Література

• Бокань В. Культорологія: Навч. посібник /За ред. В.М. Пічі.- Львів, 2003

• Грищенко В.А. Історія світової та української культури.-К, 2002

• Історія української культури.-К.: Наук. Думка, 2003

• Історія української культури / За заг. ред. І. Крипякевич.- К.: Либідь, 1944.

• Крвавич Д.П., Овсійчук В.А., Черепанова С.О. Українське мистецтво.- Львів: Світ,2003.-Ч.1; 2004.- Ч.2.

• Подольська Є.А., Лихвар В.А., Іванова К.А. Культурологія: Навч. посібник.-К., 2003

• Попович М. Нарис історії культури України.- К, 1998.

• Скуратівський В. Історія і культура.- К, 1996

• Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посібник.- К.: Знання, 2003.

Тема № 2. Трипільська культура. (2 години)

План.

1. Автохтонна мисливська культура. Перші землеробські племена на території України.

2. Пам’ятки трипільської культури в Україні. Світове значення культури Трипілля.

3. Мистецтво трипільців:

а) технічний і художній рівень керамічного виробництва;

б) семантика живописно-орнаментальних мотивів;

в) антроморфна пластика;

г) писемність, житло будування, календар.

Історія — одна з найважливіших суспільних наук. Вона допомагає усвідомити себе нащадком усіх найвидатніших досягнень людського духу, надбань людського розуму, всього, створеного руками минулих поколінь, допомагає збуджувати кращі почуття, віру в силу прогресу людського розуму. Чи повинні ми, українці, знати, а тим більше любити своє минуле? Розуміння мети існування значною мірою ґрунтується на знанні минулого. Наше минуле корінням сягає глибини тисячоліть. Знання про нього має допомагати усвідомити себе однією з найдавніших на Землі людностей, що дала світові яскраву культуру — трипільську.

Ідеологія трипільців — то уявлення про надприродне, викликані ними переживання, стереотипи мислення та поведінки, побутові традиції, відповідні їм культові дії: молитви, обряди, свята, богослужіння, ворожіння, чаклування, передбачення долі та подій, жертвоприношення, задобрювання богів, пов’язані з цим емоції. Релігія була світоглядним та соціальним орієнтиром у пізнанні природи, суспільства та людської свідомості.

Трипільський культ (у найширшому розумінні слова) забезпечував безперервне спілкування з богами. Людині притаманно пов’язувати почування з діями, у щось їх втілювати, рядити (звідси і слово “обряд”). Спілкуючись, люди не можуть не послугуватися бодай найпростішою формою обряду. Ритуали допомагають не тільки людським взаєминам, але й у прагненнях до Вищого. Намагаючись повернути забуте, втрачене, трипільці стали шукати способів повернутися в минуле. Танці, ритмічна музика, масові радіння, плачі, молитви були засобами штучного викликання екстазу. У захопливому сп’янінні у такт барабанів люди кружляли, усе буденне переставало існувати, здавалося, душа летить далеко-далеко і звільняється від гнітючих пут. Зрозумілим є бажання наших далеких предків досягти вищого розуміння, стану, який не давав загрузти у безпросвітному, напівтваринному існуванні. Масові трипільські радіння залишили у сучасній українській культурі невеликі ремінісценції.

Трипільці вірили в магію, у те, що заклинаннями та обрядами, чаклунством та ворожінням можна вплинути на хід подій. В основі магії лежала сила заклинань, думка, що саме завдяки їм можна полегшити боротьбу з ворогами, насилаючи на ненависників хворобу або смерть, забезпечити успіх у полюванні, підвищити приплід тварин, родючість землі, викликати або зупинити дощ, прискорити весняне тепло тощо.

Період шаманізму припадав на неоліт-енеоліт. Ясновидці, містики, віщуни берегли та вдосконалювали архаїчну техніку екстазу, яку викликали не лише ритуальними танцями, але і вживанням галюциногенів, впливом на психіку тощо. Провідну роль відігравали обранці, ті, хто прокладав шлях до надлюдських сил. Саме вони володіли найвищими таємницями, а тому були посередниками між одноплемінниками та надприродними загадковими силами. Попри сибірське походження, слово “шаман” сприймається як узагальнення усіх духовидців, яку б місцеву назву вони не мали. Важко встановити, де вперше зародився шаманізм, але незаперечною є його важлива роль у трипільському суспільстві.

Чи був шаманізм єдиною трипільською релігією? Мабуть, ні. І у трипільців, і у різних народів Заходу та Сходу шаманізм існував паралельно з тотемічними уявленнями, монотеїзмом, вірою у Богиню Матір. Відомий він і сучасному людству. Світовідчуття шаманізму не можна назвати хворобливим чи помилковим. На користь його життєвості свідчить великий авторитет шаманів серед туземних народів ось уже протягом багатьох тисячоліть. Аборигени Півночі, зокрема, сприймають шаманів як медіумів, ясновидців, а тому часто звертаються по допомогу. Шаман безпомилково вказує, як знайти загублену річ, де полювання буде вдалим. Один із дослідників пише: “Шаман, будучи під час камлання в особливому істеричному трансі, і справді має силу чинити незвичайне, людина у нормальному стані зробити цього не здатна”. Згадане могло сповна стосуватися і трипільського часу. Медіуми та ворожбити, наділені надзвичайними обдаруваннями та силами, мали велику шану трипільців. Шаманізм, таким чином, — не марновірство, а одна з найдавніших спроб трипільської людності прорватися до втраченого Едему. Проте доволі часто такі спроби виводили на слизьке, до оккультизму, і людина, намагаючись оволодіти світом нижчих духів, ставала залежною від них.

Віра трипільців була заснована на існуванні душ і духів, надприродних істот. Люди, тварини, рослини, предмети, за їхніми уявленнями, мали тіло та безсмертну субстанцію — душу. Така віра була результатом незрозумілих, а тому загрозливих сил природи. Первісною релігійною формою був тотемізм: віра у спільне походження та кровну спорідненість родової групи людей та певних тварин, рослин або явищ природи. Тотем сприймався як охоронець та общинний родоначальник. До найпоширеніших тотемів зараховують небесні світила, зокрема сонце. На честь тотема влаштовувались свята з різноманітними обрядами та жертвоприношеннями. Трипільці вірили також, що у кожної людини, тварини, рослини і навіть речі є душа-двійник, яка живе у світі довкола та впливає на їхнє життя. Поширеним було поклоніння предметам неживої природи, так званим фетишам, яких трипільці наділяли надприродними чаклунськими силами.

Уся земля трипільців була освячена приязністю богів, що єднало людину з природою. Сприймали вони життя як ідею вічного вмирання і воскресіння, як філософію вічного кругообігу природи.

Цікавими для дослідників є трипільські уявлення про триярусну, тривимірну картину світу, тісно пов’язану з ідеєю вмирання та оновлення природи, культом родючості. Така світобудова відома майже усім первісним народам як Світове дерево, Світова гора, Світовий стовп. Ідею триярусного світу зустрічаємо і у гімнах Ригведи ІІ тис. до н. е. На трипільських керамічних посудах ІV тис. до н.е. спостерігаємо тричленний орнамент. Верхня частина — хвилясті лінії — то вода, верхнє небо із запасами води, основа всього живого. Друга частина — повітряний простір, у якому рухаються сонце, місяць, зорі. Краплі дощу падають на землю, зрошуючи рослини. Нижній простір, або третє небо — то земля, ґрунт, світ людей, тварин, рослин. Саме шамани мали мандрувати за інформацією з однієї космічної сфери в іншу — із Землі на Небо або з Землі до Пекла. Небо, Земля та Пекло з’єднані центральною віссю, що проходить через отвори у поверхах. Саме через такий отвір боги по осі спускаються на Землю, а небіжчики — у підземний світ. Через нього і дух шамана може проникнути на небеса або до царства мертвих.

Чимало народів уявляли небо у вигляді шатра. Молочний шлях — то шов на його тканій основі, а зірки — дірочки для світла або вікна для провітрювання. Погляд богів на Землю сприймали як падучу зірку, а довге розглядання Землі — як зоряний дощ. Небесне шатро утримується Полярною зіркою. Населення арктичної Півночі і досі називає її Небесним цвяхом, самодійські народи — Залізним чи Золотим стовпом. Згодом, як житло набуло прямокутої форми, священна роль перейшла до отвору, через який дим виходить назовні, — до димаря. Такий самий отвір є і в Небесному домі, і створює його Полярна зірка. У всіх народів існував міф про райський вік, коли без особливих зусиль можна було піднятись на небо, а взаємини людини та богів були доволі близькими. Щоправда, скінчилось усе якимось міфічним катаклізмом, атож стосунки з Небом стали справою обранців долі.

Вирішальною умовою розвитку землеробсько-скотарського виробництва була, звичайно, врожайність, родючість землі. Саме тому ідея родючості набуває домінантного значення в ідеологічних уявленнях стародавніх трипільців, з нею пов’язана ціла система релігійно-магічних обрядів. Центральне місце у пантеоні займає богиня родючості — Велика Матір всього сущого, схематичне зображення якої втілювалось у численних жіночих статуетках. З культом Жінки-Матері тісно пов’язані скульптурні та малюнкові зображення свійських тварин (бика, корови, барана, цапа, свині, собаки), що часто прикрашають глиняні горщики для зберігання їжі. Особливо міцно утвердився культ Жінки-Матері, Жінки-Берегині сім’ї за матріархату. Можливо, саме в цей час феміна займає посаду жриці, тлумачить обряди, є старшою в роді, общині. Культові глиняні зображення жіночих постатей з чашами на колінах, очевидно, пов’язані з різноманітними чаклуваннями та іншими обрядами. Часто при розкопках трипільських поселень археологи натрапляють на мініатюрні керамічні моделі житла з усіма атрибутами: піччю, лавою, лежанкою, жертовником. Дехто розглядає такі моделі як дитячі іграшки. На нашу думку, це, радше, предмет для начаклування “цьому дому” добра, благополуччя тощо.

Знайдено чимало культових споруд, зокрема поблизу села Сабатинівка Ульянівського району Кіровоградської області. Це будівля громадського, общинного призначення, у якій, мабуть, випікались культові та обрядові хліби, здійснювалися ритуали. Приміщення мало середні розміри, усередині — глинобитну піч, біля неї — зернотерки, ритуальний посуд, жіночі теракотові статуетки. Навпроти розташовувався глиняний вівтар, розписаний різноманітними кольоровими композиціями, що використовувався, вочевидячки, і як жертовник. Біля нього — масивне крісло з випаленої глини і теж прикрашене візерунками. На вівтарі знайдено 16 глиняних жіночих фігурок та мініатюрних моделей типового трипільського житла, кріселець тощо. На сабатинівському поселенні вперше знайдено великий глиняний посуд із зображенням чотирьох жіночих грудей, пов’язаних, очевидно, з культом великої Матері-богині. І нині на Черкащині, Поділлі, у Молдові розпис помешкань дуже нагадує трипільський. За нашим твердим переконанням, елементи трипільської міфології, культури, традицій, звичаїв та обрядів не могли не передатися генетично нащадкам трипільців — українцям.

До найпоширеніших об’єктів поклоніння трипільців належить вогонь. Приборканий первісною людиною, він став джерелом та символом життя: він освітлює у темну ніч, гріє, оберігає, на ньому готують страви, випалюють глиняний посуд. Навколо вогню концентрувалося життя первісної людини.

Релігійні уявлення трипільців не були раз і назавжди усталеними. Зміни у виробничій діяльності кликали за собою зміни у віруваннях, що відображалось у монументальній скульптурі, орнаментах, поховальних обрядах. Пантеон богів трипільців розвивався з родо-племінних культів за часів патріархально-родових відносин. Символіка була доволі промовистою: пряма лінія означала життя, хвиляста — воду, трикутник — круговорот світу (вогонь, землю, воду), плоди — достаток, квіти на стовбурі — дерево життя.

Поширеним у трипільців був культ предків, загробного життя і шанування померлих, який відобразився у поховальних обрядах. Небіжчика ховали із величезною кількістю різноманітних речей, якими він користувався за життя: чоловіків зі зброєю і знаряддями праці, жінок — здебільшого з прикрасами. Як правило, покійників посипали червоною вохрою, яка, можливо, уособлювала кров для воскресіння на тому світі. Такий обряд відомий не лише трипільцям, знали його інші племена — практично усі народи, що населяли Україну в ІV-ІІІ тис. до н. е.

Спочатку небіжчиків ховали у житлі, що, мабуть, дозволяло зберегти кровний зв’язок з живими і позбавити почуття страху перед тими, хто помер, загинув або, за стародавніми уявленнями, заснув. Такі погребіння втілювали ідею збереження сім’ї, продовження роду. Можливо, на ранньому етапі трипільської культури до членів сім’ї, роду, общини належали і свійські тварини, позаяк у помешканнях знайдено їхні черепи. Наприкінці середнього періоду трапляються трупоспалення. У цей же час поховання членів общини переносяться у великі колективні могильники за межами житлової зони. Кожна місцина мала свій обряд погребіння. У південній Волині та на Поділлі небіжчиків клали на поверхню землі і зверху насипали могилу. На Вінниччині і досі, попри те, що труп кладуть у яму, на поверхні могили насипають такий собі горбик. У Галичині ховали в кам’яних скринях, складених з кам’яних плит, на Поліссі, Волині, у східному басейні Дінця знайдено залишки урн з попелом — ознаки трупоспалення.

Як правило, у місцях поховання багатих общинників знаходимо кістки тварин — залишки колективної трапези, поховального банкету. Проказували трипільці над могилами і прохання-молитви про заступництво. Поминальні обряди і досі збереглися у більшості народів (наприклад, в українців — проводи, гробки, у сербів та болгар — задушниця, у білорусів — дзяди).

Медицина

Трипільці виробили справжній кодекс (цілу систему наказів, попереджень та заборон), що стосувався і біологічного і психічного здоров’я. Намагалися впливати на недугу, а не окремого хворого. Багатовіковий досвід трипільської медицини давав можливість співвідносити зміни в самому організмі зі змінами зовнішніми та складати цілі “портрети” хвороб. Недугували трипільці, як і наші сучасники, переважно на шлунок, нирки, серце, страждали від застуди тощо. Знали трипільці і хірургічну справу. На похованнях знайдено людські черепи зі слідами трепанації. На захист прижиттєвої операції свідчать ознаки заростання, ороговіння країв кісткової рани.

Лікували, як правило, у союзі з природою. Наші далекі предки зналися на рослинах: успішно зцілювалися різноманітним зіллям — квітами, листям, стеблами та корінням. Очевидно, трипільці використовували рицину, акацію, липу, блекоту, льон, мак, м’яту, вербу, мати-й-мачуху, ромашку тощо. Біль тамували речовинами, що містяться у маковому цвіті та вербовій корі, бактеріальну інфекцію долали настоями шавлії. Відвари цвіту липи використовувались для лікування сечогінних шляхів, відвари льону — при набряках серцевого походження, ранник — як кровозупинний засіб. Знали трипільці і цілющі властивості бджолиного меду, особливо для гоєння ран. Можливо, відома їм була і народна мудрість: рани переможців заліковуються удвічі швидше. Адже доводилось чимало воювати.

Так формувалась трипільська медицина, накопичуючи знання про лікарські препарати рослинного, тваринного та неорганічного походження. Ефективність таких засобів перевірялась тисячоліттями. Народна медицина не є унікальним трипільським явищем, вона є продуктом мудрості усього людства. Проте кожен народ, пристосовуючись до місцевих кліматичних умов, нагромаджував власний досвід лікування травами та свій набір лікарських рослин.

Лікуванням общинників займалися шамани, чародії, які мали величезні знання в цій галузі. В основу тогочасних лікувальних досягнень покладено, перш за все, психотерапевтичний ефект. Усілякі мазі, натирання, настої поєднувалися з впливом на психіку. Наші предки знали, що хворобливий стан людини викликає почуття непевності, що у свідомості хворого з’являються і міцніють еґоцентричні мотиви, і, природно, змінюються уявлення щодо процесу лікування та медицини. Саме у такі періоди авторитету набувають чаклуни, жерці, чародії, цілителі. Не були трипільці позбавлені бажання знайти панацею від усіх бід та хвороб, хоча це, радше, стосувалося містики, окультизму тощо.

Місцеві вожді та жерці наполегливо шукали можливості зберегти здоров’я, продовжити життя, полегшити страждання хворих. Проте середній строк життя трипільців залишався малим — 20-25 років (гадаємо, що не останню роль відіграли хвороби). Висока смертність компенсувалась високою народжуваністю, то ж можна припустити, що сім’ї трипільців були багатодітні, частими були ранні шлюби.

Скотарство

Скотарство в трипільців виникло давно, можливо, іще в епоху неоліту. Воно поєднувалося зі збиральництвом, мисливством, рибальством та землеробством. У стадах утримували велику рогату худобу, коней, кіз, овець. У ІV-ІІІ тис. до н. е. з’являється осіле приселищне пастушне скотарство, найпоширеніше у тому періоді. Постійні випаси страшенно виснажували луки, і трипільці змушені були шукати нових, спалюючи попередньо свої житла. Відомі трипільцям також інші форми скотарства: напівосіле, відгінне, кочове, табунне тощо. Доволі популярним було так зване меридіональне скотарство: на зиму стада відганялися на південь, у місцини з теплим і вологим кліматом, а навесні поверталися на соковиті трави.

З переходом до скотарства змінився не тільки рід господарських занять, але і життєвий уклад, побут, світосприйняття. Скотарські трипільські племена стали мобільнішими, прискорились процеси взаємовпливів та етнічної дифузії, фактично зникло поняття маргінальних племен тощо. Для перекочівок і спільного випасу тварин, а також захисту від нападників трипільці об’єднувалися у родоплемінні союзи. У віруваннях трипільців-скотарів, як і інших культур скотарського напрямку, панує культ бика як символ сили, впевненості, твердості та мужності.

Землеробство

Найкращі у світі чорноземи простяглися смугою завширшки 500 км. Таких ґрунтів, окрім як в Україні, немає ніде у світі. В. Докучаєв вважав, що ґрунт — це особливе природне тіло, “четверте царство” (іще від Аристотеля маємо поділ природи на три частини — неживе царство, мінеральне та царства рослин і тварин). За його визначенням, ґрунти — це функції, що вічно видозмінюються від таких чинників: а) клімату, води, температури, кисню, вуглекислоти, повітря та ін.; б) материнських гірських порід; в) рослинних і тваринних організмів, особливо нижчих; г) рельєфу і висоти місцевості; д) ґрунтового та геологічного віку країни. А що ґрунт формується під впливом місцевих природних умов і ці умови ніде у світі не повторюються, то не можуть повторюватися ніде і наші чорноземи.

“Ці області, — писав Докучаєв, — неначе самим Богом призначені для землероба і скотаря з тим, однак, щоби і той, і інший пристосовувались до місцевих умов: до ґрунту і ґрунтових вод, до клімату з його грозами, суховіями, млою, безсніжними зимами, до тварин… Земля-годувальниця дорожча золотих руд”.

Найбільшим досягненням трипільців є розробка зональної системи землеробства. Тому, говорячи про рівень рільництва, необхідно пам’ятати такі смуги, як от зону ризикового землеробства на теренах степової України тощо. Згадана трипільська система відрізняється від ідентичних систем Давнього Єгипту, Месопотамії, Егеїди тощо. Трипільське землеробство мало автохтонний характер, воно виникло за місцевих природних умов і не було запозиченим, як стверджують прихильники східно-анатолійської прабатьківщини трипільців. Землеробство неолітичної східної Європи найкраще вивчено саме на поселеннях трипільської культури.

Очевидно, що землеробство як галузь господарства виникло у неоліті і попервах було доволі примітивним. Трипільці помітили, що рослини можна висівати, а урожай буде кращим, якщо ґрунт завчасно розпушити. Першим інструментом для розпушування була примітивна мотика — дерев’яна палиця з прив’язаним до неї плескатим і видовженим каменем (макролітом). Згодом мотики виготовлялися переважно з кісток і рогів тварин. Функціональнішим інструмент ставав, коли у ньому робили круглі отвори, куди вправлялися кінці палиць. До мотичного землеробства додалося орне, продуктивніше: трипільці користувалися вже ралом, сохою, плугом.

Трипільцям Полісся та лісостепу було відоме підсічне та вирубне землеробство: коли ґрунти унаслідок примітивної обробки переставали родити та заростали бур’янами, їх полишали і шукали нові землі. Водночас відомо, що трипільці бережно ставилися до землі і мали цілу низку заходів, аби підвищити її плодючість: попіл по спалюванні лісу, органічні добрива приселищного скотарства тощо. Особливої уваги вартує так зване приселищне землеробство, хоча і воно не могло цілковито задовольнити людей продуктами харчування. Перші поля нагадували скоріше городи, бо були невеликими за розмірами ділянками.

Можемо вести мову про досить високий рівень трипільського рільництва. М. М. Шмаглій обстоює думку про достатню оснащеність знаряддями землеробської праці. Він припускає, зокрема, що мешканці поселення-гіганта Майданецьке могли збирати урожай на значних площах (4-5 тисяч га). Непересічними були знання трипільців про строки і норми висіву, збирання, обробітку, про сорти і врожайність тощо. Скажімо, у межиріччі Південного Бугу та Дністра вирощувалась пшениця двох сортів: полуполба (однозернянка) та еммер (двозернянка). А шестирядний ячмінь у ІІІ тис. до н. е. був витіснений врожайнішим і невибагливішим до кліматичних умов скороспілим ярим чотирирядним.

Зерно, зазвичай, зберігалося у великих керамічних посудинах (зерновиках), які захищали його від небажаних атмосферних впливів та гризунів. При потребі частину зерна з такого начиння брали для виготовлення борошна. Найчастіше борошно виготовляли в общинних борошномельних спорудах. Досліджуючи трипільське орнаментальне письмо на великих зерновиках маємо вишукувати інформацію про міри об’єму сипучих продуктів, їх призначення, імена власників, строки зберігання тощо. Сіяли трипільці коноплі та льон, зналися на прядінні і ткацтві. Окрім конопляної та лляної, виготовляли і вовняну тканину. Більше того, знайдені на розкопках залишки пряжі свідчать, що трипільці вміли ткати і тонке полотно, займалися плетивом.

Знаменита кераміка

Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом. Виготовлення глиняного посуду стало чи не найбільшим досягненням наших пращурів. Саме кераміка є однією з найколоритніших сторінок трипільської культури. Попри найзагальніші, візиткові риси, має вона і яскраві окремоплемінні варіанти. За формою посуду, сировиною, технологією виготовлення, способами та видами оздоблення визначають час та місце виробництва посуду, його ареал, загальний ступінь культури людей, що його виготовили. Наразі доведено, що племена мисливців і рибалок виготовляли господарський посуд, оздоблений штампованим орнаментом, а трипільські племена землеробів і скотарів — плоскодонний зі спірально-меандровим орнаментом.

Спершу переважала ліпна кераміка, що пояснює значну товщину стінок посуду. Глиняну стрічку сплющували і накручували по спіралі на завчасно виготовлене денце, згладжуючи і затираючи нерівності рукою або дерев’яною паличкою. Глиняна маса попервах була примітивною, згодом трипільці виготовляли начиння із знаменитої мульчованої глиняної маси: до глини додавали полову, кінський послід, товчені мушлі молюсків тощо. До речі, секрет ліпної глиняної маси з домішуванням товчених черепашок трипільці запозичили у середньостогівських племен. Середньостогівці ж, у свою чергу, запозичили у трипільців глиняну антропоморфну та зооморфну пластику. Встановлено, що виготовленням керамічного посуду займалися виключно жінки. Тож можна припуститися думки, що гончарне коло у трипільців з’являється у середньому періоді, разом з утвердженням патріархату.

Посуд виготовлявся трьох типів: господарський, кухонний і культовий. Величезний, до півтораметра заввишки, посуд для зберігання зерна та іншого збіжжя вкопувався у долівку помешкань — зручно та охайно. Різноманітним був і так званий кухонний посуд, що використовувався для приготування їжі: глеки, глечики, горшки, кухлі, кринки, миски, тарілки, кубки, чаші, сковорідки.

Серед усього різноманіття форм переважає склянкоподібні чи горщикоподібні посудини усіляких розмірів, деякі з них за пропорціями наближаються до глеків без ручки або кринок. Трапляються і широкогорлі амфори, кухлики з однією ручкою, мініатюрні посудинки з покришками. С. М. Рижов виділяє 16 типів трипільського керамічного посуду, зокрема за формою: конічний, біконічний, сферо- та усіченоконічний; кратеро-, бінокле-, кубко-, амфоро-, грушевидний та вазоподібний; лійчастий; гострореберний; з плавним та різким профілем; з усіченоконічною горловиною; з утопленими вінцями; напівсферичні миски.

Доволі довго істориків, археологів та інших дослідників цікавить загадка так званого біноклевидного посуду. Інтрига стає більшою, як взяти до уваги, що біноклі не мають аналогів у жодній археологічній культурі. Через повну безпорадність та неможливість пояснити призначення цього посуду, учені зараховують його до предметів релігійного культу: вважають, що “біноклі” використовували для ритуалу викликання дощу.

Потреба у керамічному посуді була великою. У переважній більшості трипільських поселень знайдено ремісничі печі, часом і двоярусні, у яких випалювалось глиняне начиння. Очевидно, виробництво кераміки стає справою майстрів-професіоналів, спеціалізованою галуззю общинного ремесла. Масштаби керамічного виробництва вражають, однак справжньої майстерності і довершеності трипільці, зокрема племена Придністров’я, досягли у оздобленні посуду. Спостерігаємо щонайменше десять типів візерунку: однобічний, двобічний, статичний, динамічний, перемінний, в основному геометричний. Найпопулярнішими орнаментальними елементами були спіраль, меандр та канелюри, поширеним був поліхромний розпис чорною, білою та червоною мінеральними фарбами. Виділяють такі найвживаніші способи орнаментації: ямки, гребінцеві вдавлення, рельєфні композиції, відбитки шнура або текстилю, рельєфні шишечки, валики по шийці або плечиках, наліпні дужки, насічки, прокреслення зигзагоподібних ліній із кольоровим розписом чи без нього. Зчаста вплітаються реалістичні зображення рослин, тварин, людини або частин її тіла. У ранньому періоді орнамент наносили іноді і на сиру глину за допомогою керамічних штампиків.

Той же таки С. М. Рижов у загальній системі орнаментації глиняного посуду трипільців виділяє щонайменше 18 схем: хрестовидні; фістонні; метопні і тангентні композиції; горизонтальні S-видні та похилі дуги; вертикально роз’єднані і так звані негативні овали; совиний лик; волюти з листочками на кінцях; трикутники з витягнутими вершинами; так звана лицьова схема; хвилясті стрічки; коса сітка; фриз; комети; концентричні кола; похилі дуги; канелюри; меандри тощо. Звичайно, трипільська культура знала локальні способи орнаментації посуду. Наприклад, різне поєднання смугових (фриз, облямування, бордюр), хвилястих та ламаних ліній. У межиріччі Південного Бугу та Дністра кольоровий розпис був звичайним явищем, а от у Середньому Подніпров’ї не знайдено жодного розписаного черепка.

Слід наголосити, що трипільський кольоровий розпис кераміки — то явище унікальне, яке практично не повторюється в інших культурах. На думку багатьох дослідників, трипільська орнаментика мала релігійно-магічне навантаження і використовувалась як своєрідний запис світоглядної інформації. Коли дивишся на прикарпатські писанки та килимові візерунки Поділля, спадає на думку, а чи не передалися генетично нашим сучасникам, носіям наступних культур, вміння, здібності, творчість і майстерність трипільського ужиткового мистецтва.

Самі за себе промовляють обшири, на яких знайдена антропо- та зооморфна пластика: Лука-Врубловецька на Дністрі, Сушківка на Уманщині, Усатове на Одещині, Гренівка на Кіровоградщині, Шипинці на Буковині, Троянів на Житомирщині, Гребені на Київщині, Кошилівці на Тернопіллі, Озаринці на Вінниччині. До цього переліку можна додати чимало інших географічних назв.

На особливу увагу заслуговують теракотові жіночі статуетки з підкреслено жіночими формами тіла, а також фігурки жінок із немовлям — так звані трипільські мадонни. Відомі також статуетки, що зображають жінку з чашею на колінах. Позаяк знайдена така антропоморфна пластика на жертовниках у помешканнях та родових святилищах, вважають, що мала вона сакральне, магічно-культове призначення. Поширення такого атрибуту потверджує наступний факт: розкопки трипільського поселення Лука-Врубловецька (Кам’янець-Подільського району Хмельницької області) видали на гора 250 культових теракотових статуеток — цілісінький пантеон.

Із глини будували і жертовник, біля якого відбувалися релігійні обряди із використанням теракотових статуеток. Цікавість викликають і теракотові моделі житла, які, на нашу думку, доволі точно копіюють справжнє трипільське помешкання.

Трипільський ринок

На перший погляд будь-яка економіка — це дві нерозривно пов’язані сфери: виробництво та споживання. Протягом багатьох тисячоліть саме так воно і було: що здобув, збираючи плоди або полюючи, те і спожив. Адже у сиву давнину праця була настільки непродуктивною, що денних зусиль ледве вистачало на те, щоб прогодувати самого себе і своє потомство. Пройшло чимало часу, коли первісні знаряддя — дерев’яна палиця і камінь — змінилися на досконаліші, що дало змогу значно підвищити продуктивність праці. Відтак працівник первісної общини міг створювати не тільки необхідний для виживання і продовження роду, але і так званий додатковий продукт, тобто з’явилась можливість стійкого розподілу праці усередині общини: одні могли зосередитись, скажімо, на виготовленні знарядь праці і полювання, інші — на самому полюванні, треті — на вичинці шкір убитих тварин, четверті — на виготовленні одягу, взуття тощо. Така спеціалізація підвищувала продуктивність сукупної праці членів общини.

І виник обмін здобутими та виробленими продуктами, знаряддями праці тощо. Спочатку лише усередині общини. Стикаючись одна з одною, общини не тільки ворогували, але і, як би ми наразі сказали, виявляли добру волю до мирного співіснування, тим паче, що підстав до об’єднання було більше, аніж для сварок. Знаками такої приязності найчастіше були взаємні подарунки. Позаяк сусіди мали неоднакові природні умови та різний досвід збиральництва і мисливства, тож, вочевидячки, і лишки якісно різних корисних речей.

Так, крок за кроком, виникав усвідомлений обмін різноманітними споживчими цінностями. Відбувалося це, імовірно, так. Продавці, поклавши свої продукти для обміну на землю, віддалялися, щоб покупці мали змогу підійти і оглянути запропоноване. Якщо покупці вирішували дещо придбати, то залишали свій крам та відходили. Далі повертались продавці і, як згоджувались, забирали пропоноване, поклавши натомість свої речі.

Таким чином, з’являлась можливість долучитися до плодів інших племен. Це був, як сказав видатний історик Ф. Бродель, справжній “прорив, можливість доступу до іншого світу… Діяльність людей, лишки, які вони обмінюють, мало-помалу проходить крізь цей вузький пролом спершу так само натужно, як проходив через вушко голки біблійний верблюд”. Згодом отвір розширився, число подорожан зросло, а суспільство врешті-решт стало “суспільством зі спільним ринком”. Випадкові, нерегулярні міжобщинні чи міжплемінні обміни поступово обертаються на стійкі, традиційні, необхідні. Приходить розуміння, що такі економічні взаємини дозволяють закріпити стихійно виниклий розподіл праці та підвищити її продуктивність. Дослідження трипільських поселень і могильників виявили дивовижні форми міжобщинної кооперації: одна община видобувала кремінь, інша — виробляла заготовки, з яких по обміну майстри решти общин виготовляли сокири та наконечники списів. Тож міжобщинний розподіл праці та обмін не є результатом відділення скотарства від землеробства, як то подає більшість наших підручників.

Проте обмін може бути регулярним, стабільним, лише як жодна сторона не залишається у програші. По якомусь часі трипільці зрозуміли, що він мусить бути справедливим, або, сучасними термінами, еквівалентним. І це було чи не найбільшим відкриттям первісної людності. Але як цього досягти, якщо обмінюються якісно різні предмети? Єдиним припустимим мірилом могло бути те, що притаманне усім продуктам праці (шкірам, ножам, стрілам, овочам, м’ясу диких тварин тощо), — вкладена у них праця та її тривалість.

Доки обмін відбувався у межах сусідніх общин і асортимент був доволі невеликим, порівнювати індивідуальні затрати праці, спираючись на власний досвід, було нескладно. Проте географія обміну розширювалася, перелік товарів зростав. Визначити на око працю, вкладену у той чи інший виріб, ставало дедалі важче. За кілька століть вдалося-таки дати раду: певний предмет визнавався еквівалентом багатьох товарів. Згодом ця роль усталилася за річчю, вагомою для реґіону: у скотарів то була голова худоби, у землеробів — міра зерна, у мисливців — шкіра звіра тощо. Ці предмети локально виконували функцію грошей.

Таке суспільно-економічне відкриття значно вплинуло на подальше господарське життя трипільців. Поява згаданих грошей проклала дорогу товарному виробництву — виготовленню краму не для власного споживання, а заради продажу, задля нагромадження багатства, так би мовити, про запас. Продавши свій виріб одному із учасників обміну, можна було придбати потрібну річ у другого, третього, сьомого чи десяти учасників зразу. Такі економічні взаємини стимулювали розподіл праці, усталювали його, підвищуючи продуктивність. Інакше кажучи, з’явилося виробництво на ринок, для задоволення сторонніх потреб.

Розвиток ринкового механізму трипільців слід розглядати як невід’ємну складову сходження їхньої цивілізації. Так само, як природній добір створив тваринні та рослинні організми, дивовижні за пристосовуваністю до довкілля, суспільний добір викристалізовував дедалі досконаліші форми господарювання. Ринок нарівні з календарем, письмом та іншими досягненнями є великим дітищем трипільської спільноти.

Створення прикрас

Попри тяжкі умови життя, трипільці поціновували і його естетичний бік: полюбляли прикрашати себе разками намиста, підвісками, браслетами тощо. Можна тільки здогадуватись, що одяг перших трипільців виготовлявся з добре оброблених еластичних шкір і радше був схожим до національного вбрання сучасних північних народів — евенків, чукчів, ненців та інших. Чоловіки, як правило, обмежувалися амулетом чи стяжкою зубів хижака. Жінки ж пішли значно далі: одяг та головні убори прикрашали вони аплікаціями, нашивкою контрастних елементів. За таким візерунком неважко було ідентифікувати володарку вбрання з тим чи іншим племенем, ба родом.

Прикраси використовувались імпортні і, так би мовити, місцевого виробництва. Мідні прикраси імпортували з Балкан, Прикарпаття та Кавказу — територій з розвинутим мідноливарним та міднообробним ремеслом. На трипільських поселеннях та похованнях знайдено фрагменти понад 20 видів намиста: бурштинового, сердолікового, гешірного, яшмового, з кісток, черепашкових стулок, перлистих пронизок, блискучої емалі іклів вепра. Середній період трипільської культури засвідчив використання срібних і навіть золотих підвісок та спіралей.

І трипільський поліхромний розпис, і прикраси можна тлумачити як самоствердження носіїв і творців трипільської культури. Гадаємо, будемо близькими до істини, коли скажемо, що у трипільців не було жодної речі, жодного об’єкта, якого би вони не спробували орнаментувати. Навіть стіни помешкань ззовні та зсередини розписувались складним і самобутнім візерунком, побутовими та господарськими сценами. Мистецтво трипільців залишило у людській цивілізації ваговитий слід.

Облаштування поселень

Славетні трипільські глинобитні майданчики довгий час викликали суперечки щодо їхнього призначення — житлового чи поховального. А розташування дало чималий матеріал для реконструкції общинного ладу трипільської культури.

Уперше трипільське поселення було досліджене Вікентієм Хвойкою 1893 року неподалік села Трипілля під Києвом. Понад садибою №81 по вулиці Фрунзе, що належала відомому українському художнику С. І. Світославському, було розкопано 12 напівземлянок — споруд, заглиблених у землю. Згодом Хвойка розкопав майданчики з випаленої глини (точки), а під ними — поховання. Спершу дослідник вважав знахідку місцем колективних поховань і, виступаючи на ХІ Археологічному з’їзді 1899 року, доповідав про відкриті ним глинобитні майданчики з опаленими людськими скелетами. Подальші розкопки показали, що знахідки виявились залишками житла.

Якими ж були трипільські поселення та житла? Детальне вивчення залишків поселень дало змогу визначити приблизну еволюцію трипільського житла:

• землянка як первинне житло;

• напівземлянка, напівназемна споруда (заглиблення сягало 40-60 см);

• наземне одноповерхове однокамерне помешкання;

• багатомодульне житло для патріархальної сім’ї (так звані довгі будинки);

• двоповерхові житлові споруди (віднайдені та реконструйовані при дослідженні поселень-гігантів).

Іще у неоліті тимчасові стійбища трипільці змінюють на великі і довогочасні поселення, вік яких вимірюється зміною багатьох поколінь. Житла розташовувались переважно на берегах річок, поблизу джерел, на мисах надзаплавних терас, важкодоступних горбах тощо. Історик Б. С. Жураковський вважає, що трипільські поселення на малодоступних місцинах, попри їх розташування у вододолі Південного Бугу та Дністра, частенько потерпали від нестачі питної води, а тому будували штучні водойми, ставки, загати, греблі тощо. Залишки таких гідротехнічних споруд заввишки 1,5-2 м знайдено біля поселень Біликівці, Будьки, Жмеринка-2 Жмеринського району Вінницької області. Гідротехніки реконструювали таку будову біля поселення Жмеринка-1. На зведення греблі пішло 730-750 м3 ґрунту та близько 5-10 днів (дані та реконструкція, звичайно, є приблизними).

1 — Верем’я. Кришка керамічної посудини .

В овалах добре видно два зображення терцендера — тричленного знака-печатки майстра, що виготовив і розписав посудину. 2 — П’янишкове. Біноклевидний керамічний посуд, можливо, прототип так званих близнят.

Для поселень вибирались безпечні місця, природно захищені схилами, урвищами, річками, заплавними високими терасами. Частина мала оборонні вали і рови, укріплені камінням та дерев’яними гостряками, заритими у землю. З’ява оборонних споруд була явищем звичним у Європі середини ІV тис. до н. е. Загроза нападу з боку мобільних і активних войовничих кочових скотарських племен, зокрема ямників, розширення пасовиськ і, відповідно, зростання збройних сутичок вимагали оборонних укріплень, за якими знайшли б прихисток люди, майно та худоба. Найдавнішою на трипільських теренах фортифікаційною спорудою, за Т. А. Поповою, є поселення другого періоду Поливанів Яр площею понад 7 га, розташоване на природно укріпленому мисі зі штучним оборонним ровом.

Зазвичай поселення нараховувало 30-40 помешкань наземного типу, кожне з яких мало площу 30-150 м2 та складалося з 2-5 кімнат (секцій, клітей) та довгого вузького коридору. У такому поселенні могло проживати не менше 300 чоловік. Ранньотрипільські сельбища нараховували 10-15 помешкань, поселення середнього етапу — кілька сотень глинобитних хатин, розміри жител зросли також. Спорудження поселення задумувалось заздалегідь. Зводилось воно концентричними колами, площа усередині залишалась незабудованою (дехто з археологів вважає її загоном для худоби). Що далі від центру, то щільніше підступають житла одне до одного, що, вочевидячки, пояснюється оборонною метою. Коли чужинці нападатимуть на поселення, нелегко буде дістатися городища першого-другого кварталів. Таке розташування жител свідчить про зачатки архітектури у трипільських племен. Як же інакше пояснити зведення двоповерхових помешкань?

Вік трипільського житла, як правило, вимірювався 2-3 поколіннями, далі помешкання спалювалось. Частина археологів вважає, що робилось то навмисне, адже за цей час ґрунти виснажувались і необхідно було шукати інших просторів для життя. Пояснити таке явище можна і простіше: за 50-70 років експлуатації житла ставали доволі благенькими. Нерідко порушувались правила поводження з вогнем: недосконалі печі та димохідні лежанки, пустощі дітей, яких у кожній сім’ї була сила-силенна (висока дитяча смертність спонукала сім’ї трипільців до багатодітності).

Кераміка трипільського поселення Тальянки.

На третьому етапі трипільської культури виникають поселення-гіганти. Найбільші з них: Тальянки — 456 га, Доброводи — 250 га, Майданецьке — 270 га, Чичеркозівка та Веселий Кут — по 150 га. Для порівняння Н. М. Шмаглій та М. Ю. Відейко наводять площу найбільших міст Стародавнього Зарубіжжя: Алтин-Депе (Центральна Азія) — 46 га, Шахрі-Соте (Іран) — 90 га, Хазор (долина Йордану) — 50 га. Жодне з міст Центральної Європи не перевищувало 100 га. Вражають і цифри на позначення імовірного числа мешканців трипільських протоміст: Тальянки — 14175 чоловік, Доброводи — 7717 чоловік, Майданецьке — 8274 чоловіки, Сушківка — 3087 чоловік, Небелівка — 6790 чоловік. Поселення-гіганти розташовані переважно у Черкаській та Вінницькій областях. Лише у середньому Межиріччі Південного Бугу і Дніпра досліджено більше 30 пам’яток площею понад 50 га кожна. Поселення Володимирівка на Південному Бузі, наприклад, нараховувало понад 200 будівель, а кількість мешканців сягала 2 тисяч. Діаметр городищ-гігантів становив 1-3,5 км, споруди були одно- та двоповерхові, житлові та громадські (зброярські майстерні, культові приміщення тощо) — усього 1600-2700 будівель різних типів.

У поселеннях-гігантах, за Е. В. Сайко, відбилися інтеграційні процеси трипільської спільноти. На нашу думку, ученому вдалося також визначити умови створення таких городищ:

• єдність ідеології, традицій, культури і т. д.;

• удосконалення технологічних схем;

• промислова праця нерозділеного виробництва;

• нагромадження прибутку;

• виробництво та розподіл продуктів праці;

• диференціація та спеціалізація праці, поєднані із вдалими спробами зменшити демографічний тиск.

Проте чимало запитань потребують відповідей і тлумачень. Чи одночасною була забудова поселень-гігантів по всіх концентричних колах, чи це наслідок поступового розширення? Яка роль відводилася поселенням-гігантам? Чому розташовані вони саме у межиріччі Бугу та Дністра? Сьогодні, коли на місці трипільських поселень-гігантів посилено займаються землеробством та будуються, ризикуємо залишитись без відповідей, знищивши найвизначніші пам’ятки історії України та усього людства.

Споруджували житла усієї сім’єю, толокою, враховувалась кількість мешканців та їхній вік. Велика патріархальна сім’я розташовувалась у довгих будівлях із вузьким коридором та дво-трикімнатними модулями для малих сімей. Помешкання, як і ремісничі та релігійні споруди, мали прямокутну форму і прив’язувались до кола чи овалу загальної забудови поселення.

На початку середнього періоду поховання померлих виносяться із жител до приселищних кладовищ. Саме тим часом датується технологічне ноу-хау: долівку викладали випаленими глиняними вальками, а зверху вирівнювали глиняним розчином. Такий винахід вирішував низку проблем: цегла водостійка, була добрим ізолятором і зберігала тепло взимку та прохолоду влітку, підтримувала санітарний комфорт, до того ж мала естетичний вигляд. Оригінально були влаштовані стіни житла. Вертикальні стояки з дерев’яних кругляків заглиблювались у землю і слугували за основний каркас. Міжряддя виплітались з лози, тонких гілок та обмазувались глиною. Як глина трохи підсихала, у житлах розводили вогонь і дерев’яне плетиво вигорало, залишаючи невеликі заглиблення. Обпалені стіни ставали чудовим температурним ізолятором. Ззовні та зсередини вони, зазвичай, розписувалися кольоровим візерунком, сценами із життя общини тощо.

Великої майстерності і тяжкої праці вимагало перекриття даху. На нашу думку, на Поділлі воно збереглося сливе не у первісному вигляді, і не тільки як данина будівельній традиції, але і надійному раціональному методу, що не вимагає значних затрат. Простір між паралельно поставленими на стіну балками заповнювали так званими дилями та обмазували глиною згори і знизу, паралельно вирівнюючи дощечкою або руками. До глини додавали подрібнену солому і ретельно вимішували, що кількакрат збільшувало в’язкість розчину. Двосхилий дах крили переважно очеретом (як висохне, він доволі легкий і теплий, до того ж у долинах річок його вистачає), соломою чи дерновими стрічками. Спорудження даху вимагало точної підгонки усіх елементів: крокв, легар тощо. Очевидячки, покрівля збиралася на землі поруч з новобудом, а потім підіймалась та закріплювалась. Потрібна була неабияка майстерність, аби без металевих гвіздків та скоб з’єднати стелю і дах, щоб вони вистояли 50-70 років. Закріплювали конструкцію дерев’яними чопами, можливо, використовуючи свердлильний пристрій. Скидається на те, що трипільці розумілися на твердих і м’яких породах дерева.

Вхід до помешкання, як правило, знаходився у торцевій стіні, зверненій до центру поселення. Довгий час шкіряна завіса виконувала роль дверей, лише згодом вони стали дерев’яними. Коло входу під стіною знаходився жертовник, а навпроти — кругле вікно. Замість скла використовувалась діафрагма тварин. Оброблена попелом, вона ставала майже прозорою, то ж у хаті ніяк не було темно і похмуро. Кожна хатина обігрівалася глиняною піччю з півкруглим склепінням та мала димар, лежанки для сну, під стіною — лави з випалених вальків, кухонний блок, де зберігався посуд. Таке житло, мабуть, було максимально комфортним та функціональним, як на ті часи. Тим паче, що будівельного матеріалу (деревини, глини, очерету, каміння) навкруги не бракувало.

Подібні триповерхові житла були у поселеннях-гігантах Майданецьке, Доброводи, Небелівка. За К. В. Зіньковським.

У двоповерхових житлах перший поверх значно заглиблювався у землю. Можливо, у такому підпіллі зберігали їжу, знаряддя праці, посуд тощо. Піч у цих спорудах розташовувалась на першому поверсі, димар упродовж обох поверхів виводився назовні. Таким робом житло було убезпечене від диму та вогню. Розміщувати ж піч на другому поверсі було недоцільно: легкозаймисте перекриття швидко обернуло би усю будівлю на згарище. Тож залишається тільки гадати про функціональне призначення другого поверху трипільського житла. І. Т. Черняков припускає існування у межах поселень-гігантів навіть триповерхових будівель. Коли нас обіймають сумніви щодо двоповерховості трипільського житла, маємо звернутися до глиняних моделей, знайдених у багатьох помешканнях. Годі собі уявити, що така поширена та страшенно популярна модель виліплювалася не з натури. А й справді, нікому з трипільців не спало на думку виліпити, наприклад, зооморфну фігурку з двома головами. Можливо, трипільці культивували реалістичність у мистецтві, культурі, будівельній справі тощо.

Зведена будова освячувалась, а мініатюрні глиняні житла використовувались під час замовлянь жител чи інших будівель. Подільська традиція, споруджуючи житло, ставити на причілок муру дзбанок з букетом польових квітів, з’явилася, мабуть, іще за трипільських часів. Душі польових квітів мали оберігати домівку від злих духів, нещасть і хвороб. У свята трипільці прикрашали помешкання квітами, листям барвінку, вербою тощо.

Дещо іншою була технологія спорудження ремісничої майстерні, де виготовляли глиняне начиння. Головною складовою такого приміщення була піч (часом і двоповерхова), викладена із якісних випалених глиняних блоків. У неї клали сирі глиняні вироби, потім запалювали вогонь, використвовуючи для цього двосторонні міхи, пошиті із тваринних шкір. Такі печі тримали високі температури.

Трипільський календар

Чи був відомий трипільцям календар? Таке запитання є водночас і риторичним, і очевидним. Щонайменше шість тисячоліть тому трипільці навчилися сіяти і збирати врожай, відчули себе частиною довкілля. Вдивлялися вони у зоряне небо з надією та острахом, молитвою та нездоланним бажанням пізнати непізнане. Із сивої давнини прийшла до нас поетична легенда про те, що, коли на світ народжується дитина, боги запалюють нову зірку на небі. Трипільці збагнули, що їхнє життя залежить від цього безмежного синього простору: буде сприятлива погода — зберуть і гарний урожай. Саме за допомогою зір та неба визначали вони час сівби, обробітку посівів, збору урожаю. Подумки з’єднуючи невидимою лінією, здавалось би, хаотично розкидані зірки, трипільські звіздарі бачили обриси, які нагадували їм тварин, птахів, предмети хатнього вжитку тощо.

Чимало істориків вважає, що так званий місячний календар зародився у стародавніх пастуших, скотарських племен, які вели кочовий спосіб життя, як це було у трипільців. На дерев’яній палиці чи на кістці робилися зарубки, які згодом стали своєрідним календарем.

Господарська потреба вимірювати час виникла у сиву давнину. Першою природною одиницею вимірювання, тісно пов’язаною з чергуванням праці та відпочинку людини, була доба. Спочатку рахунок днів та ночей обмежувався п’ятьма першими числами — по кількості пальців на одній руці. Так зародився п’ятиденний тиждень, знаний у багатьох народів як малий. Згодом виник і так званий великий тиждень.

Трипільці не могли не помітити, що різноманітні явища природи вершаться впродовж певного часу і повторюються у певному порядку. Можливо, спостерігаючи за небом, вони звернули увагу, що видиме розташування сузір’їв над горизонтом безперервно змінюється і повертається до початкового розташування лише за рік, що місячні ночі змінюються безмісячними 12-13 разів на рік. Трипільці мусили знати строки перельоту птахів, нересту риб, міграції та сплячки тварин, набухання бруньок, весняної готовності землі до обробітку, вагітності та отелу товару, тривалість лактаційного періоду корів тощо. Без таких знань вкрай важко було плідно господарювати.

Вчені припускаються думки, що трипільці виховували дітей, розповідаючи їм про світобудову, сили природи, місце людини у світі, предків та богів, закладаючи у свідомості малечі слухняність перед старшими, основи моралі та людяності, почуття причетності до роду та общини. Орест Субтельний пішов ще далі. Він вважав, що у трипільців існувала писемність, що трипільці за своєю суттю були українцями і що мові українській ніяк не менше 5 тисяч років.

Трипільське письмо

Писемність — пам’ять людства. Тільки завдяки письму можливе нагромадження, узагальнення досвіду та надійна передача його з покоління у покоління. Письмо є запорукою розвитку цивілізації.

Ми переконані, що трипільці не тільки вірили у магічну силу наскальних зображень, але відображали у них свої переконання, думки та досвід. Поступово ці малюнки перетворилися на піктографічну писемність (одне зображення — піктограма — передавало ціле повідомлення). Згодом з’явилось ідеографічне письмо (одна картинка чи фігура позначали ціле слово чи поняття). Саме такою є писемність Стародавнього Єгипту, Шумеру, Мохенджо-Даро, острова Кріт, острова Пасхи, племен майя тощо. Чимало вчених сходиться на думці, що трипільці доволі вдало спробували винайти писемність і отримали надійну, просту та зрозумілу систему ідеографічного письма, яке вже у ІV тис. до н. е. досягло якісно іншого рівня, ставши логографічним.

Трипільське письмо, як і решта письмен, виникло не одномоментно. Вважаємо, що з’явилося воно у VІІІ-VІІ тис. до н. е. та остаточно оформилося у ІV тис. до н. е. — у ранньому періоді культури. Спершу піктографічне, трипільське письмо було універсальним для свого часу, оскільки не вимагало знання грамоти та було зрозумілим усім членам суспільства, знайомим з його традиціями та символікою. Попри те, що піктограми передавали лише найпростіші повідомлення, вони добре виконували свою інформативну функцію. Піктографічні зображення потроху розділялися на окремі знаки, дедалі більше стилізовані, за кожним з яких закріплювалося значення певного слова. Отак піктографія трансформувалася у досконаліше, проте складніше для сприйняття логографічне письмо.

Вважаємо, що за основу трипільського письма взято розпис глиняного посуду, а саме повторення, співвідношення візерункових елементів тощо. Для логографічних повідомлень використовувались і найвживаніші кольори, які, на нашу думку, несли часову символіку: чорний колір — минуле, червоний — сьогодення, білий — майбуття.

Розвиток суспільних відносин і торгівлі, зміна занять призвели до того, що рисунки щораз більше віддалялись від конкретних предметів. Тож виникнення орнаментальних символів співпало з неолітичною революцією. Людина перестала залежати від природи і почала виробляти необхідні продукти. Нові економічні умови принесли і нові проблеми, зокрема облік запасів та лишків. Скільки необхідно для посіву, скільки можна використати в їжу, скільки залишиться для обміну — такими, на нашу думку, були перші записи трипільським письмом.

Розуміємо, що твердження про існування трипільського письма викличе скептичні погляди. Але ж огамічне ірландське та рунічне скандинавське письмо теж тривалий час вважали особливим типом орнаменту. Гадаємо, що дослідження трипільського письма матимуть таку ж долю. Усі, хто бачив чи досліджував візерунковий поліхромний трипільський розпис, відзначали його феноменальність, високий художній смак, декоративність, проте і досі ніхто не наважувався сприйняти цю орнаментику як письмо.

Дедалі більше дослідників спостерігає універсалії процесів виникнення та розвитку письма народів світу попри їхню взаємну віддаленість у просторі та часі. Ось як, наприклад, зображалась логограма “сонце”.

Як бачимо, трипільське письмо на фоні інших логографічних систем не є винятком. Логографічні системи писемності Шумеру, Фінікії, Стародавнього Єгипту, острова Пасхи, острова Кріт, племен майя, ескімосів Півночі мають не лише схожі риси, але й цілком ідентичні символи, значна кількість яких вже дешифрована.

Порівнюючи трипільські візерунки з елементами письма щойнозгаданих цивілізацій, ми дійшли висновку про існування зв’язку між ними. Тож пропонуємо читачам власне тлумачення трипільського логографічного письма. Фактично, таких складників набагато більше, ніж запропоновано. Якщо взяти до уваги, що символи мали кольоровий, рельєфний та дзеркальний варіанти, то їхня кількість значно зростає і може сягнути щонайменше тисячі.

Умовно, за смисловим навантаженням усі логографічні символи можна об’єднати у такі групи:

• календарні строки та види господарської та побутової діяльності;

• ритуальні, обрядові і традиційні події;

• родинні зв’язки;

• власність та посвята;

• облік результатів праці та виробленої продукції;

• табу;

• магічні заклинання тощо.

Самобутньою рисою трипільського письма є його просторовий характер. Візерунок повторювався по горизонталі, тож навіть якщо посудина розбивалась, уламки зберігали інформацію. З огляду на те, що розписну кераміку знали усі трипільські племена, те ж саме можна стверджувати і про письмо. Проте згодом у Середньому Подніпров’ї секрети письма під впливом північно-східних сусідів були втрачені, а втім, як і на решті трипільських територій. Марґинальні трипільські племена втрачали власні етнографічні ознаки, натомість набуваючи елементів сусідніх культур. По втраті смислового навантаження, елементи письма стали використовуватись лише як візерунок. На жаль, трипільське письмо зупинилось на логографічному етапі розвитку.

Письмо трипільців поки що не дешифроване. Першу спробу тлумачення зробив В. В. Євсюков 1988 року. Він застосував принцип семантичної інтерпретації для реконструкції основних міфологічних сюжетів, як це було зроблено при вивченні письма культури Яньшао. Ще одну спробу дешифрування трипільського письма зробили автори цієї книги. Як підкреслює І. В. Мельничук, трипільські племена залишили нам закодовані в орнаментиці та пластиці, досі не розшифровані міфологічні уявлення.

Трипільське письмо, гадаємо, посяде чільне місце у світових системах письма. Трипілля має розглядатися не тільки як археологічна культура, але й як велика стародавня цивілізація з усіма атрибутами господарської і духовної діяльності. (Див. додатки).

Початки антропологічних досліджень людності трипільської культури пов’язані з іменем її першовідкривача – Вікентія Хвойки.

В 1901 р. під час розкопок біля с. Верем’є в Середній Наддніпрянщині він виявив обгорілий чоловічий череп, пізніше досліджений московським антропологом Георгієм Дебецем. Майже одночасно у печері Вертеба поблизу с. Більче Золоте у Верхній Наддністрянщині були знайдені кісткові рештки 17 осіб, які загинули під час обвалу склепіння. Певний час вони зберігалися у фондах Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, де були досліджені польським вченим Казимиром Стояновським. У 1948 р. він опублікував результати краніологічних досліджень цієї серії в одному із археологічних видань м. Кракова. У наступні десятиліття на місцях трипільських поселень були виявлені черепи з поодиноких поховань, обстежені Іллею Гохманом, Георгієм Дебецем і Михайлом Герасимовим. Значний матеріал із поховань трипільської культури отриманий московською дослідницею Мариною Великановою та українськими фахівцями Костянтином Зіньковським і Інною Потєхіною під час розкопок колективних некрополів поблизу с. Вихватинців Середній Наддністрянщині6 та сіл Усатого і Маяків поблизу Одеси.

Антропологічний склад людності раннього етапу трипільської культури залишається невідомим внаслідок відсутності вихідних даних – кісткових решток. Що ж до середнього періоду, то він представлений передусім краніологічною серією із Більче Золотого, чоловічі черепи якої (12 од.) характеризуються видовженою формою мозкової коробки, помірним розвитком м’язового рельєфу, середнім нахилом лоба, вузьким і низьким ортогнатним обличчям, добре профільованим в горизонтальній площині, низькими орбітами, виразним випинанням носа. Наведене поєднання ознак властиве давньосередземноморському типу, різні варіанти якого були здавна поширені у Великому Середземномор’ї. Зауважимо, що вони вперше з’явилися на теренах Північного Причорномор’я принаймні в добу мезоліту: саме цим часом датується могильник поблизу с. Волоське в Надпоріжжі, де були виявлені черепи з південноєвропеоїдними рисами.

Черепи із поодиноких поховань на трипільських поселеннях Лука-Устинська, Солончени, Верем’є, Незвисько, Траяни, які також датуються середнім етапом розвитку Трипілля, мають різну морфологічну будову.

Наступним – пізнім етапом розвитку трипільської культури датуються матеріали із безкурганного могильника біля с. Вихватинці, розташованого на високому березі Дністра в Рибницькому районі Молдови. Під час розкопок цієї пам’ятки, проведених у п’ятдесятих роках минулого століття під керівництвом відомої дослідниці Трипілля Тетяни Пассек, були отримані кісткові рештки, які походять із 60 чоловічих, жіночих і дитячих поховань. Більшість із них (63 %) належало дітям до 14 років. Серед поховань дорослих переважали чоловічі (60 %). Середня тривалість життя в цій групі пізньотрипільської людності, за даними Марини Великанової, складала 20,2 роки.

Аналіз краніологічних матеріалів із Вихватинського могильника показав, що як чоловічі (5 од.), так і жіночі (6 од.) черепи характеризуються видовженою формою мозкової коробки, середнім нахилом лоба і помірним розвитком м’язового рельєфу, середньою висотою обличчя, ортогнатністю, низьким орбітами і виразним випинанням носа. Разом із тим, між ними простежуються і певні відмінності: чоловічі черепи мають вузьке, а жіночі – доволі широке обличчя, перші – доліхокранні, а другі – мезокранні і мають більшу висоту (рис. 1). Є істотні відмінності і в розмірах довгих трубчатих кісток і загальних показниках фізичного розвитку: чоловіки відзначались грацильною, а жінки – масивною будовою. Ці відмінності настільки значні, що, на думку Марини Великанової, свідчать про приналежність чоловічої і жіночої вибірок із Вихватинців до різних антропологічних варіантів: перша близька до “класичних” грацильних західних середземноморців, друга тяжіє до носіїв масивних протоєвропеоїдних типів. Згаданий феномен має лише одне пояснення, а саме: він спричинений інтенсивними шлюбними контактами носіїв трипільських культурних традицій зі своїми сусідами-степовиками, в антропологічному складі яких беззастережно домінував масивний протоєвропейський компонент.

Вплив цього компонента ще яскравіше простежується в племенах пізньотрипільської усатівської культури. Аналіз краніологічних матеріалів із чоловічих поховань в курганному могильнику поблизу с. Маяки Біляївського району Одеської області показав, що в їхньому антропологічному складі наявні два компоненти, а саме: грацильний середземноморський, який характеризується доліхокранією, тонкими стінками мозкового черепа, що має невеликі розміри, вузьким і невисоким обличчям, та масивний протоєвропеоїдний, якому властива доліхомезокранія, тонкі стінки склепіння, відносно вузький лоб й непропорційно широке обличчя. Крім того, тут наявний ще один краніологічний варіант з контрастнопротилежним поєднанням ознак, який, за висновками Інни Потєхіної, утворився в результаті взаємодії двох попередніх компонентів, “успадкувавши від одного із них розміри і пропорції черепної коробки і обличчя, а від другого – типи обміну речовин, котрі визначають масивність чи грацильність кісток скелета”.

Ці два компоненти – грацильний середземноморський і масивний протоєвропейський, за даними Костянтина Зіньковського, характеризують і знахідки ґрунтового могильника Усатово. Збірна вибірка черепів із поховань усатівської культури є проміжною між вихватинською серією і серіями черепів із поховань творців сусідніх енеолітичних культур, що свідчить про збільшення в антропологічному складі пізньотрипільських племен Північно-Західного Причорномор’я долі масивного протоєвропеоїдного компонента.

Згаданий компонент зафіксований і серед небіжчиків ґрунтового некрополя початку пізнього періоду трипільської культури поблизу села Чапаївка на південній околиці м. Києва, де було досліджено кісткові рештки 15 чоловіків і 6 жінок. Більшість із них померли у віці від 30 до 50 років, середня тривалість життя дорослого населення – 36,8 років. Візуальне обстеження краніологічних матеріалів незадовільної збереженості, проведене київською дослідницею Світланою Круц, показало, що чоловічі черепи належали до двох морфологічних варіантів, а саме: масивного доліхомезокранного, який характеризується товстими стінками черепа і розвинутим м’язовим рельєфом надбрів’я і потилиці, і грацильнішого доліхокранного, з середнім розвитком м’язового рельєфу . Наявність першого з цих антропологічних компонентів і особливості поховального обряду Чапаївського некрополя вказують на пряме проникнення в середовище пізньотрипільських племен окремих груп людності дніпродонецької історико-культурної спільності, що склалась в добу неоліту.

Загалом аналіз краніологічних даних свідчить про те, що фізичний тип людності Трипілля склався на основі західного варіанта давньосередземноморського антропологічного типу, який в добу неоліту-енеоліту домінував серед їхніх південно-західних сусідів, а саме: людності культур Хамаджія (могильник Черновода-Колумбія в Добруджі), Боян (могильник Черніка в Олтенії), Гумельниця (могильники Дріду та Русе в Подунав’ї) та ін., поширених в басейні Дунаю. Вже в середній період розвитку трипільської культури він включав у себе й певний протоєвропеоїдний компонент (поховання в Солонченах і, можливо, в Незвисько), “питома вага” якого повільно, але невпинно зростала по лінії середнє Трипілля – Вихватинці – Усатів-Маяки – Чапаївка. Поява даного компонента була зумовлена передусім впливом східних і південних сусідів трипільських племен, що склались на протоєвропеоїдній основі, зокрема: нащадків носіїв києво-черкаської культури дніпро-донецької спільноти, ареал якої охоплював Середню Наддніпрянщину; творців середньостогівської й ямної культур лісостепової та степової зон України.

З антропологією Трипілля пов’язано ще одне питання, яке викликає жвавий інтерес серед науковців, причетних до вивчення цього яскравого історико-культурного явища. Йдеться про роль т. зв. “вірменоїдного” компонента (округла форма голови, сплощена формою потилиці, різке випинання носа, спинка котрого має опуклу форму), який, на думку Тетяни Пассек, домінував в антропологічному складі трипільських племен. Підставою для цього висновку став стилістичний аналіз антропоморфних статуеток, виявлених на поселеннях трипільської культури.

Справді, серед них є чимало зображень “носатих” круглоголових людей (рис. 2). Однак їх реалістичність викликає серйозні сумніви: відомо, що прадавні скульптори в своїй творчості часто керувались мистецькими канонами, які формувались під впливом ідеологічних уявлень. Крім того, форма носа на трипільських статуетках могла визначатись суто технологічними прийомами, які використовуються й сучасними митцями при зображенні носа на глиняних статуетках. Хиткість своєї аргументації, очевидно, розуміла й Тетяна Пассек, а тому згодом зробила спробу залучити до неї й антропологічний матеріал.

Під час розкопок поселення середнього етапу розвитку Трипілля поблизу с. Незвисько в Прикарпатті було знайдено череп, що мав дуже цікаву і незвичну будову, а саме: округлу форму голови і плескату потилицю – риси, які сформувались під впливом штучної деформації мозкової коробки; широке, дещо сплощене обличчя, з площини якого виразно випинається ніс, спинка котрого має опуклу форму. За висновками Михайла Герасимова, він належав воїнові 60-65 років, який за 10-12 років до смерті зазнав тяжких травм. Під час бою він був поранений тричі: два удари, сліди яких залишились на лобній кістці, припали на голову, а третій – на зуби верхньої щелепи. “В момент поранення, – писав московський дослідник, – рот… був широко розкритий, тільки цим і можна пояснити те, що були вибиті усі зуби верхньої щелепи… Характер поранення (удар по зубах) опосередковано вказує на те, що знаряддя, яким було завдано удару, мало вузьке тонке лезо, це могла бути кам’яна сокира з вузьким лезом, типова для кам’яних культур пізнього неоліту і ранньої бронзи”.

Втрата зубів спричинила повну облітерацію альвеолярного відростка верхньої щелепи, що спотворила обличчя людини. Прагнучи відтворити його риси до і після травми, Михайло Герасимов створив не один, а два графічних портрета чоловіка із Незвисько, представлених на рис.

Знахідка черепа із Незвисько й була використана Тетяною Пассек для обґрунтування тези про “вірменоїдність” трипільців. Однак за висновками Георгія Дебеца, властиве йому поєднання ознак є “скоріше, індивідуальною особливістю” і не є типовим для вірменоїдів. До того ж, за його словами, “характерна для вірменоїдного типу форма мозкової коробки сформувалась, вірогідно, значно пізніше, ніж існувала трипільська культура. У давнього населення Передньої Азії принаймні до кінця І тис. до н. е. явно переважали доліхокранні типи”.

Отже, знахідка в Незвисько, так само як й інші антропологічні матеріали, не дає підстав для висновків про “вірменоїдність” творців трипільської культури, що й досі мають своїх прибічників серед фахівців-археологів.

І, нарешті, останнє: чи мають, за даними антропології, трипільські племена якесь відношення до етногенезу українців?

Відома московська дослідниця, академік РАН Тетяна Алексєєва вважає, що відносно вузьколиці трипільці як носії південноєвропеоїдних рис не належать до фізичних пращурів слов’ян, найдавніші антропологічні витоки яких пов’язані з носіями широколицих масивних типів, поширених в Центрально-Східній Європі в добу енеоліту-бронзи21. Однак це твердження є надто безапеляційним. Чому?

• Перше. Палеоантропологічні дані свідчать про те, що фізичний тип сучасних слов’янських племен сформувався за участі багатьох морфологічних компонентів, що мають як північне, так і південне походження. В антропологічному складі деяких з них (наприклад, росіян) переважають північноєвропеоїдні, а інших (наприклад, болгар) – південно-європеоїдні риси. Що ж до українців – представників дніпровсько-карпатської групи антропологічних типів, – то за комплексом морфо-фізіологічних ознак вони займають проміжне положення між північними та південними європеоїдами, тяжіючи до останніх. Стверджено, що південноєвропеоїдний компонент широко представлений в більшості, а саме: в трьох із чотирьох антропологічних зон (центральній, західній та південній), які виокремлюються на етнічній території українського народу24. Виняток складає лише четверта зона – північна, де зберігаються релікти масивних антропологічних варіантів, що мають північне походження.

• Друге. Антропологічний склад трипільських племен, які впродовж кількох тисячоліть мешкали на теренах України, не був чимось сталим, включаючи різні за походженням компоненти. Як було показано вище, серед них були носії як вузьколицих, так і відносно широколицих антропологічних варіантів.

• Третє. Згідно з палеодемографічними підрахунками, чисельність населення трипільської культури на середньому етапові її розвитку сягала 400 тис. осіб. Це дуже багато. І жодних підстав говорити про повну зміну населення на Правобережній Україні після занепаду трипільської культури немає.

З наведеного можна зробити висновок, що велелюдні трипільські племена відіграли важливу роль у формуванні генофонду пращурів українського народу – автохтонного етносу Півдня Східної Європи, фізичні риси якого почали формуватися задовго до появи слов’янства на історичній арені.