Тема 7: Лібералізм як напрям політичних та правових вчень Європи

XIX століття.

Семінар 11 (2 год.)

1. Причини виникнення та поширення лібералізму. Головні ідеї лі­­­­­­бералізму.

2. Загальна характеристика правової поглядів І.Бентама. Суть ути­­­літаризму та критика природничо-правової теорії.

3. Джон Стюарт Міл та його політико-правова концепція.

4. Політико-правове вчення Б.Констана, суть свободи: античний та сучасний підхід. Індивідуальна та політична свобода.

5. А.Токвілль про демократію та свободи.

6. Л.Штейн про відмінність між державою та суспільством

Тема 8. Позитивізм як напрям політичних та правових вчень Європи XIX століття.

Семінар 12 (2 год.)

1. Характеристика позитивізму як напряму в європейській філософії XIX ст. Роль і місце науки в позитивістській філософській концепції.

2. Огюст Конт як основоположник позитивізму. Мета «розумної політики» за Контом. Характеристика середньовічного та сучасного суспільства. Закон трьох станів. Порядок і прогрес як головні проблеми соціальної філософії. Огюст Конт про міжнародні відносини та міжнародне право.

3. Зародження та розвиток правового (юридичного) позитивізму. Загальна характеристика. Джон Остін про право. Суть позитивістського підходу до поняття права . Чотири елементи права. Джон Остін про міжнародне право. Взаємозв’язок між правом та мораллю, та між правом і релігією. Остін про завдання правового позитивізму.

4. Континентальний напрям у юридичному позитивізмі. Карл Бергбом про природне і позитивне право. Право як результат правотворчої діяльності держави. Правовий позитивізм та загальна кодифікація як основа концепції правової держави. Державний апарат та його обмеження правом. Бергбом про правопорядок та фактори які покликані його забезпечувати.

5. Розвиток юридичного позитивізму в правовій концепції Рудольфа Ієрінга. Сутність права, його соціальна роль і завдання. Мета права та боротьба за право як ключові ідеї концепції Ієрінга. Об’єктивне та суб’єктивне право. Причини виникнення та розвитку права. Необхідність боротьби за право. Рудольф Ієрінг про право і справедливість.

Тема 7: Лібералізм як напрям політичних та правових вчень Європи

XIX століття.

1.Ґрунтуючись на ідеях давньогрецьких мислителів Лукреція і Демокріта, лібералізм як самостійна ідеологічна течія в основному сформувався на ґрунті політичної філософії кінця XVII — початку XVIII ст. У політичних працях Томаса Гоббса (1588-1679) держава називається головним творінням людей, а не бога (чим продовжує місію Н. Макіавеллі). В його працях "Філософські елементи вчення про громадянина" (1642) і "Левіафан" (1651) він викладає свою теорію держави, аналізує плюси і мінуси демократії, аристократії і монархії. Симпатії — на стороні монархії, оскільки відсутність влади як такої — ще гірша, ніж її надмірність. Що ж стосується обов'язків суверена, то він мусить керуватися тезою: "благо народу — вищий закон". У політичних ученнях Т. Гоббса і ПІ. Монтеск'є порушуються питання походження і характеру держави, її права на примусову реалізацію влади. Далі політична думка прямує до лібералізму, розвиток якого, як вважають, сприяв становленню сучасних європейських держав. Взагалі політологи виокремлюють політичні доктрини аристократичного та демократичного лібералізму. До теоретиків аристократичного лібералізму зараховують Дж. Локка, Дж. Віко, ПІ. Монтеск'є, Д. Дідро, П. Гольбаха, І. Канта, Б. Констана, А. Токвілля. Майже всі вони спиралися на концепції природного права та суспільного договору, не виходили за межі конституційного монархізму, парламентаризму, пошанування права й законності, права на приватну власність, її недоторканності, наполягали на політичних свободах і вільній конкуренції. Політичні доктрини демократичного лібералізму ґрунтуються насамперед на ідеях К. Гельвеція і Ж. Ж. Руссо. Клод Адріан Гельвецій (1715-1771), якого вважають ідеологом революційної французької буржуазії XVIII ст., виклав свої політичні погляди у творах "Про людину, її розумові здібності та її виховання" та "Про розум" (останній був засуджений Сорбонною і спалений). На його думку, "люди не народжуються, а стають тими, хто вони є", тобто формуються лише завдяки їхньому оточенню, а геній переважно має бути зобов'язаний випадкові. Для прикладу він розповідав про Шекспіра, якого було затримано як браконьєра й покарано. Саме тому він і не зміг стати торгівцем вовною (про що мріяв). У політичному розумінні К. Гельвецій вимагав рівності всіх перед законами, свободи слова, думки, совісті, а ідеалом державного устрою вважав федеративну республіку народів, які мають право опиратися тиранам. Видатне місце серед французьких енциклопедистів посідає Жан Жак Руссо (1712-1778), який став відомим передусім завдяки книзі "Про суспільний договір, чи Принципи політичного права" (1762). Основною ідеєю "суспільного договору" є ідея народу як суверена — носія верховної влади. Зокрема, він проголошував, що свобода людей є їхнім природним правом, а тому індивід не має права розпоряджатися собі подібними. Лише за згодою індивідів утворюється колективне ціле, яке постає як узагальнена "суспільна особа". Учасники угоди, за термінологією автора, є "народом", окремі особи — "громадянами", які підвладні державним законам. Оскільки народ є єдиним сувереном, не варто поділяти владу на виконавчу та законодавчу. Натомість Ж. Ж. Руссо пропонував для врахування та виконання владою волі народу проводити всенародні плебісцити — опитування. Концепція відомого енциклопедиста передбачала, що в разі порушення правлячою елітою суспільного договору з народом останній має право скинути її та побудувати владу на засадах громадянського республіканського устрою. Ідея "природних прав", що дістала подальший розвиток у концепції "суспільного договору", підштовхнула до розуміння державності як соціального інституту. Відповідно до неї першоелементом суспільства є автономно існуючий індивід, а сукупність індивідів становить "суспільство в природному стані". Задля уникнення можливих конфліктів люди, мовляв, і вирішили перейти від "природного" до "громадянського" стану, уклали договір і в такий спосіб створили державу, яка ввібрала в себе як індивіда, так і суспільство. Республіканських ідей додержував Иоганн Готліб Фіхте (1762-1814) — ректор Берлінського університету. Він вважав, що ядром законодавства має бути воля народу, а національне відродження пов'язував із соціальним оновленням за великої ролі просвіти й виховання народу. Теорію утилітаризму опрацював Іеремія Бентам (1748-1832), англієць, який консультував уряди багатьох країн і за свої заслуги отримав французьке громадянство рішенням Національних зборів Франції 1792 р. У цій теорії стверджується, що основним кредо є користь і щастя особи залежно від кількості грошей у її розпорядженні. Окрім того, цей цікавий мислитель сформулював модель радикальної політичної (представницької) демократії, був проти надання виборчих прав неповнолітнім і військовим, а також неписьменним, які легко можуть здобути ці права, навчившись читати. Важливим кроком уперед була конституалізація Огюстом Контом (1798-1857) нової науки — соціології. О. Конт не лише ввів у науковий обіг означений термін, а й розробив досить повну систему соціологічного знання, окреслив предмет, структуру, інструментарій і можливості нової науки. Соціологія О. Конта поділяється на соціальну статистику, яка розглядає стійкі ("природні") умови існування будь-якої суспільної побудови, а також соціальну динаміку, що вивчає природні закони суспільного розвитку. О. Конт вважав, що панувати в суспільстві має соціократія, якій належить спиратися на твердження: "Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета". Прогрес і порядок мають досягатися через реформи, на основі солідарності, консенсусу, єдності політичної асоціації як цілого (держави) та її частин. Джон Стюарт Мілль (1806-1873), котрий розпочав як послідовник І. Бентама, виступав за представницьку демократію на основі консенсусу, загального виборчого права (зберігаючи високий освітній ценз). Його лібералізм мав морально-культурний характер. Герберт Спенсер (1820-1903) створив систему еволюційної філософії, що спирається на три елементи: еволюційну теорію, органіцизм, учення про соціальні інститути. Розвиваючи думку О. Конта про суспільство як систему, започаткував теорію рівноваги суспільно-політичних систем і системний аналіз суспільства. Заперечував революції, критикував парламентаризм, що означало кризу лібералізму. Підсумовуючи, наведемо основні риси демократичного лібералізму, які можна вважати притаманними лібералізму взагалі: 1) соціальний оптимізм, впевненість в необхідності поступових і раціональних змін у суспільному житті; 2) індивідуалізм у поєднанні з високою політичною відповідальністю громадян; 3) широкі права й свободи особи; 4) принцип приватної власності як основа свободи; 5) критичне ставлення до держави, обмеження її функцій та влади державного апарату; 6) толерантність, плюралізм, релігійна віротерпимість.