Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
1595234.doc
Скачиваний:
13
Добавлен:
01.12.2018
Размер:
772.1 Кб
Скачать

1. Становлення і розвиток філософії Стародавньої Індії.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах». Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» — це збірник текстів на честь богів. Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та прозою. Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться смисл ритуалів. Одним з найдавніших ідеалістичних учень був брахманізм. Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати релігіозно-філософського плану. Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм Сутри – священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов’язків (в них укладена суть їхніх вчень

Школи філософії, які не приймають авторитету Вед (неортодоксальні) – чарвака-локаята, джайнізм, буддизм.

Буддизм (Сіддхартха Гаутама) — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. З точки зору буддизму, СВІТ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів . .Все є плинним і нестійким. Песимізм. Життя є страждання. Вісім сходинок подолання страждання: правильне: позиція, мова, думка, спосіб життя, тощо.. П’ять заповідей: не вбий, не вкради, не бреши, будь цнотливим, не вживай наркотичних речовин, та алкогольних напоїв. Любов до всього живого – ахімса. Десять кайданів: ілюзії, сумніви, ненавсить, прив’язаність до землі тощо.

Джайнізм (500 р. до н.е. Махавіра). Релігійно-філософські засади джайнізму ґрунтуються на своєрідній метафізиці, яка визнає існування двох вічних субстанцій дживи (живої душі, активності), та адживи (неживої матерії, простору й ефіру).. Щоб досягти спасіння душі потрібно звільнитися від карми шляхом реалізації певних доброчинностей. Не вірили у Бога. Місце Бога на землі посідають мудреці

Які визнають авторитет Вед (ортодоксальні, астика) – санкх’я, ньяя, йога, міманса, веданта, вайшешика;

Чотири етапи розвитку:

1)Ведичний період (час формування Вед)

2)Епічний етап (найвідомішими першоджерелами були епоси «Махабхарата» і «Рамаяна». У цей час виникають буддизм, джайнізм, чарвака-локаята й класичні філософські школи - санкхя, його, ньяя, міманса.

3) Ера сутр (містить у собі скорочені і узагальнені філософські системи, завершує період давньоіндійської філософії)

4)Схоластичний період (між ним немає чіткого розмежування з попереднім)

2. Ортодоксальні філософські системи Стародавньої Індії.

Школи філософії, які визнають авторитет Вед (ортодоксальні, астика) – санкх’я, ньяя, йога, міманса, веданта, вайшешика

Школа йоги. (з санскриту – «зв’язок»). Засновник – Патанджалі. Мета − досягнення «звільнення» (нірвани). Визнає, що в людини є незбагненні сили. Сутність − самовдосконалення шляхом самозаглиблення людини у свій внутр.світ. Розробили систему фізичних вправ. Досліджували співвідношення люд. Психофізіології та космосу. Пов’язано з санкх'ї.

Школа санкх’я. Цю школу заснував Капілай у 8 ст.до н.е. Згідно зі вченням санкх'ї в основі буття лежать дві реальності: пракриті (об'єктивний світ) та пуруша (чиста свідомість). Поєднання цих реальностей породжує махат — "інтелект”. Онтологія та гносеологія санкх'ї послуговує обгрунтуванням особливого шляху "звільнення", метою якого є позбавлення від страждань. Відповідно до санкх'ї, пріоритетним напрямом у пошуках шляхів звільнення є інтелектуальні зусилля для правильного пізнання світу та людини.

Школа вайшешика. Засновник Канадат. Розробляли ідеї:

1) розуміння світу як поєднання елементів: землі, води, світла, повітря тощо.

2) Уявлення, що всі предмети і явища є продуктами первинних атомів. Причиною руху атомів є надприродна сила – адрішта (невидиме).

Основною категорією є субстанція. Світ пізнається через сприйняття, висновок, пам’ять, інтуїцію.

Школа ньяя. Виникнення школи ньяя відносять зазвичай до І ст., коли був створений трактат "Ньяя-сутра", авторство якого традиція приписує Готамі (Гаутамі). Ньяя та вайшешика виходять з спільних положень і приходять до близьких наслідків. Одне начебто доповнює інше: якщо вайшешика більше уваги приділяє онтології, то ньяя зосередила свої зусилля в галузі логіки та теорії пізнання.

Ньяя визнає реальність довколишнього світу і можливість його пізнання. Видів пізнання виділяють чотири:

1) сприйняття, яке буває внутрішнім — розум (манас) та зовнішнім — органи відчуття;

2) висновок, що є логічним умовиводом;

3) порівняння, тобто зіставлення речі та її найменування;

4) свідчення авторитету, яке застосовується, коли об'єктом пізнання є об'єкт, що не сприймається.

Школа Міманса. Засновник − Джайміні. Визнає реальність зовн. світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу. Виступає суперником Буддизму. Вважає, що світ є вічним і незмінним. Основа якостей − субстанція, що існує в 9 модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа, розум, час, простір. Править світом закон карми. Визнається існування безсмертної душі з тілом і надбуттям органів відчуття.

Школа Веданта. Веданта, на відміну від міманси, орієнтувалася на Упанішади. Основою було вчення про брахму і атман. Заснована Бадараяном. Основа − обгрунтуваня існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом. Реальний світ − це Брахман. Мета − «звільнення», досягнення панування Атмана та Брахмана.

Одним з найважливіших було питання про усвідомлення відмінності між феноменологічним світом та істинним буттям.

3. Неортодоксальні філософські системи Стародавньої Індії.

Школи філософії, які не приймають авторитету Вед (неортодоксальні) – чарвака-локаята, джайнізм, буддизм.

Буддизм як вчення виник у 6-5 ст. до н.е. Засновник − Гаутама (Будда). Основні напрями: хінаяна (спасіння всіх, незалежно від касти) та махаяна (спасіння обраних ченців). Згідно з буддизмом все в світі є плинним, нестійким, перебуває в безперервному становленні й зникненні, а тому тут панують зло і страждання.

Зміст самого вчення зводився до наступних пунктів. Є чотири благородні істини:

1) життя повне страждань, під .якими розуміли психологічні переживання, нещастя, старість, смерть.

2) є причина страждань, яка полягає в нерозумінні людиною того, що життя і є страждання, а її намагання досягти заможного життя тільки посилює ії нещастя;

3) від страждань можна звільнитись, якщо відмовитися від бажань та пристрастей;

4) є шлях звільнення, що має 8 ступенів (правильна позиція, мова, думка, спосіб життя, діяльність, вміння, увага, концентрація думки). Прямуючи цим шляхом, людина досягає нірвани — стану, коли людина звільняється від земних пристрастей, отже — і від страждань. Нірвана — це не смерть і не життя, а тому вона не піддається описові на підставі земного досвіду. Це досягається завдяки 5 заповідям: не вбий, не вкради, не бреши, будь цнотливим та не вживай алкогольних та наркотичних засобів.фф

До неортодоксальних систем Давньої Індії також належить джанаїзм. Його традиція зародилася трохи раніше буддизму і розвивалась повільніше, засновник − Махаравіра (межа V—IV ст. до н.е.). Джайнізм, як і буддизм, пропонував шлях звільнення від сансари, але визнавав існування душі, яка через самовдосконалення досягає нірваші — відривається від тіла, що й сковує. Для цього необхідно: досконалий погляд та досконалу поведінку. Через те, що душа вічна, вона має здатність до знання, але, пригнічена кармою, вимушена звертатися до опосередкованого пізнання: через органи відчуття, через інших людей (телепатія), через кармічне тіло (ясновидіння).

Унікальним явищем в індійській культурі є філософське вчення чарвака-локаяти. Воно виникло приблизно в середині І тисячоліття до н.е. засноване Бріхаспатом. Головна особливість цієї школи — заперечення вчення про карму, що поставило її в опозицію як до ортодоксальних, так і до неортодоксальних течій. Визнавали існування тільки матеріального світу, заперечуючи все надприродне: бога, душу, рай, пекло тощо. Радикальною була позиція локаяти-чарваки у соціальній сфері. Школа локаяти була притулком духовних дисидентів. Локаята висунула принцип індивідуальної природи кожної речі, яка визначає її шлях та долю. Мета людського буття − насолода, щастя.

4. Філософія конфуціанства у Стародавньому Китаї.

Вчитель Кун (Кун Фу-Цзи) народився у місті Цзоун царства Лу. 26-тилітнім посів посаду дрібного чиновника, у 30-ть — відкрив приватну школу. Разом з учнями багато мандрував, побував у царствах Ци, Вей, Сун, Чень, де шукав мудрого правителя, який би погодився у своїй політиці з порадами Конфуція.

Конфуцій вперше переносить центр ваги роздумів мудреця з Космосу на соціум, звертаючись до совісті людини як головного чинника суспільного життя, він створює першу філософію моралі.

Обираючи шлях гармонізації суспільства, Конфуцій звертається до недавнього минулого, висунувши ідею патріархальної державності. Тільки тоді держава стане ідеальною, коли кожний буде знати своє місце і виконувати свої обов'язки, як визначено небом:"Володар є володарем, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином".

Досягти такого стану можна двома шляхами. По-перше, постійним "виправленням найменувань.По-друге, шляхом повсякденного морального самовдосконалення, метою якого є цзю-ньцзи — шляхетність людини.

Об'єктивно вчення Конфуція вносить нову ієрархію в соціальну структуру, коли за визначальний принщіп береться не походження, не влада, не багатство, а моральність.

Конфуцій заперечував писані закони, але ж держава без права не існує. Тоді він розв'язує цю проблему через розподіл функцій регуляції та покарання. Перша залишається за "лі" (ритуал), друга — за державою.

Розв'язуючи суперечності буття людини, Конфуцій ретельно дотримувався свого ж правіша чжун юн — золотої середини, щоразу виходячи з початкової тотожності протилежностей. Тим самим сенс його діяльності як мудреця зводився до встановлення природної — божественної рівноваги.

Себе самого Конфуцій ототожнює з тими, хто, не володіючи знаннями від народження, "виявляючи розуміння, набув їх". Він вважає, що знання і мудрість — не одне й те ж, і що знання, які людина не може використати, не мають сенсу.

Структурно вчення Конфуція відбиває зафіксований ще родовою свідомістю просторово-часовий поділ світу. Система категорій та організація принципів поведінки відповідають 3-х, 5-ти, 7-ми, 9-ти елементній структурі. Особливе значення надається числу З, виділяється, наприклад, три види дружби, три види радощів, хоча кількість видів можна налічити й більше.

Після смерті Конфуція його школа розпалася на вісім напрямів, серед яких особливо яскравими є Мен-цзи та Сюнь-цзи.

5. Філософія даосизму у Стародавньому Китаї.

Першою філософією матеріалістичного напряму був Даосизм. Засновником Даосизму вважається Лао – цзи. Але, бажаючи звеличити престиж Даосизму в боротьбі з Конфуціанством, послідовники Даосизму оголосили своїм засновником легендарного героя Хуанді. Даосизм наголошує на діалетичній ідеї, загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне. невичерпне і безкінечне у русі; воно – основа всього сущого.

Провідна ідея даосизму полягає в тому, що природа, суспільство, кожна людина окремо підкоряється не Небу, а всезагальному закону - дао, який вносить порядок в хаос речей. Дао має об'єктивний характер. Порушення його спричиняє ненормальний стан. Особливо це позначається на житті суспільства, коли нерозумний правитель забуває про дао. Дао - не божество, а щось близьке до розуму, природи, шляху чи закону. воно не персоніфіковане, але передує всім особам. Дао - першопочаток всього, в тому числі й неба, з нього все починається і ним все закінчується, воно регулює все існуюче. Це загальний закон природи, джерело матеріального і духовного буття, їх мета. Дао неможливо сприймати безпосередньо, воно - поза відчуттями людини. Тому все, що людина відчуває, - це не дао, а лише його вияв. Пізнання дао може бути дано тільки самим дао. Дао тлумачили і як духовну першооснову речей. Тому філософію даосизму не можна цілком віднести ні до матеріалізму, ні до ідеалізму.

Даосизм як релігія - зовсім інша сутність, ніж філософський даосизм. Перетворившись на релігію, він виробив свою анімістичну систему, міфологію, розбудував фетишизм і магію на основі релігійного культу, до якого раніше вдавалося конфуціанство. Безсмертя теж є темою даосистської міфології.

Даосизм активно взаємодіяв з примітивними народними віруваннями, їх магічною практикою, обрядами ворожінь і заклинань, надавав своєму релігійному культові практичного характеру, що стимулювало його перетворення з філософського вчення на релігійне.З виникненням у Китаї буддизму даосизм запозичив у нього багато елементів культу: урочисті богослужіння, ведичні храми, духовенство й чернецтво. Він набув певної організаційної системи і став церквою.

6. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.

Становлення філософі Стародавньої Греці відбувалося в VІ – V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв’язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов’язаний насамперед з застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних – все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший — період ранньогрецької філософії — охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сократа— кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н. є. і закінчується V—VI ст. н. є. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці( засновник Епіку), скептики (Піррон), стоїки( Цицерон, Сенека, Епітет).

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]