й аргументованість в обґрунтуванні тверджень – це лише деякі з логіко-теоретичних принципів наукової діяльності. Інша група ознак природознавства пов’язана з тим, що об’єктом цих наук постають абстрактні, ідеалізовані, теоретизовані й формалізовані об’єкти, які моделюють дійсність, відтворюють деякі важливі її ознаки, але при цьому ігнорують емоційно-чуттєві способи осягнення цієї реальності. Іншими словами, абстрактні об’єкти природничих наук позбавлені людського виміру, світоглядних смислів. Інакше наука б перетворилася у довільне фантазування і не могла б забезпечувати отримання високоточного знання. Тому й суб’єкт наукової діяльності, хоча, значною мірою, є творчою людиною, зі своїми суто людськими інтересами й потребами, та характеризується не тільки тим, що усуває власну суб’єктивність з процесу дослідження, а ще й тим, що він не є незамінним – сама логіка наукового розвитку спричинить те чи те відкриття в науці і не має особливого значення, хто є автором цього відкриття. Невипадково в історії науки нерідко траплялося, що до одних і тих самих висновків приблизно в один і той самий час у різних місцях незалежно один від одного приходило одразу декілька дослідників. Зрештою, саме в природознавстві доцільно говорити про наявність колективного суб’єкта пізнання. Це визначає її особливість мови природничих наук, яка повинна бути надзвичайно точною, позбавленою двозначностей, метафор, довільного символізму. Це найчастіше напівформалізована (або й повністю формалізована) знакова система, де кожен символ вказує на конкретний відповідник у дійсності (денотат). Хоча й тут трапляються більш чи менш образні вирази, що використовуються на позначення абстрактних об’єктів наукової теорії, наприклад, «ідеальний газ» або «абсолютно чорне тіло». Основними критеріями істинності природничонаукового знання є його об’єктивність, інтерсуб’єктивність, доказовість, універсальність тощо. Об’єктивність означає якомога точніше відображення дійсності в теоретичних конструктах, згідно з відомим визначенням Аристотеля про істину як відповідність думок у свідомості і речей у зовнішній реальності, що пізнається. Інтерсуб’єктивність – це можливість незалежної перевірки й підтвердження наукових даних якою завгодно кількістю компетентних людей. Наприклад, поставлений за тих самих початкових умов, виконаний з використанням ідентичного інструментарію, експеримент (принаймні в класичній науці) мав би давати завжди однаковий результат. Доказовість (аргументованість) – це властивість нового наукового знання бути обґрунтованим іншим, уже доведеним знанням, істинність якого не викликає сумнівів. До того ж аргументи можуть бути різними – суто теоретичними (в математиці або логіці), експериментальними, досвідними (у природознавстві) -головне, щоб вони були достатніми для доведення. Універсальність наукового знання полягає в його здатності зберігати  свою  істинність  у  будь-якій  точці   простору,  в довільний відрізок часу. Щоправда, цей критерій також можна віднести до класичних, бо з розробкою теорії відносності та квантової механіки у природознавстві вже не завжди йдеться про інерційні системи відліку. Гуманітарне пізнання має не менше унікальних особливостей. Передусім, це – людиномірне пізнання. Дослідник-гуманітарій предметом своїх студій має сферу людського – суспільного чи індивідуального – буття і використовує відповідні методи. Якщо природознавець, навіть досліджуючи людину, бачить у всьому об’єктивні, загальні закономірності, структури і функції, схеми й моделі, то представник гуманітарних наук навіть у неживій природі вбачає смисл і значення для людини. Якщо ж говорити про філософське пізнання, то воно, крім цього, розглядає предмет пізнання, кажучи словами Б.Спінози, «з погляду вічності». Гуманітарне пізнання в своїй основі діалогічне. Тобто воно передбачає не однозначну констатацію значень і смислів, а співпошук цих смислів різними людьми, різними культурами й епохами. В гуманітарних науках часто важливий не так остаточний результат пошуків, як множина актуалізованих проблемних полів, досягнута міра розуміння предмета завдяки напруженим творчим пошукам і пронесенню істини через глибини власної душі й розуму. Гуманітарне пізнання має справу з текстами – відкритими для тлумачення, багатозначними, з особливими загадками і таємничими структурами. Йдеться не лише про друкований текст, а й навіть про світ як глобальний текст зі своєю унікальною і невичерпною символікою. Звідси метод гуманітарного пізнання – не опис, пояснення і передбачення, як у природничих науках, а розуміння. При цьому треба враховувати, що повного, абсолютного розуміння досягнути неможливо. Та його й не варто шукати. Тексти витлумачуються щораз по-новому. І в цьому герменевтичність гуманітаристики. Герменевтика – це мистецтво інтерпретації текстів. А завданням гуманітарного пізнання саме й є якнайоригінальніше   і   якомога   змістовніше   аргументоване розкриття власного бачення предмета крізь призму особистісних смислів і загальнолюдських цінностей. Ще одна риса такого пізнання – його творчий характер, що безпосередньо випливає із сказаного вище. Зрозуміло, що гуманітарій не може створювати продукт, який є простим віддзеркаленням світу. Він творить, співтворить з іншими творчими людьми інших культур і попередніх епох, тобто в синхронічному і діахронічному вимірах. Звісно, мова гуманітарного пізнання сповнена глибинних смислів, підтекстів, що відображено в метафорах, символах, багатозначних виразах. Головне ж те, що гуманітарне пізнання спрямоване на творення світу належного згідно з вищими людськими ідеалами і на творення самої людини, актуалізацію невичерпних потенцій її внутрішнього світу.