Розділ 2. Запорозька Січ – козацька республіка

2.1. Організація козацької республіки

Запорозька держава — це щось одиноке в історії, певна аномалія. Знаємо подібні організації у вигляді лицарських орденів, флібустьє­рів, донських й інших козаків, тощо. Але науці відомі тільки дер­жави, що виросли з родоплемінного ладу.

Такий погляд однак не має під собою доброго ґрунту. Річ в тім, що подібні до запорізької держави одиниці, з тими чи іншими модифікаціями, виникали тільки на нових землях, котрі не входили до складу якоїсь давньої держави і вона їх не аппропріювала, не брала до господарчого обороту, але заново колонізувала. Так було десь у Віргінії, Новій Англії, Георгії, Плімуті, Массачусеті. Колонізація Запорожжя відрізнялася від колонізації названих американських місцевостей тим, що американські колоністи осіли відразу, твердо, нерухомо, тимчасом як колонізація Запоріжжя відбувалася спонтанно. Епізодично осідали баннітовані бунтарі, тощо, з'явля­лися промисловці, що то припливали для промислів, то відпливали, і тільки більш-менш нечисленні групи осідали назавжди [11, с. 8].

Епізодичність і спонтанність колонізації сприяла тому, що осілі неодмінно мусіли були довший час промишляти такими промислами, котрі давали б спромогу швидко збиратися й шикуватися на військову ногу, коли б у тому була потреба. Маса земель і природних багатств хоч і притягувала до себе люд звідусюди, та небезпека утримувала в колонізованих місцевостях більш-менш усе ж таки невеликі сили. Тоді й народилася Запорозька держава. Тут справді не було зростання з родових осередків. На Низу не було кутка, що раз на-завсіди від давніх давен належав би одному родові, з котрим рід не поривав би ніколи. У такому положенні не відчувалося й потреби, бо землі й різних вгіддів була сила-силенна. Але, з другого боку, як видко буде з дальшого, вже на перших кроках існування запорозької держави бачимо ту особливість її, що вона являється продуктом боротьби різних класів. Ця боротьба дедалі розгортається і призводить до появи командуючої верстви, що скоряє собі й визискує інші; зовнішні умови затримували швидке зростання класів, давали змогу підтримувати в масах сяку-таку рівновагу, бо сприяли переходам здобичі з рук у руки й затримували класову диференціацію [28, с. 138]. Через це козацька влада досить легко була за посередника між мало виявленими класами. Інше робиться, коли центр ваги пересунувся до старшинської верстви. Тоді влада зробилася за вірного служебника запорозьких поміщиків. Утворюється новий для Запорожжя тип родинного господарства. В інтересах командуючої верстви, і користаючись з того, що Гетьман­щину сильно розхитано, Запорожжя намагається збільшити свою територію. Сірко, наприклад, добивався, щоб від Гетьманщини відійшла до Січі переволочанська переправа. У 1710 р. Запорожці вимагали собі Терехтемирова, Переволочни, Келеберди й млинів по р. Ворсклі.Але що названих пунктів шукали дипломатичними засобами, це до­водить, що в запорожців, очевидно, не було змоги взяти їх силою.

Та як там не є, але запорожці утворили певне військове суспільство, славнозвісне поєднанням звичаїв найбільш варварських з рисами характеру, вартими поваги, утворили осібну республіку.

Яка велика була запорозька незалежність, висловлено різні здогади. Д. І. Яворницький, наприклад, гадає, що Запорожжя перебувало в московському підданстві вже від половини XVII в. Але безперечний факт, що р. 1654 Запорожжя не хотіло складати російському цареві присяги – запорожці відверто зреклися присягати й з ради пішли собі за пороги [33, с. 149].

Не присягали запорожці і згодом, хоч Москва й настоювала на тому. Сама обстановка сприяла відокремленню Січі, бо епоха Руїни сплутала всі політичні карти, так що було не до таких дрібниць, як присяга.

Важливо, у всякому разі, що в договірних пактах ніде не говорилося про Запорожжя, як окрему одиницю. З договорів не можна вияснити, чи існувала запорозька держава, наче її не було зовсім. Єдиним винятком був Андрусівський договір, де про Запорожжя говорилося загальними фразами. Московія і Польща договорювалися між собою щодо Запорожжя, але ніхто з них не наважувався назвати його своїм. Та проте на Запоріжжі існував міжнародний сервітут на користь Москви. Польща з цим спізнилася. У 1709 р. Запорожжя визнало над собою протекторат Швеції, а через 2 роки опинилося в становищі васальної від Кримського ханства одиниці. Тільки після «повороту» запорожців в р. 1734 складено присягу на вірність Росії, хоч «підданство» і на цей раз було досить проблематично [35, с. 514].

Незалежним же почувало себе Запорожжя й супроти українського гетьмана. Тут не було якогось писаного акту: все визначав фактичний стан речей. Навіть такий виключно впливовий гетьман, як Хмельницький, і той поводився з запорожцями дуже делікатно. Запорожжя фактично завжди не залежало від гетьманів. То видно не тільки з дипломатичних чи що документів, але, що важливіше, з невеличких сіреньких повсякденних справ. Наприклад, 1691 р. полтавський полковий суд розглядав справу про вбивство двох ченців самарського монастиря [34, с. 391]. Для оборони прав останнього, Запорожжя, не покладаючись на гетьмана, вислало своїх представників. Так само Запоріжжя посилало своїх дипломатичних агентів до Польщі, розпоряджувалося, щоб Дорошенко віддав свої клейноди Січі, складало мир з татарами та угоди із західноєвропейськими країнами.

Територія, яку займали запорожці – «Вольності Війська Запорізького» – охоплювала значну частину Півдня України, але до кін. XVII ст. не була чітко окреслена і змінювалася залежно від політичних обставин. Столицею запорізької вольниці була Січ – своєрідне місто-фортеця. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях. Після татарського погрому у 1557 р. на Хортиці Січ по черзі знаходилася на о. Томаківці (1560–1593), р. Базавлук (1593–1638), Микитиному Розі (1638–1652), р. Чортомлик (1652–1709), р. Кам'янці (1709–1711), в Олешках (1711–1734), на р. Підпільній (1734–1775) [8, с. 36]. Кожна з них мала гарні укріплення: оточені ровами, високі (близько 10 м) й міцні вали, зверху яких ішов дерев'яний частокіл із загострених і просмолених паль, а також сторожові башти з бійницями для гармат. Тут вартували козаки, які в разі небезпеки піднімали по тривозі весь січовий гарнізон. Усередині стояли курені – великі приміщення для козаків, зроблені з лози, а згодом – із дерев'яних колод, вкриті очеретом або шкурами тварин, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. На майдані стояли військові литаври (ударний інструмент), котрі служили для скликання на козацькі ради, і «ганебний стовп», біля якого карали винних. У передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів. Підступи до Січі охоронялися козацькими чатовими, що снували неподалік по численних плавнях і річках, та вартовими вежами, виставленими далеко у степу [3, с. 264].

Чисельність січового товариства не була сталою і, як правило, залежала від пори року: взимку на Січі перебував лише невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, виконував сторожову службу, а з настанням весни вона, образно кажучи, перетворювалася на людський мурашник. У мирний час козаки насамперед займалися промислами й скотарством, а в паланках – землеробством, що базувалося на фермерських засадах. Але головним їхнім обов'язком був захист рідної землі від турецько-татарських загарбників. Водночас Січ завжди виступала проти соціального та національно-релігійного гноблення, була притулком втікачів від панського гніту, підтримувала в українському народі дух протесту.