8. Середземноморський і латиноамериканський напрямки

зовнішньої політики Іспанії певною мірою постраждали від беззастережної підтримки Аснаром політики США. У роки правління Х.М.Аснара та його Народної партії відносини Іспанії та Марокко характеризувалися як «нестабільні». Разом з тим, Середземноморський регіон і Латинська Америка єдині два регіони, крім Європи, які через історичні, культурні, мовні чинники можуть бути для Іспанії тими територіями, де вона може проводити активну зовнішньополітичну діяльність, яка відповідає національним інтересам і зміцнює її роль у світовому масштабі.

Соціалістичний уряд задекларував намір відновити відносно автономну середземноморську і ібероамериканську політику, європеїзувати її і ліквідувати певною мірою автоматичне підпорядкування інтересам США. При цьому Іспанія має намір відігравати роль моста між Європою, Середземномор'ям і Латинською Америкою.

Щодо Марокко соціалістичний прем'єр-міністр проголосив розвиток «привілейованих стосунків» з Марокко, регулювання потоку іммігрантів і забезпечення політики їхньої соціальної інтеграції, стосовно Магрибу перехід від політики конфронтації до глобальної і збалансованої політики (за незмінності статусу Суєти і Мелільї). Сапатеро закликав до активних пошуків розв'язання західносахарської проблеми.

Свій перший візит в якості прем'єра Сапатеро здійснив до Марокко, де заявив, що Марокко залишається «пріоритетним і стратегічним ринком» для Іспанії. Він також зазначив, що 34% африканського експорту Іспанії припадає на Марокко. Найбільш помітні успіхи відзначені у туристичній сфері. У 2004 році Марокко відвідали 300 тис. іспанських туристів, що на 40% більше у порівнянні з 2003 роком. Марокко зайняв також друге місце за обсягом іспанських зарубіжних інвестицій.

У січні 2005 року відбувся візит іспанського короля Хуана Карлоса І до Рабата (перший за останні 25 років). Цей візит активізував роботу іспано-марокканської культурно-просвітницької та економічної комісії (комісія Ібн Рашд), створені ще 1996 року,але яка не працювала через напругу між Рабатом і Мадридом у період урядування правих. У 2006 році в Іспанії запланували проведення «року Марокко», який було зреалізовано.

В липні 2005 року «Об'єднана соціалістична партія Каталонії» передала до парламенту проект закону про визнання як трагедії застосування під час війни Іспанії з Ріфською республіки хімічної зброї. Непроста ініціатива загалом у європейському контексті, оскільки французький парламент схвалив ініціативу правих партій, яка возвеличує добу французького колоніалізму в історичних долях африканських колоній. Натомість король Марокко Мухаммад VI наголосив на необхідності зміцнення привілейованого партнерства між Францією та Марокко «шляхом забуття колоніального минулого».

Монархи обох держав обговорили питання, не реалізація яких могла становити загрозу обом державам. Серед таких загроз - це неконтрольована нелегальна африканська міграція через Гібралтарську протоку (її ширина у найвужчому місці - 14 км); необхідність створення в ареалі арабського Магриба (Марокко, Лівія, Туніс, Алжир, Мавританія) та Іспанії системи колективної безпеки та оборони. Мова йде про інтеграцію цих країн у цій сфері, координацію дій збройних сил, яка дозволить розв'язати конфліктні питання. У перспективі така регіональна безпекова система налагодить співпрацю з НАТО.

Гострим є питання контролю над міграцією з Африки до Іспанії. Цей феномен має давню історію. Але сьогодні він набрав загрозливого характеру. За даними Організації економічної співпраці та розвитку, у 1999 році чисельність іммігрантів до Іспанії склала 610 тис. осіб, з яких 110 тис. марокканці. Частка морокканців у загальній іспанській імміграції становить 40%. У цих умовах Іспанія зацікавлена в домовленностях щодо депортації нелегальних іммігрантів через Марокко до інших африканських держав. У лютому 2004 року було ратифіковано іспано-марокканську угоду терміном на 12 років про те, що Марокко прийматиме депортованих з Іспанії нелегальних мігрантів (фактично мова йшла про реадмісію). У вересні 2005 року іспанський уряд розмістив на кордоні між іспанськми анвами Сеутою і Мелільєю і марокканською територією 480 солдатів, яким було дозволено використовувати гумові кулі, наручники, палиці проти нелегалів. У жовтні Мадрид і Рабат прийняли «робочий план» протистояння нелегальній міграції з Африки, який складається з трьох позицій: 1) створити механізми попередження проникненню мігрантів на територію Сеути і Мелільї; 2) співпраця у випадках смертей нелегальних мігрантів; 3) створення таборів для мігрантів біля міст Уджди і Танжера з наступною депортацією їх в африканські країни.

Щоправда, права опозиція (найбільше Народна партія) закликала до жорсткого діалогу з Рабатом, взаємодіяти у стосунках з Марокко з позицій сили та стримування. Екс-міністр оборони Федеріко Тріо вважав, що діяльність Аснара в період кризи довкола острова Лейла віддзеркалювала «захист честі Вітчизни». Він звинуватив Сапатеро у м'якотілості щодо Марокко.

Ще одна проблема в іспано-марокканських відносинах, яку отримав соціалістичний уряд Сапатеро від свого попередника, стосувалася Західної Сахари. Підходи соціалістів були дещо іншими. Так, 1) уряд Сапатеро не підтримує на відміну від уряду Аснара прагнення Фронту Полісаріо до відокремлення; 2) діалог з Марокко повинен будуватися на взаємоприйнятній основі; 3) розв'язання сахарської проблеми має відбутися в рамках ООН; 4) Іспанія загалом погодилася на марокканську ініціативу щодо Західної Сахари: запровадити спочатк перехідну форму самоуправління і у подальшому проведення референдуму щодо самовизначення сахарського народу.

Іспанська опозиція в особі Народної партії під час дебатів у парламенті про шляхи розв'язання сахарської проблеми запропонувала підтримати вимогу Фронту Полісаріо про відокремлення Західної Сахари від Марокко.

Іспанія підтримала також місію спеціального посланника ООН голландського дипломата Пітера Ван Валсума, який повинен підготувати доповідь про шляхи вирішення проблеми Західної Сахари. Існував також і інший план щодо цієї проблеми. Це «план Бейкера» (екс-держсекретаря США), який підтримали Алжир і Фронт Полісаріо.Його суть полягала у наданні Західній Сахарі автономії терміном на 5 років з наступним проведенням референдуму щодо самовизначення сахарців.

Іспанія підтримала пролонгацію місії МІНУРСО, створеної 1991 року, яка контролює припинення військових дій між Фронтом Полісаріо і Марокко.

Нові аспекти з'явилися у розв'язанні проблеми морського риболовства в зоні між Канарськими островами і західним узбережжям Марокко, співпраці в царині охорони довкілля, проведення спільних рятувальних операцій.

Інтереси Іспанії, Марокко та Канарських островів тісно переплелися. Передовсім недавно з'явилася інформація про наявність нафтових покладів у зоні між Канарами і Марокко, тому уряд Іспанії прагне визначити морський кордон з Марокко. Це перше. Інше полягає в тому, щоб визначити зони вилову морської риби. У 2005 році Рабат і Брюссель підписали чотирирічну угоду, за якою канарці мають право ловити рибу у марокканських водах. Таким чином єввропейсмький риболовецький флот, який в основному складається з іспанських суден, повертається в акваторію Марокко. Найбільшу вигоду отримають рибаки з Андалузії та Галісії (у Галісії риболовецька галузь є найрозвиненішою у межах Європи, а не тільки Іспанії).

Фронт Полісаріо вимагає скасування угоди про риболовлю,оскільки Марокко не може розпоряджатися сахарською територією і ратифікувати угоду з Європою про вилов морської риби. У серпні 2005 року представник Іспанії підтримав необхідність ратифікації ЄС угоди з Марокко про риболовлю біля узбережжя Західної Сахари. Що стосується іспано-марокканських торговельно-економічних проблем, то вони ст осуються того, що Іспанія і Португалія суттєво потіснилиРабат в експорті до Європи цитрусових, томатів, оливок і масла з них, вина. В останні місяці 2008 року марокканська влада заборонила імпорт іспанського фаянсу та кераміки (під приводом захисту вітчизняного товаровиробника), вірніше, запровадила спеціальне мито. Мадрид пропонує скасувати запроваджене мито або ж відкласти його реалізацію як мінімум до 2009 року.

Попри існуючі проблеми співпраця між Іспанією та Марокко розвивається поступально. У січні 2005 року Мадрид і Рабат домовилися про будівництво міжконентального тунелю через Гібралтар від Танжера до Альхесіраса (на кшталт тунелю під Ла-Маншем). Ця ідея обговорювалася за у роки правління Ф.Франко. Реалізація проекту розпочалася за другого соціалістичного уряду. У 2006 році держави провели попередні роботи щодо прокладки тунелю, витративши на це 12 млн. дол. Передбачається, що левову частку витрат щодо реалізації проекту візьме на себе Євросоюз.

Помітно зросла активність нового соціалістичного уряду на латиноамериканському напрямку. За перший рік правління прем'єр-міністр Сапатеро чотири рази побував у Латинській Америці. Намір іспанського прем'єра провадити більш змістовний діалог з латиноамериканськми партнерами був окреслений ним на саміті ЄС-Латинська Америка, який відбувся в Гвадалахарі (Мексика) влітку 2004 року. Тоді він дав зрозуміти, що готовий відігравати більш ініціативну і конструктивну роль у зближенні двох регіонів, зокрема, у тому, що ст осується наведення «мостів» вільної торгівлі між ЄС і інтеграційними блоками Латинської Америки (МЕРКОСУР, Андським співтовариством і Центральноамериканським спільним ринком).

Дипломатія уряду ІСРП упродовж 2004 і 2005 років здійснила низку кроків для нормалізації відносин ЄС з Гаваною, зруйнованих полемікою «народників» щодо недотримання прав людини на Кубі. Це, безперечно, не означало, що Мадрид за правління соціалістів відмовився від претензій до кубинського режиму у цій сфері. Висловлювалося лише прагнення врегулювати розбіжності у режиму діалогу і «м'якого тиску», сподіваючись на поступову політичну розрядку і підготовку еволюційної трансформації у результаті зміни поколінь біля керма влади в Гавані.

Офіційний візит іспанського прем'єра до Бразилії (січень 2005 року) також продемонстрував зміну акцентів. Раніше очевидний пріоритет у латиноамериканській політиці віддавався іспаномовним державам - Мексиці і Аргентині. Під час бразильського візиту фактично пролунало визнання ключової ролі в регіоні Бразилії, її нової якості як нового домінанта з явною перспективою зміцнення її впливу на глобальному рівні. Безперечно, в іспано-бразильському зближенні зіграла свою роль і політична спорідненість двох лідерів,, двох правлячих партій - Партії трудящих президента Л.І.Лули да Сільва і ІСРП.

Уряд Іспанії солідаризувався з ініціативою бразильського президента Л.І.Лули да Сільва, підтриманої також Францією. Йдеться про так званий «Альянс проти голоду», метою якого є до 2015 року вдвічі скоротити чисельність жителів планети, які живуть за межею бідності. До речі, це завдання було визначене як пріоритетне для світової спільноти у Декларації тисячоліття, прийнятій 2000 року главами держав та урядів практично всіх держав-членів ООН.

Кабінет Сапатеро виступає за інститууційне зміцнення і модернізацію Організації Об'єднаних Націй, за підвищення її ролі у міжнародних справах і у тому числі у протидії терористичній загрозі. З цією метою іспанський прем'єр запропонував створити приООН два фонди. Перший - для допомоги найбільш бідним державам, які не можуть виконувати належним чином свої обов'язки у царині антитерористичної боротьби. Другий - для економічної підтримки тих, хто став жертвою терористів.