Теми доповідей, рефератів і фіксованих виступів:

1. Давні мислителі про скіфські племена на українських землях.

2. Цивілізаційні системи на тодішніх українських землях: скотарсько-хліборобсько-степова і антично-полісно-міська.

Література

• Бичко А. К., Бичко Б.І. Бондар Н.О. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: курс лекцій / Навч. посібник.- К.: Либідь, 1993

• Бокань В. Культурологія: Навч. посібник /За ред. В.М. Пічі.- Львів, 2003

• Грищенко В.А. Історія світової та української культури.- К, 2002

• Історія світової та української культури: Підручник для вищих закладів освіти / В.А.Греченко, І.В.Чорний та ін..- К.: Літера ЛТД, 2005

• Історія української культури. – К.: Наук. Думка,2003.

• Історія української та зарубіжної культури: навчальний посібник / За ред.. М. Заковича. – К.,2003. – Т. 1-3

• Попович М. Нарис історії культури України. – К,1998.

• Історія української культури/Ред. I.Крип'якевича.-Київ, 2002 (за виданням 1937 р.

Українська і зарубіжна культура. Донецьк: Східний видавничий дім. — 2001. — 372 с.

Тема № 4.

Давньослов’янська культура.

(2 Години)

План.

1. Слов’янські культури V-VІІ ст..

2. Духовна і матеріальна культура східнослов’янських племен на території України.

3. Міфологічний простір слов’янського язичництва.

4. Релігійний світогляд у фольклорі давніх слов’ян.

1. Слов’янські культури V-VІІ ст..

Слов'яни — східна група індоєвропейських народів, які розмовляють слов'янськими мовами. Термін «слов'яни» загальноприйнятої етимології не має. Існують кілька версій походження етноніму «слов'яни»:

Назва має топонімічне походження; можливо, це назва одного слов'янського племені, що згодом поширилась на всі народи (нижче наведені конкретні племінні етноніми на слов-). Конкретний топонім надійно ототожнити не вдається, імовірно, це назва ріки; порівн. Славутич (Дніпро); назви рік Слуя, сюди ж польські назви рік Sɫawa, Sɫawica, сербське Славница. Ці гідроніми походять до індоєвропейського кореня зі значенням «обмивати», «очищати» . Вказувалось на литовське село Šlavė́nai на річці Šlavė̃ як на точну етимологічну паралель назви «словѣне», що утворилась при цьому від гідроніма.

Часто етимологію самоназви зв'язують зі словом «слово». У такий спосіб «слов'яни» — люди, що говорять «словами» (тобто по-нашому). Порівняно із цим назва неслов'янського (тобто іншомовних племен) — нѣмьци «німі». Аналогічного походження самоназва албанців — shqiptarët («ті, що зрозуміло говорять»). Ця етимологія відкидалась багатьма авторами через те, що етноніми на «-ѣне», «-яні» пов'язані практично завжди з топонімами, а не з абстрактними поняттями]. Зі славістів XX століття її захищав Р. О. Якобсон.

Етимологія самоназви походить до індоєвропейського кореня *kleu-, основне значення якого «чути» і часто зустрічається в різних уживаннях у значенні виражень «слава» й «популярність». У такий спосіб слов'яни — це «знамениті люди», тобто люди, про яких чутно, про яких говорить поголоска, про яких йде слава. Ця точка зору, популярна в XIX столітті, нині фактично не має прихильників; спільнослов'янською є саме огласовка з -о-, у той час як огласовка з -а- є результатом вторинного зближення зі словом слава з XVI—XVII в.; крім того, вірно й попереднє заперечення щодо сполучуваності суфікса.

Назва пов'язана зі slaṷos — народ, порівн. грецьке λᾱός; прихильниками цієї точки зору були Й. Ю. Міккола та С. Б. Бернштейн.

Писемні пам'ятки з VI століття стійко говорять про словен (словѣне) і про словенську (словѣньской) землі, вагомих ратних досягненнях слов'ян, особливо на землях Візантії, де слов'яни, імовірно, і одержують грецький варіант своєї назви — sklabos (читається як sklävs), що пізніше був запозичений у європейських мовах у різних трансформаціях. У грецькій мові від їхньої племінної назви була утворена також назва раба (середньогрецьке σκλάβος, звідси пізнолат. sclavus, німецьке Sklave, тощо) оскільки слов'янські бранці в раннє Середньовіччя нерідко ставали об'єктом візантійської, германської й арабської работоргівлі; з давньоруських джерел відомо, що слуги («челядь») були й надалі об'єктом експорту слов'янських князівств.

Даний етнонім як племінний закріпився в ході етногенезу словаків (трохи із іншим суфіксом), словенців, словінців. Етнонім «словєнє» як основний, крім цих народів, носили також ільменські словєнє — жителі Новгородської землі.

Археологія для V-VII ст. знає принаймні три слов’янські культури: Празько-Корчацьку, Пеньківську і Дзєдзіцьку. Празько-Корчацька культура утворилася на основі слов’янських елементів Черняхівської культури. Підґрунтям Пеньківської культури були як слов’янські групи Черняхівської, так і пам’ятки Київської та Черняхівської культур. Основою Дзєдзіцької культури були слов’янські старожитності Пшеворської культури. Ареали цих культур відповідають регіонам, де писемні джерела VI-VII ст. (Йордан, Прокопій Кесарійський, Маврикій) розміщують, відповідно, склавинів, антів та венедів. Зокрема, Йордан у “Гетиці” впевнено пов’язує сучасні йому племена склавинів та антів з венедами, про яких згадують римські автори І-ІІ ст. Це твердження визначає праслов’янську належність венедів.

Слов’янська матеріальна культура всіх описаних старожитностей досить чітко відрізняється від неслов’янських сусідніх культур. Разом з тим, уже на ранніх етапах виокремлюються пам’ятки різних слов’янських груп: венедів, склавинів, антів. Ці групи різняться притаманними тільки їм специфічними рисами, що дозволяє розглядати їх як окремі культури, специфіка яких проявляється в характері житлових будівель, поховальному обряді, кількісному співвідношенні різних типів посуду.

В.Баран зазначає, що “кожна із представлених культур до великого розселення слов’ян характеризує окремі групи східного, південно-східного і західного слов’янства”. Вчений стверджує, що “такі значні археологічні культури, як Празько-Корчацька, котра належить склавінам, Пеньківська, залишена антами, Дзєдзіцька, що зберегла в ранньому середньовіччі традиції привіслянських венедів на території Середньої і Північної Польщі, представляли вже не окремі племена, а слов’янські племінні союзи, особливо після великого слов’янського розселення. У них ми вбачаємо зародження основ майбутніх слов’янських народностей, у тому числі української, на обох берегах Дніпра Лісостепової України”.

Отже “унікальність ранньосередньовічних слов’янських старожитностей V-VII ст. полягає ... в тому, що вони, з одного боку, уможливлюють ретроспективне виділення слов’янського етнографічного компонента в попередніх синкретичних культурах першої половини І тис. н.е., а через них – у більш ранніх. З іншого боку, вони “становлять підґрунтя, з якого виростають всі наступні слов’янські культури, що репрезентують уже ті слов’янські племінні групи і союзи V-Х ст., у середовищі яких зароджуються ембріони сучасних слов’янських народів”.