2 Сучасний підхід до визначення підприємництва

Підприємницька діяльність – це праця індивіда, заснована на розвитку особистісних факторів, розширенні знань про свої можливості, спрямована на досягнення найкращого результату у господарській діяльності, на отримання економічної вигоди і насамперед, привласнення додаткового продукту. Підприємницькою діяльністю не можна вважати виконання будь – якого завдання, отриманого від іншої особи, якщо у виконавця був відсутній хоча б один із факторів виробництва та не було права свободи такої діяльності. Найважливішими факторами підприємницької діяльності є особиста власність, фізичні, розумові здібності, знання і досвід, становище в суспільстві тощо.

У прийнятому Верховною Радою України Законі «Про підприємництво” названі основні принципи, за якими здійснюється підприємництво: 1)вільний вибір діяльності на добровільних засадах, залучення до підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян; 2)самостійне формування програми діяльності; 3)вибір постачальників і споживачів виробленої продукції; 4)встановлення цін відповідно до законодавства;5)вільний найм працівників; 6)залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; 7)вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством; 8)самостійне здійснення підприємцем (юридичною особою) зовнішньоекономічної діяльності.

Підприємницька діяльність є одним із важливих факторів соціально— економічного прогресу. Тому суспільство зацікавлене в цивілізованому підприємництві, що повинно знаходити правову підтримку у таки основних формах: 1) надання свободи підприємницької діяльності; 2) надання підприємцю статусу комерсанта; 3) створення умов для відкриття і реєстрації підприємства.

Основними організаційними формами підприємницької діяльності є: а) одноосібне володіння; б) товариство або партнерство; в) корпорація.

Основними функціями підприємництва є новаторська, організаційна, господарська, соціальна і особиста діяльність.

Підприємництво завжди розвивається у певному соціально—економічному та історичному середовищі і для його здійснення потрібні економічні, політичні, юридичні та психологічні передумови.

Підприємництво пов’язують з інноваційним розвитком економіки. Так, теорія підприємництва і підприємницької функції виникла та отримала найбільший розвиток у Франції та Німеччині, а її засновники Р.Кантильйон та Ж.-Б. Сей самі були підприємцями. За Кантильйоном, підприємець – це людина, яка піддає себе ризику непостійних доходів: селянин, ремісник, торговець, жебрак, розбійник тощо, але не робітник і державний чиновник з фіксованим доходом, і не земельний власник, який отримує ренту [1]. Ризик – основна відмінна риса такого підприємця, функція якого полягає в узгодженні пропозиції та попиту на різних ринках. Згідно з позицією Сея, до функції підприємця входять сполучення факторів виробництва, збір інформації та накопичення необхідного досвіду, прийняття рішення та організація виробничого процесу. Рисою, яка відрізняє підприємця від капіталіста та менеджера, є, перш за все, творчий, експериментальний, ризиковий характер його діяльності.

Англійська класична школа не створила своєї теорії підприємця, лише ототожнила підприємця з капіталістом або менеджером відповідно до рівня абстракції економічного аналізу. Показовим у цьому сенсі видається підхід К. Маркса, який в І та ІІ томах „Капіталу” бачить капіталіста як уособлення прагнення капіталу до самозростання, а в ІІІ томі характеризує капіталіста як особу, що здійснює нагляд над виробництвом та управляє ним, за що отримує „підприємницький дохід”. Опоненти класичної школи, до яких можна віднести представників історичної школи, підкреслювали важливість духовних, моральних засад економічної діяльності. Г.Шмоллер, М.Вебер, В.Зомбарт вбачали в підприємцеві новатора, який руйнує стабільні структури минулого. Так, М. Вебер підкреслював провідну роль протестантської етики і важливість харизматичних якостей особистості підприємця, а В. Зомбарт описував два протилежних початки у підприємця. До першого, так званого, „підприємницького духу” він відніс готовність до ризику, духовну свободу, волю та наполегливість, вміння поєднувати людей для спільної роботи, багатство новаторських ідей, тобто те, без чого сьогодні ми не мислимо поняття інновацій. Іншою стороною є „бюргерський дух”, тобто старанність, поміркованість, ощадливість та інші буржуазні чесноти.

Серед засновників австрійської школи увагу проблемі підприємництва приділяв Ф. Візер. Його позиція також передбачала, перш за все, підхід до підприємництва як до інноваційної діяльності. Серед багатьох рис, якими має бути наділений підприємець, Ф. Візер виділяє вміння охоплювати всі зміни у діловому житті, силу, що дозволяє йому облаштувати свою справу відповідно до цих змін, а також сміливість йти на ризик, але підкреслює, що йдеться не про азарт, а „радісну волю до творення” [2]. Підхід Ф. Візера мав великий вплив на його послідовника Й.Шумпетера, для якого на діяльності підприємця ґрунтується будь-який розвиток. Ця діяльність полягає у здійсненні „нових комбінацій”, основними видами яких є: 1) виготовлення нового, невідомого споживачам блага; 2) відкриття нових способів виробництва (технологій) і комерційного використання існуючих благ; 3) освоєння нових ринків збуту; 4) освоєння нових сировинних джерел; 5) зміна структури галузі [3, с.159]. Підприємцем Й. Шумпетер називає тільки того, хто займається активною підприємницькою діяльністю, і тільки впродовж того часу, у який він нею займається. Позиція Й. Шумпетера відрізняється від попередників тим, що підприємництво не пов’язане з ризиком, оскільки підприємець не є власником факторів виробництва, а купує економічні ресурси за рахунок кредиту, який йому надають капіталісти, які й ризикують власним капіталом. Економічну функцію підприємця Й. Шумпетер пов’язує з особливостями його особистості. Серед них назвемо такі: придбання благ підприємцем задовольняє не стільки потребу в прибутку, скільки потребу у владі, впливі на інших людей; підприємцем рухає жадання перемоги, прагнення до успіху як такого; підприємець отримує від своєї діяльності задоволення і радість, оскільки вона є, здебільшого, творчою працею [3, c.185]. Таким чином, у зв’язку з тим, що задоволення від споживання благ не є основною метою діяльності підприємця, а витрати праці не є головним спонукальним мотивом для її досягнення, то втрачає сенс основний принцип неокласичного підходу – вибір оптимального варіанту при вимірюванні очікуваних задоволень та витрат праці. Продовжувач традиції, що йде від Р. Кантільйона і Й. Тюнена, Ф. Найт вважав, що підприємницька функція і прибуток пов’язані з безпрецедентним характером нового підприємства, який не дає можливості спиратися на минулий досвід і знати ймовірності того чи іншого випадку. Основними якостями підприємця, за Ф Найтом, є добре тренована інтуїція, а також віра у правоту своїх суджень. Тут ми бачимо повернення до проблеми ризику, і ще в більшому ступені, постановку проблеми невизначеності у підприємницькій діяльності. Неоавстрійська школа і „радикальні суб’єктивісти” підкреслюють значення в економіці новацій, змін, її непередбачуваність з позицій накопиченого досвіду, розглядають фірму як результат діяльності підприємця, інноваційної діяльності. Тема підприємництва посідає центральне місце в науковій творчості Дж.Шекла, для якого першочергове значення має невизначеність майбутнього, при якому ми стикаємося не з відомим набором ймовірностей, а з суб’єктивно визначеними ступенями можливості настання того чи іншого випадку. Така невизначеність відкриває простір для уяви та творчості, а також для відповідального вибору. Підприємець, за Дж. Шеклом, виконує дві основні функції: несе тягар невизначеності та приймає відповідальні рішення, а також йому мають бути властиві певні особистісні характеристики (на яких Дж. Шекл не зупиняється).

Таким чином, розгляд еволюції підходів до проблеми підприємництва дозволяє простежити тенденцію до зменшення питомої ваги неокласичного підходу і зростання значення опозиційних до нього концепцій, які базуються на менш абстрактних моделях економічного суб’єкта. Тобто йдеться про спадання раціоналістичного і збільшення психологічного і творчого елемента у моделях людини в економічній теорії. В цілому, можна виділити таку особливість дослідницьких підходів: аналіз конкурентних ринків з симетричною інформацією, які відзначаються високим ступенем економічної ефективності, доцільніше проводити за допомогою інструментів неокласичної теорії фірми. Якщо ж ринки не є достатньо ефективними, а відзначаються високим ступенем монополізації, ситуацією ризику або невизначеності, тобто є ринками, які функціонують в умовах трансформаційної економіки, то при аналізі, на наш погляд, перевагу слід віддати інституціоналістським теоріям, позиції неоавстрійців та „радикальних суб’єктивістів”.