Розділ 3. Роль фінансів в умовах переходу до ринкової економіки

Фінанси, як ніяка інша економічна категорія (ціна, кредит, заробітна плата тощо) дають змогу пристосувати (трансформувати) потреби виробництва до потреб споживання. Без фінансів неможливо забезпечувати індивідуальний і суспільний кругообіг виробничих фондів на розширеній основі, регулювати галузеву і територіальну структуру економіки, запроваджувати науково-технічні досягнення, стимулювати інвестиційну діяльність і задовольняти різноманітні суспільні потреби.

Виникнення фінансових відносин, як і їх відмирання, є об'єктивними процесами, що не пов'язані з діяльністю держави. Держава може лише впливати на розвиток фінансових відносин: вводити чи відміняти конкретні види платежів, змінювати форми використання фінансових ресурсів і т. п.

У повсякденній господарській діяльності важлива не сама по собі категорія фінансів, а конкретні форми прояву фінансових відносин, види яких установлюються державою. Визначаючи організаційні форми прояву категорії фінанси, держава використовує останні як активний інструмент управління економікою.

Як економічний інструмент господарювання фінанси здатні кількісно і якісно впливати на суспільне виробництво.

Кількісний вплив характеризується обсягом і пропонуванням мобілізованих, розподілених і використаних фінансових ресурсів.

Якісний вплив виявляється в інтересах учасників відтворювального процесу через форми організації фінансових відносин (у який спосіб формуються фінансові ресурси, в яких формах і на яких умовах відбувається їх рух і використання). Саме через якісний вплив відбувається перетворення фінансів в економічний стимул розвитку суспільного виробництва [18, 18].

Можливо виділити три головні напрями фінансового впливу на процеси суспільного розвитку:

1) фінансове забезпечення потреб розширеного відтворення;

2) фінансове регулювання економічних і соціальних процесів;

3) фінансове стимулювання.

В економічній літературі радянського періоду протягом десятиріч розгортались дискусії щодо походження, сутності і розвитку фінансових відносин. Найтиповішим було їхнє трактування як сукупності економічних відносин, що утворюються між державою, підприємствами і організаціями, галузями і регіонами, окремими громадянами у зв'язку з рухом коштів'. Таке визначення категорії фінансів обмежується включенням до їхнього складу лише категорії грошових фондів, відноситься до часів радянської економіки і не повністю коректне, оскільки не охоплює всіх фінансових операцій, адекватних економічному обігу. В умовах гіпертрофованого одержавлення всієї фінансової системи дехто з економістів намагався давати звужене трактування фінансових відносин, не включаючи до їхнього складу тих коштів, які обслуговували особисте споживання і обмін, а також акти дарування і спадкування грошей. Таке трактування фінансових відносин свідчить про їхню недооцінку як складової товарно-грошових відносин та формальний характер застосування в умовах адміністративної економіки [21].

Поняття "фінанси" у країнах із розвинутою ринковою економікою все більше ускладнюється і все тісніше пов'язується з розширеним відтворенням суспільного продукту інтенсивного типу. "За останні п'ятнадцять років фінанси розширили свої межі, наголос тепер робиться на пошукові шляхів ефективного використання обмежених фінансових ресурсів та на інвестуванні в активи чи проекти, що приносять високі доходи за найменшого ризику" [12].

Входження економіки України до ринкового середовища потребує перегляду ролі і сутності об'єктивної економічної категорії "фінансові відносини" з огляду на ті принципові зміни, які відбуваються у процесі трансформації економіки. У розкритті сутності фінансових відносин слід виходити з особливостей взаємозв'язку економічної ролі держави і ринкових регуляторів, наголошуючи на їхній відтворювальній спрямованості та міжнародному аспекті.

У світлі сучасних підходів до механізму функціонування економіки фінансові відносини повинні розглядатися з позицій системно-структурного аналізу та фундаменталістських засад загальної теорії управління. Фінансові відносини, як і всякий цілісний організм, є певним системним утворенням, що має низку характерних загальних ознак [19, 5-19].

В Україні фінансове регулювання та стимулювання ефективності виробництва перебуває нині на стадії реформування і потребує досконалого аналізу та прийняття відповідної нормативної бази.

З метою ліквідації впливу негативних факторів на розвиток фінансових відносин та забезпечення економічної стабілізації доцільно було б розробити і прийняти концепцію фінансової політики і фінансової стабілізації України, що виходила б із позицій фінансових відносин як єдиної цілісної ^? системи і враховувала вертикальні й горизонтальні потоки коштів у кожному з секторів економіки і на макроекономічному рівні в цілому [19, 5-19].

При цьому слід мати на увазі, що ступінь використання державою фінансів для регулювання економічного розвитку тісно пов'язаний із створенням умов для функціонування ринку.

Загалом фінансовий сектор економіки включає фінансові операції, адекватні економічному обігу в секторі підприємств, держави і домашніх господарств. Державний фінансовий сектор (або сектор органів державного управління) включає фінансові операції центральних і місцевих органів виконавчої влади з виконання функцій державного управління, соціального забезпечення, розвитку невиробничої сфери, забезпечення незалежності та захисту державності.

В умовах ринкової економіки, коли основну роль у забезпеченні економічного зростання відіграє приватний сектор економіки, а державний сектор відіграє роль підтримуючого середовища, бюджетна політика концентрується на досягненні макроекономічної стабільності та ефективності розподілу фінансових ресурсів. Фінанси виконують контролюючу і стимулюючу роль: вони спрямовуються на формування ефективної структури виробництва, стимулювання науково-технічного прогресу, ресурсозбереження та підвищення ефективності праці. При цьому бюджетна політика органічно пов'язана з функціонуванням інших фінансових інструментів і відіграє роль їхнього координатора на макроекономічному (загальнодержавному) рівні.

Лауреат Нобелівської премії професор П. Самуельсон і професор В. Нордхаус, аналізуючи економічну роль держави щодо умов розвинутої ринкової економіки, визначили три основні її функції у формуванні макрофінансових відносин: ефективність, справедливість та стабільність [17], функція ефективності реалізується шляхом встановлення "правил гри" (нормативної бази) і стимулювання їхнього виконання різноманітними фінансовими інструментами (процент, податки, кредит, пільги тощо). Стабільність і передбачуваність забезпечуються бюджетною політикою за умови, що бюджетний дефіцит не фінансується за рахунок інфляційного податку, не перевищує очікуваного реального зростання і що економічні суб'єкти впевнені у стабільності податкової системи. При цьому суттєвими обмеженнями є: скорочення фінансування державних видатків через розширення монетарної бази, якщо воно не базується на зростанні грошового попиту й реальному підвищенні, і стимулювання збережень та інвестицій через високий рівень оподаткування споживчих товарів. Справедливість забезпечується через перерозподільну функцію державних фінансів шляхом підтримки соціальне незахищених верств населення та здійснення інших державних функцій.

Сутність фінансів, сфера охоплюваних ними грошових відносин, роль у процесі суспільного відтворення визначаються існуючим економічним ладом, особливостями функціонування держави. Сучасна економічна ситуація в Україні та в інших республіках колишнього Радянського Союзу виявила повну неспроможність адміністративно-командних методів функціонування фінансової системи і викликала необхідність її ринкової трансформації.

Трансформаційний процес в Україні досить складний і різноманітний. З одного боку, економічні реформи в країнах колишнього Союзу і відповідні їм зміни у структурах управління значно впливають через традиційні зв'язки на формування економічних відносин в Україні, з другого – політичні реалії молодої незалежної держави висувають свої вимоги до змін у її економічному базисі. Крім того, трансформаційний процес передбачає не лише економічну реформу. Він пов'язаний із широким спектром перетворень – проведенням адміністративної реформи, інституційними змінами у фінансовій системі, трансформацією структури виробництва, реорганізацією невиробничої сфери і системи соціального забезпечення [19, 5-19].

Однією з найбільших проблем трансформаційного процесу в цілому (і трансформації фінансової системи зокрема) при переході до ринкових відносин є з'ясування цілком специфічних особливостей перехідної економіки. Справа в тому, що ці умови суттєво відмінні від тих економічних обставин, в яких формувалося класичне ринкове господарство.

Дослідження сутності фінансової і виробничої стабілізації слід проводити, виходячи з принципу історичного і логічного в ринкових перетвореннях. Класична модель становлення ринкової системи характеризується в основному (за виключенням певних зигзагів і випадковостей історії) збігом історичного і логічного. Історичний розвиток ринкових форм як еволюційного природного процесу проходив через послідовні етапи свого визрівання і зумовлював економічний і соціальний прогрес людства: виникнення ринкових відносин здійснювалося через перехід від дрібнотоварного виробництва і приватної власності до концентрації і централізації виробництва та капіталу, акціонерної і корпоративної власності, монополій і антимонопольного законодавства, від стихійного до регульованого ринку. Причому в будь-який момент історії ринкові інструменти поступово набирали ознак зрілих, класичних форм. Основним регулятором цих процесів у країнах із розвинутою ринковою економікою була і є фінансово-банківська система.

Принципово інша картина в історичному і логічному плані в країнах із перехідною економікою. Зрозуміло, що цим країнам зовсім не треба повторювати усі етапи і перипетії становлення ринкової економіки, ефективніше, певною мірою творчо скористатися досвідом інших країн. Але складність полягає у тому, що за зворотним напрямком (від надмонополізованої економіки до ринкових відносин) ніяка країна в світі не здійснювала трансформацію. Тому в країнах з перехідною економікою логічне не збігається з історичним, тут ми маємо справу з іншими, прямо протилежними стартовими умовами. А це означає, що становлення ринку не може відбуватися у класичних формах, воно проходитиме в іншій послідовності, яку можна назвати інверсійною (інверсія від лат. inversio – перестановка, зміна звичайного порядку). На цю особливість перехідної економіки звернув увагу професор А. Гриценко. Тому перехід від адміністративно-командної системи до регульованої ринкової економіки передбачає багато в чому зворотний порядок і характер трансформацій порівняно з класичними моделями: від надмонополізму до конкурентного середовища, від суцільного одержавлення до рівноправного функціонування різних форм власності, від адміністрування до підприємництва і т.д. Цей процес ускладнюється тим, що історично була порушена логічність розвитку складових економічної системи: високий ступінь централізації і концентрації виробництва був досягнутий чисто силовими, адміністративними методами при значному відставанні (і законодавчо, і інституційно, і кадрово) розвитку фінансового сектора економіки. За таких умов перехід від тоталітарного режиму до соціальне орієнтованої ринкової економіки не може сліпо копіювати класичні форми ринкових структур та інструментів – щоб запрацювали ринкові регулятори, необхідно створити ринковий простір (ринок товару, ринок капіталу, ринок робочої сили), адекватну йому ринкову інфраструктуру і адміністративну систему [19, 5-19].

Враховуючи те, що ці ринки не існували та й нині слабо розвинуті, програми ринкових перетворень, напрацьовані останніми роками, не могли бути реалізовані. Різні відомства приймали непогоджені (та часто і некомпетентні) рішення, забуваючи, що економіка – це єдиний і цілісний організм і кожне рішення має бути адаптоване до відповідного етапу перехідного періоду. Це призводило до порушення логічної послідовності ринкових перетворень, поглиблювало економічні негаразди.

Особливості перехідних форм, у тому числі й періоду макрофінансової стабілізації, полягають у тому, що суспільство за своєю ментальністю і інституційною неготовністю ще не може користуватися класичними ринковими важелями. Тому на цьому етапі важливо знайти ефективні форми поєднання державного і ринкового регулювання, які б відповідали конкретним етапам трансформації суспільства до ринку і розвивалися синхронно з ними. Складність реформування перехідної економіки у тому, що старі інструменти адміністративно-командного механізму управління в основному вже демонтовано, а нові, відповідні перехідній економіці, ще далеко не задіяні. Перехідні форми економічних інструментів, внаслідок дії наявного дисбалансу між розвитком економічного і фінансового обігу, є складнішими для пізнання, аніж класичні моделі, в яких всі складові вже сформувалися і взаємодія між ними налагоджена [5].

Перехід до ринкової системи передбачає істотні зміни у взаємозв'язку між виробництвом і споживанням: замість централізованого управління поступово утверджується новий механізм їхньої взаємодії на основі макрофінансового регулювання. Макрофінансове регулювання передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на досягнення заданих макроекономічних цільових орієнтирів. Заходи макрофінансової програми, як правило, спрямовуються на ліквідацію дисбалансу між внутрішнім попитом і пропозицією, який проявляється у незадовільному стані платіжного балансу, зростанні інфляції та падінні виробництва. Особливість макрофінансового регулювання полягає у тому, що воно спрямовується на упорядковане регулювання економічних і фінансових потоків шляхом вжиття попереджувальних заходів із забезпечення належного обсягу фінансування за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел.

У перехідній економіці розробка макрофінансової програми ускладнюється значною кількістю невизначеностей у характері динамічних зв'язків між складовими економічного і фінансового обігу. Ці зв'язки можуть бути різними у різні періоди часу і залежать від інституціональних, політичних та інших факторів. Більше того, при здійсненні значних змін у політиці структурних реформ динамічні процеси, що відбуваються у пореформений період, можуть за своїм характером значно відрізнятися від тенденцій минулого, що утруднює процес їхнього регулювання. В цілому методи фінансового регулювання з метою досягнення економічної безпеки і незалежності держави спрямовуються на збільшення обсягу виробництва і скорочення внутрішніх видатків, зростання експорту і зменшення питомої ваги видатків на імпорт [19, 5-19].

Водночас саме макрофінансовим відносинам як підсистемі загального економічного механізму взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин належить ключова роль у регулюванні та стимулюванні розвитку такої структури виробництва, яка б подолала результати суб'єктивістської політики минулого і орієнтувалася на економічне зростання.

Процес трансформації планової економіки у ринкову в Україні, як і в усіх колишніх соціалістичних країнах, характеризується різким зростанням інфляції і глибоким спадом виробництва. Цілком очевидно, що навіть за умови вибору оптимальної стратегії й тактики будь-яке масштабне перетворення економічних відносин не може не супроводжуватися певним падінням виробництва. Відомий угорський економіст Я. Корнаї ввів спеціальний термін – "трансформаційний спад" . Високе зростання цін – феномен, що властивий багатьом країнам у період економічних і політичних ускладнень і катаклізмів. Однак інфляційні струси не завжди супроводжувалися різким спадом виробництва. Так, наприклад, у Німеччині в період гіперінфляції в 1922 р. при зростанні цін більш як у 42 рази виробництво продукції підвищилося на 11,7%. Більш сучасний приклад з інфляції в Латинській Америці: у 1983 р. в Аргентині темп інфляції становив 344%, приріст ВВП – 2,8%, у 1984 р. відповідно 627% і 2,6%. У Перу в 1991 р. при інфляції 410% приріст ВВП дорівнював 2,6% [19, 5-19].

Таким чином, за образним виразом Нобелівського лауреата В. Леонтьєва, щоб народногосподарський корабель набрав швидкості й не збився з курсу, потрібні вітрила приватного підприємництва і кормило загальнонаціональної економічної стратегії. Не випадково в країнах з розвиненою ринковою економікою державне фінансове регулювання широко використовується у господарській практиці.