- •Лекція 11: «Транспортний комплекс»
- •Роль транспорту в народному господарстві України
- •2. Особливості розміщення і функціонування різних видів транспорту
- •Роль паливно-енергетичному комплексі в народному господарстві України. Його структура.
- •2. Паливно-енергетичний баланс та перспективи його формування
- •2. Структура і сучасний стан розвитку машинобудівного комплексу
- •Лекція 13: «Хіміко-промисловий комплекс»
- •Структура і особливості розміщення підприємств хімічного комплексу.
- •Проблеми та перспективи розвитку і розміщення галузей лісопромислового комплексу
Лекція 13: «Хіміко-промисловий комплекс»
-
Структура і особливості розміщення підприємств хімічного комплексу.
На розміщення і ефективний розвиток виробництв хімічного комплексу впливають різноманітні чинники: природні, економічні, соціальні, організаційні. Найбільший вплив на характер розміщення окремих підгалузей мають: забезпеченість районів сировинними, водними, енергетичними і паливними ресурсами, потреби споживачів, наявність трудових ресурсів, розвинутої транспортної мережі, екологічна безпека. Залежно від дії цих чинників усі під-галузі хімічного комплексу умовно поділяються на чотири групи:
-
виробництва, що тяжіють до джерел сировини, тобто матеріаломісткі виробництва, які розміщуються в максимальній близькості до джерел сировини. Це насамперед гірничодобувні галузі, розміщення яких обумовлене наявністю придатних за змістом і умовами експлуатації родовищ мінеральної сировини. До цієї групи належить також виробництво кальцинованої соди, виробництва на базі переробки відхідних газів нафтопереробних і коксохімічних підприємств;
-
виробництва, що тяжіють до паливних і енергетичних джерел, тобто енергомісткі хімічні виробництва: карбіду і ціанаміду кальцію, хлору і хлор-продуктів, зв'язаного азоту, хімічних волокон і ниток тощо;
-
виробництва, що тяжіють до районів споживання: виробництво шин, вироби з пластмас, склопластиків, товари побутової хімії, а також великотоннажні виробництва масового споживання — азотні і фосфорні добрива, синтетичний аміак, азотна, сірчана і фосфорна кислоти тощо;
-
виробництва змішаної орієнтації, виготовлення продукції яких пов'язано зі складним технологічним циклом і використанням у процесі виробництва значної кількості хімічних реактивів. Це виробництво барвників, прискорювачів і стабілізаторів для шинної і гумотехнічної промисловості, хімічних засобів захисту рослин, мономерів для пластичних мас і синтетичних смол, кіно-фотоплівки тощо. Розміщення їх можливо як у районах, де є сировина, так і в районах масового споживання продукції, а також там, де є трудові ресурси.
Принципове значення для розміщення підприємств хімічної промисловості має водний чинник. Сучасні хімічні підприємства є великими споживачами води, у тому числі чистої, і одночасно одним із основних джерел забруднення водоймищ. Вода споживається на технологічні цілі та для охолодження теплообмінних апаратів. До водомістких виробництв належать підприємства хімічних волокон і ниток, пластичних мас і синтетичних смол тощо. В умовах дефіциту водних ресурсів в Україні, особливо у східних і південних областях, чинник водозабезпечення є одним із вирішальних для визначення розміщення хімічних підприємств.
Дія тих чи інших чинників на розміщення хімічних виробництв змінюється під впливом науково-технічного прогресу. Особливо зазнали змін обмежувального впливу на розміщення сировинний і енергетичний чинники. Цьому сприяв перехід до вуглеводної сировини, розвиток магістральних трубопроводів нафти і газу, створення нових ресурсо- і енергозберігаючих технологій. Механізація і автоматизація виробництва, впровадження автоматизованих систем управління технологічними процесами сприяє зростанню продуктивності праці і зменшенню потреби в трудових ресурсах, тобто зниженню залежності від трудового чинника. Значення водних ресурсів і екологічних чинників посилюється у зв'язку із зростанням навантаження на природне середовище.
Стан сировинної бази, її кількісна і якісна характеристики є важливими чинниками, які визначають розвиток і розміщення хімічних виробництв. Сировинна база галузі широка і різноманітна, при цьому багато видів сировини взаємозамінні. У галузі використовуються різні види сировини. Мінеральна сировина — це корисні копалини, що видобуваються з надр. Штучну сировину одержують головним чином у хімічній, нафтохімічній, коксохімічній, лісохімічній промисловості. Вона включає широку номенклатуру продуктів синтезу (синтетичний аміак, синтетичний каучук, синтетичні барвники, синтетичні смоли тощо), а також різноманітні види сільськогосподарської сировини рослинного і тваринного походження (ефірні рослини, білкові речовини, олія, етиловий спирт тощо). Як вторинні матеріальні ресурси використовуються близько 120 видів відходів виробництва як хімічної, так і суміжних галузей промисловості. У цілому виробництва хімічного комплексу належать до матеріаломістких галузей промисловості. Частка витрат на сировину і матеріали (разом із допоміжними) у загальних витратах на виробництво в 2000 р. становила 70,9 %.
Основними видами мінеральної сировини для виробництва хімічної продукції в Україні є: природна сірка, калійні солі, природний сульфат натрію, кухонна сіль кам'яна, боратова руда тощо.
Природна (самородна або комова) сірка — головна сировина для виробництва сірчаної кислоти. Великі запаси сірки було розвідано ще в 50-ті рр. XX ст. на Прикарпатті (Роздольське, Язівське, Подорожненське тощо). Розвідані запаси сірчаної руди на кінець 90-х рр. становили понад 800 млн т). На базі цих родовищ працювали потужні гірничо-хімічні підприємства «Сірка» — Роздольське і Яворівське. Але інтенсивне використання діючих родовищ, відсутність рентабельних технологій для введення в дію нових розвіданих родовищ, катастрофічний екологічний стан у зоні видобутку сірки відкритим способом (особливо в районі Новоя-ворівська) призвело до скорочення видобутку сірчаної руди в 2000 р. порівняно з 1990 р. у 30 разів, а виплавки сірки — у 24 рази.
Родовища природної сірки у світі розміщуються вкрай нерівномірно. Основні запаси, що розробляються у промислових масштабах, зосереджені в Іраку, США, Мексиці, Чилі, Польщі, Туркме-ністані, Росії.
Калійні руди (солі) — сировина для виробництва калійних добрив. Україна має одне з найбільших у світі родовищ калійних руд сульфатного типу, що розташоване у Прикарпатті (Львівська та Івано-Франківська області). Розвідані запаси на кінець 90-х рр. становили понад 3,5 млрд т. Промислові розробки калійно-магнієвих солей здійснюються на Стебницькому і Калуш-Голинському родовищах. Підприємства у Стебнику і Калуші розраховані на переробку понад 2 млн т руди на рік. Але технологічні процеси комплексної переробки складних полімінеральних калійно-магнієвих руд недосконалі. Ефективної, відпрацьованої у промислових умовах і готової до впровадження технології сьогодні немає. Тому обсяг видобутку калійно-магнієвої солі скоротився у 2000 р. порівняно з 1990 р. у 5 разів, а калійних добрив майже у 7 разів. Виробляють головним чином сиромолоті калійні солі (каїніт) з вмістом поживної речовини (К2О) всього 10 %.
Великі родовища калійних солейрозташовані в Канаді, Німеччині, Росії, Білорусі, США, Ізраїлі, Йорданії, Франції.
Кухонна сіль кам 'яна — сировина для одержання хлору, соди каустичної і кальцинованої. її запаси оцінюються в 23,3 млрд т. Найбільш потужне — Артемівсько-Слов'янське родовище в Донецькій області. Соляні пласти цього родовища виходять на територію Харківської області, де найбільш перспективним є Єфре-мівське родовище. Ряд невеликих родовищ кухонної солі розташовано у Закарпатті, з них найстаріше Солотвинське. Значну цінність для хімічної промисловості мають запаси солей Північного Криму. Вони представлені як самоосадною сіллю, так і рапою Сиваських озер, які багаті на розчини солей натрію, магнію, брому тощо.
З природних ресурсів слід відзначити також ільменіти (Іршан-ське родовище в Житомирській області), які є сировиною для виробництва пігментного двоокису титану — основи для виготовлення лакофарбової продукції.
Для виробництва кальцинованої соди і карбіду кальцію використовуються у великій кількості вапняки і крейда, родовища яких є у багатьох регіонах України, але лише незначна кількість з них містить сировину, що відповідає вимогам хімічної промисловості.
Промислові поклади фосфатної сировини (апатити, фосфорити) на території України відсутні. Розвідані родовища належать до забалансових фосфатних руд. Серед них: Стремигородське ільме-ніто-апатитове родовище (Житомирська область), Новополтавсь-ке рідко-метально-апатитове (Запорізька область), Ратнівське (Волинська область) та Осиківське (Донецька область) родовища фосфоритів. Виявлені поклади фосфоритів низької якості і придатні тільки для виробництва фосфоритного борошна та сумішей, а родовище апатитовмісних руд потребують детального вивчення щодо доцільності їх освоєння.
Видобування фосфатної сировини здійснюється приблизно у 30-ти країнах світу, але 74 % світового видобутку припадає на США, Китай, Марокко, Росію, Казахстан. Найбільш високоякісну сировину видобувають у Росії (32 % Р^02), Марокко (31,2 % Р202), США (30,6 % Р202).
Важливим джерелом для одержання хімічних продуктів в Україні є коксівне вугілля. При коксуванні вугілля попутно виробляється коксовий газ, кам'яновугільна смола, аміак, ароматні вуглеводи, сірчисті сполуки. Ці продукти самі по собі є важливою сировиною для виробництва синтетичних барвників, фармацевтичних препаратів тощо. Кам'яновугільна смола — важлива сировина для промисловості синтетичних барвників, зародження і розміщення якої у Донбасі (м. Рубіжне) пов'язане безпосередньо з появою продуктів коксування кам'яного вугілля, а розширення асортименту барвників — із зростанням кількості продуктів, що виробляли з кам'яновугільної смоли і сирих бензолів. Тому до 70-х рр. XX ст. головною сировиною для виробництва продуктів органічного синтезу і полімерних матеріалів були ароматичні сполуки, що побічно утворюються при коксуванні вугілля і на основі яких виробляли бензол, толуол, ксилол, фенол, нафталін, антрацен. Коксохімічні заводи збудовані поряд з основними споживачами коксу — металургійними заводами у містах Донбасу і Придніпров'я. Поступово за економічними чинниками вугілля замінюється на нафту і природний газ, що набагато дешевше вугілля, легко транспортуються і переробляються. Власні обсяги видобутку нафти і газу незначні, Україна їх імпортує переважно з Росії.
У промисловості органічного синтезу використовуються рідкі нафтопродукти (низькооктанові бензини, керосин) і вуглеводні, що містяться в газах нафтопереробки і природних горючих газах, парафінові вуглеводні (метан, етан, пропан, бутан), ненасичені вуглеводні (етилен, пропілен, бутилен, ацетилен); ароматичні вуглеводні (бензол, толуол, ксилол). Але через низький рівень глибини переробки нафти на нафтопереробних заводах України ще недостатньо використовуються можливості нафтохімічного синтезу для виробництва органічних речовин, сполук, полімерних матеріалів.
У другій половині 90-х рр. XX ст. простежується майже повна імпортна залежність функціонування ряду галузей хімічного комплексу.
До організаційних чинників розміщення нових підприємств чи виробництв належать: комбінування виробництва, коли в одному підприємстві з'єднуються різні виробництва однієї галузі або різних галузей промисловості на основі комплексного використання сировини, послідовності її відпрацювання, використання відходів і побічних продуктів виробництва, вторинних енергетичних ресурсів тощо. Можливості комбінування в хімічних виробництвах дуже широкі. Тому підприємства хімічної і нафтохімічної промисловості мають міжгалузевий характер, що веде до зростання концентрації виробництва. При комбінуванні використовуються всі переваги спеціалізації і концентрації виробництва. У кінцевому результаті це веде до зростання продуктивності праці, зниження собівартості і фондомісткості продукції. З розвитком спеціалізації і комбінування подальший розвиток набуває кооперування, тобто встановлення раціональних зв'язків між підприємствами.
У територіальній організації виробництв хімічного комплексу широкого розвитку набули промислові (хімічні) вузли: Лисичансь-ко-Рубіжанський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський, Калусь-кий, Горл і всько-Донецький, Красноперекопський, а також великі хімічні центри: Київ, Біла Церква, Черкаси, Суми, Одеса, Харків тощо.
В умовах ринкової економіки найбільш визначними загальними чинниками розвитку і розміщення хімічних виробництв є: природні ресурси, науково-технічний і технологічний рівень виробництва, якість продукції і наявність попиту на неї, економічна безпека виробництва, міжнародний розподіл праці.
Раціональне розміщення виробництв лісопромислового комплексу має на меті найповніше використання лісових ресурсів, перетворення деревної сировини в готову продукцію з високим економічним ефектом. Разом з тим велика кількість лісопильно-деревообробних підприємств виникла ще в далекому минулому в районах з обмеженими лісосировинними ресурсами через гостру потребу в пиломатеріалах, будівельних матеріалах і столярних виробах та завдяки зручним шляхам доставки деревини до місць переробки і транспортування готової продукції. Так, найбільші лісопильні заводи розміщувалися не в багатому лісами Поліссі, а вздовж Дніпра від Києва до Херсона, одержуючи сировину водним шляхом. Всупереч принципам раціонального розміщення, тисячі лісопилень різних відомств і організацій виникли порівняно в недавні часи, особливо в колишніх колгоспах і радгоспах для забезпечення пиломатеріалами власних потреб. Такі дрібні лісопильно-деревообробні виробництва розпорошені по непрофільних підприємствах й досі, що негативно впливає на ефективність виробництва, впровадження нової техніки і технології, організацію комплексного використання деревної сировини, завантаження устаткування тощо. Лісопильне виробництво розміщується в усіх областях, але найбільше (70 % за потужністю устаткування) — у Карпатському, Поліському і Східному районах.
Окремим галузям і виробництвам лісопромислового комплексу, поряд з основними принципами, притаманна й власна специфіка розміщення.
Лісозаготівельна промисловість розміщується в основному в Карпатському, Поліському і Центральному районах. Обов'язковою умовою його функціонування є не наявність лісів взагалі, а експлуатаційних лісів, де можливо проведення рубок головного користування. Об'єктом виробничої діяльності лісозаготівельного підприємства є відведені ділянки лісу — лісосіки, площа й розміщення яких серед лісових масивів визначається проектом організації лісового господарства. Певне значення в розміщенні лісозаготівель має наявність транспортних шляхів загального користування для вивезення деревини в місця споживання.
Розміщення підприємств з виробництва деревних плит приурочено в районах з розвинутою лісопильно-розташовано промисловістю, де утворюється велика кількість деревних відходів. Це переважно Карпатський, Поліський і Центральний райони. У цих районах розміщується і фанерне виробництво.
Меблеві підприємства розташовуються, як правило, ближче до споживача, тобто з урахуванням розміщення населення. Вони функціонують у всіх областях, проте за потужністю підприємств виробництво меблів найбільш поширене в Карпатському, Поліському і Східному районах. Найменша його частка (9 %) припадає на Подільський і Південний райони, де проживає 11,9 млн чол., або 24 % усього населення України. У цих районах розміщення меблевого виробництва не збігається з розміщенням населення.
На розміщення підприємств целюлозно-паперової промисловості значний вплив має їх виробничий профіль: целюлозно-паперові комбінати, що виробляють напівфабрикати, і паперові та картонні фабрики, що працюють на готових напівфабрикатах. Целюлозно-паперові комбінати — це, переважно, потужні підприємства, що є великими споживачами деревної сировини, палива, електроенергії, води і хімікатів. Умови їх розміщення досить складні, оскільки доводиться мати справу з комплексом чинників, які впливають на вибір місця будівництва. Основними з цих умов є наявність сировинних ресурсів за кількісним і якісним складом, близьке розташування великих водних джерел, можливість скидання промислових стоків, наявність надійних енергетичних ресурсів, значної земельної ділянки для розташування підприємства з усіма її сировинними складами, допоміжними і очисними спорудами. Умови розташування паперових і картонних фабрик, що працюють на готових напівфабрикатах, набагато простіші.
Поліпшення розміщення підприємств лісоромислового комплексу в перспективі досягатиметься шляхом ліквідації дрібних відомчих лісопильно-деревообробних віробництв, розширення меблевого виробництва в Подільському, Причорноморському і Придніпровському районах, будівництва нових підприємств відповідно до основних принципів раціонального розміщення.