1. Вступна молитва:

Ми зібралися в ім’я Бога, котрий нам дає життя і підтримує його. Тож помолимося молитвою, котрої Він сам нас навчив: “Отче наш…”.

2. Повторення змісту розповіді за допомогою питань:

а) Пригадаймо зміст запису з попередньої катехези.

б) Пригадування змісту розповіді за допомогою запитань:

в) Перевірка домашнього завдання.

3. Життєвий досвід:

Послухайте про випадок, який відбувся під час Великої Вітчизняної війни. Як ви вже знаєте: під час Другої Світової війни в цілій Європі переслідували і мордували євреїв.

“Єврейські ополченці безуспішно намагалися звільнити своїх ув’язнених братів. Керівником у вільнюсі був Віттенберг. За нього есесівці давали високу винагороду тим, хто його спіймає. І одного дня його таки схопили. Але Віттербург зумів втекти і сховатися в єврейському кварталі Вільнюса. Коли це почув есесівський генерал, він наказав оточити цілий квартал. Тоді відправив посланців до євреїв: або Віттенберга буде видано, або всіх жителів відправлять у табір смерті. Сильний страх заволодів нещасними людьми. Та Віттенберг звільнив їх від нього. Він не міг дозволити, щоб через нього були знищенні інші люди. З уст в уста передавалась вістка: “Він здається добровільно”. Дивлячись гордо вперед, пройшов він порожньою серединою вулиці до воріт. Він мужньо йшов назустріч жахливій смерті”.

Ця людина видала себе на смерть, щоб зберегти життя багатьом. Життя – це великий Божий дар. Але нажаль в наші часи вартість життя недооцінюється. З легкістю вбивається слабких, беззахисних. Вбивається з власної користі, для “полегшення” свого життя. Послухаймо, що говорить Церква на тему евтаназії, самогубства…

4. Запис теми: П’ЯТА БОЖА ЗАПОВІДЬ: ПРОБЛЕМА ВБИВСТВА, ЕВТАНАЗІЇ, САМОГУБСТВА

5. Розповідь про спасенне послання:

а) Вбивство з точки зору Біблії

з самого початку історії людства Святе Письмо відкриває гнів і жадібність людини – наслідок первородного гріха. Гнів веде до вбивства.

Цінність життя підкреслюється вже на перших сторінках Біблії: “І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре” (Бт 1, 31), “Бо Бог не створив смерті, ані не радіє з погибелі живучих. Він бо створив усе на те, щоб існувало. Бог же створив безсмертною людину і вчинив її за образом власної природи. А через заздрість диявола смерть увійшла у світ, скуштують її ті, що йому належать” (Муд 1, 13-14; 2, 23-24). Смерть приходить у світ насильницьки, через убивство Авеля, який гине від руки свого брата Каїна. Брат убиває брата. Так само, як у першому братовбивстві, у кожному душогубстві нехтується зв’язок “духовної” кревності, що об’єднує людей у одну велику родину тих, хто має частку в цьому головному добрі – в рівноправній власній гідності. Життя, особливо людське, належить Богу: хто зводить руку на життя людини, водночас зводить руку на самого Бога.

Новий Завіт у особі Ісуса Христа каже, що не тільки вбивати, а гніватися заборонено. Ісус говорить не про самий, вже виконаний вчинок, а про те що веде до нього: до вбивства веде гнів. Апостол Петро у своєму листі каже: “Не давайте місця гнівові…”.

б) Право захисту

Бог проголошує себе абсолютним Господарем життя людини. Тому людське життя набуває святості і недоторканості, відбиваючи недоторканість самого Творця. Він є goel, тобто „оборонець невинних”.

Однак під впливом численних і часто драматичних подій, думка віруючих прагне повніше і глибше усвідомити, що саме Божа заповідь забороняє і що приписує. Адже трапляються випадки, коли цінності, що містяться у Божому Законі, набирають обрисів справжнього парадоксу. Наприклад, за обставин правоможного самозахисту важко узгодити право боронити своє життя і вимогу не зашкодити життю іншої людини. Не викликає сумніву, що внутрішня вартість життя. А також обов’язок любити себе самого, так само як інших складають підставу справжнього права на самозахист. „Будеш любити ближнього твого, як себе самого” (Мк 12, 31). Тому ніхто не може відмовитися від права на власну оборону лише тому, що недостатньо любить життя чи самого себе.

„Взаконений самозахист може бути не лише правом, а й поважним обов’язком того, хто відповідає за життя іншої особи. Але, на жаль, буває і так: щоб знешкодити нападника, іноді доводиться позбавити його життя. В такому випадку спричинення смерти належить поставити карб самому нападникові, навіть коли він несповна розуму і не підлягає моральній відповідальності. Якщо ж під час захисту ми більше агресивні ніж потрібно, то це протизаконно.

Навмисне вбивство – злочинність, навіть якщо це з наказу державної влади.

Дитина, котру вбивають під час аборту має право на життя. І ми повинні її захищати.

в) Раціональні докази неприпустимості евтаназії

Наприкінці життя людина повстає перед таємницею смерти. В сьогоднішньому світі тенденція цінувати життя лише за його насолоди й добробут переважає дедалі більше. Страждання видаються нестерпним тягарем, якого слід позбутися за будь-яку ціну.

За таких умов дедалі міцнішає спокуса евтаназії, тобто спокуса стати володарем смерти, спричинюючи її передчасно, і „м’яко” закінчувати власне чи чуже життя. Присутність дедалі більшої кількости старих і немічних людей видається надто витратною і обтяжливою. Такі люди часто ізольовані від родини і суспільства, яке майже завжди керується критеріями продуктивності і успіху, згідно з яким незворотно пошкоджене життя вже не має жодної вартости.

Хворий не прагне і не шукає смерти, хоч і усвідомлює її ризик, він прагне лише полегшити біль, вдається до протибольових засобів, що їх має в своєму розпорядженні сучасна медицина. Папа Пій ХІІ дозволив використання наркотиків для послаблення болю, „якщо не існує інших засобів і якщо це за даних обставин не перешкоджує виконанню інших моральних і релігійних обов’язків”.

Евтаназія – серйозне порушення Божого закону якморально неприпустиме свідоме вбивство людської особи. Практика евтаназії містить в собі зло, притаманне - залежно від обставин - самогубству або вбивству.

Медицина створена для того, щоб допомогти хворим людям, полегшити їхнє терпіння, незавдаючи їм шкоди.

Клятва Гіппократа, напротязі століть була законом для лікарів: продовжувати, а не скорочувати життя людям. Вона була відмінена в Росії після 1917 року і не призначена до сьогоднішніх днів.

г) Самогубство як заперечення природній прихильності людської особи до збереження і продовження свого життя, та відкинення Божої любові

Самогубство завжди є морально неприпустимим злом, такою ж самою мірою, як вбивство. Традиція Церкви незмінно відкидала його як вчинок, на користь зла. За своєю найглибшою суттю, самогубство – це заперечення абсолютної влади Бога над життям і смертю, про яку мовить у молитві давній мудрець Ізраїля: “Ти бо маєш владу над життям та смертю. Ти зводиш до воріт аду й виводиш звідти” (Муд 16, 13).

Той хто підтримує самогубній намір іншої людини й допомагає здійснити його, через так звану “допомогу в самогубстві”, стає співучасником, а іноді і безпосиреднім виконавцем несправедливості, яка ніколи не може бути виправдана, навіть тоді, коли її виконали за бажанням.

Самогубство суперечить законній любові до себе. Напрочуд сучасними є слова св. Августина: “Ніколи не вільно вбивати іншу людину – навіть, якби вона сама того хотіла, якби відверто про це просила і, стоячи на межі між життям і смертю, благала допомогти у звільнені душі, що змагається з путами тіла і прагне вирватися з них; не вільно навіть тоді, коли хворий уже не в змозі жити”.

Найважчий гріх, коли людина звершує самогубство з ціллю дати приклад. Якщо ж людина психічно хвора, це зменшує її відповідальність.

Ми не втрачаємо надії на вічне спасіння тих людей, котрі покінчили життя самогубством.